Боротьба за незалежність: Як Армія УНР запорізький край від більшовиків звільняла

Портал Depo.Запоріжжя продовжує досліджувати події, що відбувалися в Олександрівську - нинішньому Запоріжжі - на початку XX сторіччя на тлі Української революції. Ми вже розповідали, як запорізький край вітав Українську революцію та як створювалися тут національні організації мілітарного напрямку, яким невдовзі довелося боронити місто від більшовицьких частин. Червоні наблизилися до Олександрівська 23 грудня 1917 року. На вулицях міста розгорнулася справжня війна, що закінчилися перемогою українських національних сил. Проте ситуація лишалася досить непевною. І на початку січня 1918 року українське Запоріжжя не втримало своєї перемоги над червоними.

Ситуація змінилася у лютому 1918-го, коли на Наддніпрянщину на допомогу Армії Української народної республіки вирушили австрійські та німецькі війська. І 16 квітня у звільненому Олександрівську відбувся спільний парад Запорозького корпусу Петра Болбочана та Українських січових стрільців (УСС) під загальною командою Вільгельма фон Габсбурга.

"Болбочанівцям" належало зайняти Кримський півострів і Чорноморський флот. Тому, не затримуючись в Олександрівську, Кримська група вирушила до місця свого безпосереднього призначення. До запорожців приєдналися деякі жителі Олександрівська та окремі групи січових стрільців, що бажали далі зі зброєю в руках виборювати незалежність України. З юридичних міркувань це можна було розцінити, як дезертирство. Однак, командувач австрійськими військовими частинами архікнязь Вільгельм ("Василь Вишиваний") дивився на ці речі "крізь пальці". Бійці- "болбочанівці" ж на це відповідали хитро, плекаючи давні традиції козацтва: "Запорожжя своїх не видає".

Петро Болбочан

Уже 18 квітня передові частини групи під прикриттям бронепотягів і бронеавтомобілів, розпочали бій за Мелітополь. На цій лінії Армія Кримської Соціалістичної Республіки під командуванням Гольдштайна чинила сильний спротив, не раз переходячи у контратаку. Переломним моментом боїв стала поява на лівому фланзі більшовицьких військ білогвардійського відділу полковника Дроздовського, що просувався на Дон. Про це згадував пізніше генерал-поручник Павло Шандрук, який під час наступу командував бронепотягом: "Через далековид я побачив на торах барикаду і людей. Я наказав відкрити вогонь, припускаючи, що маємо до діла з більшовиками, але на барикаді появився трьохколіровий російський прапор". Між українськими та російськими білими частинами було досягнуто домовленостей, тож до бою не дійшло. Дроздовці залишили станцію "Мелітополь", сюди зайшли українські ешелони.

Не в силах вести боротьбу на два фронти, більшовики відступили у бік Криму. До рук українського війська потрапили значні трофеї: склади постачання, бойові припаси, зброя, багато самоходів, аеропланів і невеликих моторних човнів.

За дорученням полковника Болбочана комендантом станції "Мелітополь" був призначений Борис Дивидів (майбутній письменник Борис Антоненко-Довидович).

Борис Антоненко-Довидович

На бердянському напрямку діяв відділ запорожців з Кримської групи Армії УНР. Українські вояки настільки раптово зайняли портове місто, що більшовики не встигли евакуювати навіть армійської скарбниці. До рук Запорожців потрапило 15 млн карбованців, які було передано до Мелітопольської Державної Скарбниці.

Тим часом, надихнувшись наступом військ Армії УНР та німецьких і австро-угорських союзників, у Гуляйполі активізувалися прихильники незалежності України, що були у жорсткій конфронтації з тамтешніми анархістами. Відповіддю останніх стало вбивство їхнього лідера самостійників Семенюти. Вбивство закидали саме махновцям, хоча Нестор Махно заперечував свою причетність, називаючи вбивцями членів Групи анархо-комуністів. Утім, незважаючи на вбивство, самостійники продовжували готуватися до встановлення влади УНР в Гуляйполі й околицях. Їхнім успіхом було залучення на свою сторону місцевої єврейської самооборони. Саме це дозволило проти ночі 16 квітня заарештувати частину місцевого радянського керівництва та анархо-комуністів. Одночасно було обеззброєно махновський "вільний батальйон". Усі ці події стали для Махна цілковитою несподіванкою. Він одночасно позбувся збройної сили та опорної бази та змушений був тікати.

Командувач більшовицькими військами Володимир Антонов-Овсієнко згадував про цю подію так: "Одночасно спалахнуло повстання у Гуляйпільському полку, який прикривав Чапліне. Під керівництвом офіцерів більшість полку оголосило себе за українську Раду. Махну з 80 кавалеристами вдалося прорватися до нашого бронепотяга (Беленкович), який підоспів до Гуляй-Поля і відкрив вогонь по розташуванню бунтівного полку".

Про подальші події, що стали невід'ємною складовою героїчного епосу Української революції, - у найближчих публікаціях Depo.Запоріжжя.

Читайте також:

Боротьба за незалежність: Як починалася російсько-українська війна 1917 року в Запоріжжі;

Боротьба за незалежність: Як запорізька молодь готувала повстання проти більшовиків;

Три незалежності: Як запоріжці українську державу виборювали.