Боротьба за незалежність: Як український Олександрівськ переміг червоних у грудні 1917-го

Портал Depo.Запоріжжя продовжує досліджувати події, що відбувалися в Олександрівську - нинішньому Запоріжжі - на початку XX сторіччя на тлі Української революції.

Ми вже розповідали, як Запорізький край вітав Українську революцію та як створювалися тут національні організації мілітарного напрямку, яким невдовзі довелося боронити місто від більшовицьких частин. Червоні наблизилися до Олександрівська 23 грудня 1917 року.

На вулицях міста розгорнулася справжня війна між більшовиками 1-го Чорноморського революційного загону та українськими бійцями. Запеклі бої точилися вдень і, особливо, вночі 25 грудня, однак не призвели до переваги ані українських підрозділів, ані червоних. Тож 26 грудня розпочиналося із намагання організувати переговори.

Станом на ранок червоні закріпилися у центрі Олександрівська та підступах до Катерининських майстерень (сучасний Запорізький вагоноремонтний завод). Позиції гайдамаків та вільних козаків були розташовані на Катерининському вокзалі (сучасне Запоріжжя-2) – заводі Дека (тепер – Мотор Січ) та іншій частині міста.

Карта вуличних боїв в Олександрівську 25-26 грудня. З книги Михайла Ковальчука "Битва двох революцій: Перша війна Української Народної Республіки з Радянською Росією. 1917-1918 рр.". Том 1.

Близько восьмої ранку матроси висунули ультиматум: повернути броньовики, озброїти авторемонтників та вивести гайдамацький курінь з міста. Якщо ж протягом півгодини ультиматум не буде прийнято, обіцяли відкрити вогонь з артилерії.

Українська сторона на ультиматум відповіла власним: вимагала скласти зброю, повернути заарештованих старшин й залишити місто. У відповідь на це матроси о дев'ятій годині почали обстрілювати Катерининський вокзал. Перша хвиля пострілів була нетривалою, але обстріл поновився о шістнадцятій та тривав до вісімнадцятої години. За даними історика Михайла Ковальчука, через невміння матросів поводитися із артилерією, влучність гарматного вогню була досить низькою.

Співвідношення сил почало змінюватися, коли до українських загонів приєдналися підрозділи, що поверталися з фронту. Зокрема, у літературі можна зустріти дані щодо частин 17-го та 63-го полків, а також кулеметної команди 49-го полку.

У моряків тим часом втрачався войовничий запал, а їхній начальник Толстов взагалі усунувся від керівництва бойовими діями. У розмові з представниками міської думи він говорив, що в загонах чорноморців стався розкол, більшість вимагає піти з Олександрівська та якомога швидше виїхати до Криму. Відповідно, моряки вже були готові до переговорів з українськими силами. Перемовини мали відбутися опівдні у будівлі Ради (у будинку Лещинського). Єдиним, хто був проти припинення бойових дій, виявився матрос-анархіст Мокроусов, який зі своїм підрозділом перебував саме у Раді. Забарикадувавшись у будинку Лещинського, мокроусівці постійно відкривали провокуючий вогонь по українських бійцях, які прибули на переговори. Ті, в свою чергу, відправили на перехрестя (нині перехрестя проспекту Соборного та вулиці Троїцької) броньовик, який обстрілював моряків-провокаторів. Переговори, зрештою, були зірвані, й бойові дії поновилися.

Цього разу перевага вже остаточно була на боці українських сил. Михайло Ковальчук наводить уривок зі спогадів одного з командирів червоногвардійців про ті події: "Ворогу вдалося просунутися по Соборній вулиці і досягти провулка, де була розташована квартира і фотомайстерня Бермана… звідти вони дісталися аж до вулиць Московської і Миколаївської, відрізавши нас від товаришів, що билися на Соборній. Потім з тилу перекрили нам всі шляхи відходу. Довелося відступити з Миколаївської до Соборної через двори ".

Ближче до вечора 26 грудня від червоних було очищено майже усю центральну частину Олександрівська. Не врятувала їх і поява у місті відомої анархістки Марусі Никифорової, оскільки більшість робітників не бажала брати зброю до рук. Не бажаючи гинути у цій незапланованій авантюрі, оточені в центрі міста матроси залишали свої позиції та пробиралися на Південний вокзал.

Вже о 23:30 представники Чорноморського загону підписали з українським командуванням угоду про припинення бойових дій. Після обміну полоненими матроси швидко повантажилися у ешелони і вночі виїхали до Криму, навіть не забравши всіх своїх поранених.

Втрати сторін після півтораденного бою залишаються невизначеними. Відомо, що збільшовизовані солдати-автомобілісти втратили убитими 13 осіб. Серед матросів у перший день боїв загинуло п'ятеро. За даними Юрія Магалевського, українські сили не мали вбитих, але було багато поранених. Дещо інша картина була подана у кореспонденції газети "Народная жизнь": "со стороны украинцев убитъ 1 и 4 ранено. Со стороны же большевиковъ – потери гораздо большіе".

За даними запорізького історика Павла Кравчука, міська управа взяла на себе лікування постраждалих внаслідок бойових дій та поховання загиблих. Поховання жертв з обох сторін конфлікту здійснили на Пушкінській площі поруч із Народним домом у спільній могилі. Ця акція мала певний суспільний резонанс, адже один з очевидців протистояння у своїх спогадах спеціально наголошував, що збільшовизовані робітники вимагали "беспристрастных похорон убитых". Подальша історія могили повністю пов'язана з цілеспрямованою політикою радянської влади з формування власного меморіального простору у місті. Зокрема, впродовж 1918-1921 років тут здійснювалися почесні підпоховання героїв з місцевого комуністичного пантеону.

Після невдалої спроби захопити владу в Олександрівську, організатори та учасники виступу змушені були переховуватися. Ворохобник Мокроусов лише за три дні зміг вибратися з міста та поїхати до Харкова. Однак, у всіх цих конспіраціях не було жодного сенсу. Українська влада не переслідувала учасників збройного виступу. 27 грудня повітова рада, виконком Ради робітничих і солдатських депутатів, представники органів самоуправління, фабричних і заводських комітетів, профспілок і залізничних організацій засудили на спільному засіданні дії матросів-чорноморців, але вирішили не чинити репресій. 2 січня з подібним закликом виступила і міська дума. Відповідно, більшовицька організація в Олександрівську швидко відновила свою легальну діяльність.

Ворохобник Олексій Мокроусов

Представники української влади щиро сподівалися, що прагнення жителів міста до миру переважить екстремізм прихильників ідеї "світової пролетарської революції". Як показали подальші події, всі ці сподівання були дуже наївними.

Про подальший розвиток подій у революційному Олександрівську читайте на Депо.Запоріжжя незабаром.

На головному фото: Катерининський вокзал (сучасна станція "Запоріжжя-2").