Три незалежності: Як запоріжці українську державу виборювали

У ХХ столітті українці тричі намагалися вибороти власну державу

Три спроби і лише одна вдала, яку ми сьогодні святкуємо. Портал Depo.Запоріжжя на прикладі процесів, що відбувалися на території краю, згадує головні віхи українського державотворення в ХХ столітті.

Процес національного відродження на територію Запорізької області розпочався 1917 року. Тоді жителі краю радо сприйняли інформацію про створення у Києві власних, українських, органів самоврядування. А за тиждень по проголошенню ІІІ Універсалом Центральної Ради створення Української Народної Республіки в Олександрівську (тодішня назва Запоріжжя) було організовано величне свято. На площі Тараса Шевченка (тепер – парк Клімова в Шевченківському районі) був відслужений молебень, після якого відбувся парад воїнів-українців. Була тут також місцева сотня Вільного козацтва. Після параду виступив з промовою кандидат в Українські Установчі збори Радомський. Крім нього учасників вітали комісар УНР Лазаренко, голова повітової управи Міхно, голова повітової Ради Юрій Магалевський, голова ради селянських депутатів Іванченко, від земельного комітету – Скрипник, від Вільного козацтва – Іван Оліфер. Після кожного виступу слухачі аплодували і схвально кричали "Слава!". Відповідно, усі подальші події Української революції у нашому краї за точку "державницького" відліку могли мати саме цю дату.

Наступні намагання державотворення пов'язані із діяльністю Похідних груп ОУН-р і хронологічно відносяться до другої половини 1941 року. Оунівці, прибувши на визначене керівництвом місце призначення, проводили мітинги, агітуючи за створення Української самостійної соборної держави в рамках проголошеного у Львові 30 червня 1941 року Акту. На зборах обиралися представники від місцевої громади й складалися звернення до німецької влади, в яких зазначалося, що саме місцеві жителі можуть забезпечити нормальну роботу органів самоврядування. В інших випадках до ОУН-р залучалися особи, які вже працювали в адміністративних органах. З їхньою допомогою члени організації отримували легальний статус, місце роботи та проживання і забезпечення документами.

Наприклад, п'ятеро членів ОУН-р у другій половині серпня 1941 року відвідали село Нове Запоріжжя Запорізького району, де провели збори місцевого населення, виступили із інформацією про Акт відновлення Української Держави та Степана Бандеру як лідера українського націоналістичного руху. Крім того, піднімалося питання про розподіл колгоспної землі, вибори органів місцевого самоуправління (старости та поліції). Тут же поширювали Маніфест ОУН-р. Подібні заходи відбувалися й у інших районах Запорізької області, зокрема, Михайлівському, Оріхівському.

Здійснюючи агітаційну та пропагандистську роботу, члени ОУН-р постійно наголошували, що у перші дні війни, після звільнення Львова від більшовиків, там була проголошена Українська Держава. І саме за розбудову цієї держави необхідно боротися, як проти нацистської, так і проти радянської влади. І що важливо – характер цієї держави визначався саме як продовження державотворчих традицій Української революції. Зокрема, один з організаторів ОУН на Мелітопольщині Микола Сливка ("Буревій") у розмові з місцевим підпільником Миколою Дмитерком акцентував увагу на постатях керівника УНР Симона Петлюри та творця ОУН полковника Євгена Коновальця, які загинули у боротьбі за волю України, і на зміну яким прийшов Провідник ОУН Степан Бандера.

Сам Акт відновлення Української Держави легітимізував членів похідних груп ОУН-р, які відправилися на Наддніпрянську Україну, надавши можливість репрезентувати органи новоствореної державної влади. Оунівці намагалися вести переговори з представниками військової адміністрації не лише від імені політичної організації (ОУН), а перш за все – від імені держави. Що найважливіше – Акт 30 червня 1941 року спричинився до того, що учасники похідних груп репрезентували себе населенню Наддніпрянщини як відпоручників українського (!) Уряду, який зазнав гонінь від нового окупанта.

Більш вдалим для українців виявився третій "похід по незалежність", за півсторіччя від Акту відновлення Української державності. У Запоріжжі це виглядало наступним чином. У 1989 році створюються перші партії, які проголошують основною метою своєї діяльності незалежность України. Одну із них - Українську республіканську партію - очолив Сергій Айбабін, який наприкінці 1970-х років за "антирадянські настрої" був виключений з історичного факультету Запорізького педінституту. Слід зазначити, що з лав республіканської партії через незначний час вийшли засновники однієї з найбільш радикальних націоналістичних партій початку 1990-х років – "Державна самостійність України". Саме члени цієї партії на чолі з Олександром Черненком в 1992 році стануть свого роду засновниками руху "ленінопаду", знісши пам'ятник вождю пролетаріату на станції Запоріжжя-2. Місцевий Народний рух тоді очолив відомий запорізький журналіст Юрій Василенко.

Першою істотною перемогою запорізьких демократів стали вибори до Верховної Ради УРСР 1990 року. Тоді молодий випускник історичного факультету Запорізького педінституту, викладач місцевого педучилища Сергій Соболєв зробив, здавалося, неможливе – в передвиборній гонці обійшов секретаря міського комітету КПУ.

Державний переворот (ГКЧП) у Запоріжжі сприйняли по різному. Активісти демократичного руху були налаштовані на боротьбу за демократизацію та дотримання Декларації про державний суверенітет України. Компартійна номенклатура в цей же час зайняла вичікувальну позицію. А вже 23 серпня 1991 року позачергова сесія Запорізької міської ради ухвалила текст листа на ім'я Президента РРФСР Бориса Єльцина, в.о. Голови Верховної Ради РРФСР Руслана Хасбулатова, Прем'єр-міністра РРФСР Івана Силаєва і мера Москви Гавриїла Попова в якому привітали їх і всіх москвичів "з перемогою над учасниками державного перевороту".

Як відомо, наступного дня, 24 серпня, Верховна Рада Української РСР прийняла Акт проголошення незалежності України. Здійснилася мрія багатьох поколінь борців на свободу і незалежність. Але ... Власне кажучи, дива не сталося. Не дивлячись на заборону діяльності комуністичної партії, її функціонери нікуди не поділися. Існує думка, що багато активістів демократичного руху побоялися брати владу в незалежній країні у свої руки. Цим-то і скористалися "вчорашні", які автоматично ставали нинішніми. Як згадував один з лідерів боротьби за незалежність в Запоріжжі Костянтин Лямцев, "поки ми бігали з прапорами й мегафонами, вони (представники партноменклатури – ред.) брали під контроль власність. Й добилися цього".

Костянтин Лямцев

Власне, невирішеність проблемних питань літа 1991 року, спричинилася до певної гібридизації самого поняття "незалежна Україна", яка часто будучи такою де-юре, залишалася постсовковим простором де-факто (особливо землі так званої Східної України). Але це вже інша, подекуди трагічна, історія.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Запоріжжя