Боротьба за незалежність: Як починалася російсько-українська війна 1917 року в Запоріжжі

Портал Depo.Запоріжжя продовжує досліджувати події, що відбувалися в Олександрівську (нинішньому Запоріжжі) на початку XX сторіччя на тлі Української революції. Ми вже розповідали, як зрусифікований Запорізький край вітав Українську революцію та як створювалися тут національні організації мілітарного напрямку. Невдовзі ним довелося боронити Олександрівськ від більшовицьких частин.

Газета "Народная жизнь" 26 листопада 1917 року повідомляла з Олександрівська, що тут 22 листопада відбулося спільне засідання місцевої ради робітничих, солдатських і селянських депутатів разом із заводськими, ротними, селищними комітетами, представниками міського й земського самоврядування, професійних союзів й інших демократичних організацій. Резолюцію зборів підписав один із лідерів демократичного руху - отаман Вільного козацтва Іван Оліфер. "Вся влада на Україні належить українській демократії в особі її Української Центральної Ради", - наголошувалося в ній.

Проголошення Третім Універсалом Центральної Ради створення Української Народної Республіки в Олександрівську святкували 26 листопада. На площі Тараса Шевченка (тепер – парк Клімова в Шевченківському районі) відслужили молебень, після якого відбувся парад воїнів-українців. Була тут і сотня Вільного козацтва. Після параду виступив з промовою кандидат в Українські Установчі збори Радомський. Крім нього учасників вітали комісар УНР Лазаренко, голова повітової управи Міхно, голова повітової Ради Магалевскій, голова ради селянських депутатів Іванченко, від земельного комітету – Скрипник, а від Вільного козацтва – Оліфер. Після кожного виступу слухачі аплодували і схвально кричали "Слава!".

Уже за місяць на українську демократію в Олександрівську чекало перше серйозне випробування. 23 грудня 1917 року до міста наблизились чотири ешелони більшовицького 1-го Чорноморського революційного загону загальною чисельністю близько 1,5 тисячі матросів, що просувалися на Крим. Поблизу станції Софіївка (Вільнянськ) загін був вимушений зупинитися через пошкоджену колію. Рейки розібрали вільні козаки за наказом начальника Олександрівської залоги капітана Рудницького. Він погоджувався пропустити матросів до Криму, але без зупинки в Олександрівську.

Тим часом у самому Олександрівську назрівав конфлікт між червоними (більшовиками та анархістами) та українською владою. Одна з причин полягала в намаганні більшовиків захопити 3-тю тилову автомайстерню, де ремонтувалися бронеавтомобілі. Принагідно відмітимо, що більшість вояків розташованого у Олександрівську 8-го автопанцерного дивізіону підтримувала червоних, і лише поодинокі офіцери виступали на боці Центральної Ради. Ситуація погіршилася в середині грудня, оскільки два панцирники були вже відремонтовані та готові до бою. Дізнавшись про наближення чорноморців, червоні почали готувати переворот.

У дослідницькій літературі можемо зустріти дані щодо сил сторін, вони були нерівними: 300 місцевих червоногвардійців проти 40 вільних козаків, 13 вояків-українців і десятка старшин. При такому розкладі голові української повітової Ради Юрію Магалевському не лишалося нічого іншого, ніж спостерігати, як антидержавні елементи готуються до повстання. Ситуація кардинально змінилася 23 грудня, коли до міста прибув гайдамацький курінь (250 людей). Цей підрозділ, сформований у Сімферополі з українців-бійців 34-го запасного полку, прямував за наказом Симона Петлюри до станції Знам'янка, але тверезо оцінивши ситуацію у Олександрівську, залишився у місті й перейшов у підпорядкування капітана Рудницького.

Командував куренем отаман Куделя. Усі підпорядковані йому гайдамаки носили шапки із червоним шликом. За спогадами прапорщика Орла з 34-го полку, штаб гайдамаків розташувався в будинку Бадовського (Запоріжжя, проспект Соборний, 59).

Будинок Бадовського. Сучасний вигляд

Уночі 24 грудня гайдамаки разом із місцевими вільними козаками без жодного пострілу зайняли автомайстерню та захопили два готових до бою бронеавтомобілі, а також десять, які ще потребували ремонту. Разом з тим були роззброєні збільшовизовані вояки 3-ї тилової авторемонтної майстерні. Як пізніше згадував Юрій Магалевський, "скрізь на рогах фабрики і коло брами чатували наші вартові, з кулеметами, а проти воріт стояли на поготівлю панцерники. Приступити до фабрики було годі. У фабриці квартирували усі гайдамаки, там же була команда міста".

У відповідь на дії гайдамаків вояки автопанцерного дивізіону заарештували начальника автомайстерні разом з ще кількома старшинами. Олександрівські ж червоні тим часом відправили делегацію з проханням підтримки до матросів, які все ще стояли біля Софіївки. Капітану Рудницькому було зрозуміло, що збройне зіткнення неминуче. Зокрема, він телеграфував Петлюрі: "Вдруге висадив в повітря залізничний тор і не допустив матросів до Олександрівська… Виграю час, думаю, що ви пришлете допомогу, готуюся до бою".

Магалевський, у свою чергу, намагався знайти підтримку в козачих частинах, які прямували з фронту через Олександрівськ. Але марно.

Голова Олександрівської повітової Ради Юрій Магалевський

Не отримали одразу бажаного й червоні. Матросів цілком влаштовувала домовленість із українською владою Олександрівська. 25 грудня ешелони прослідували без зупинки на шаленій швидкості через Південний вокзал (Запоріжжя-1) у напрямку станції Федорівка (біля села Новобогданівка Мелітопольського району). Лише матроський відділ анархіста Мокроусова затримався на вокзалі й погодився допомогти противникам української влади. Стараннями Мокроусова чорноморці у порушення домовленостей повернулися до Південного вокзалу. Протистояння переходило до гарячої фази.

Про перші бої російсько-української війни 1917 року в тодішньому Олександрівську та навколо нього Depo.Запоріжжя розповість незабаром.