Боротьба за незалежність: Як українське Запоріжжя протистояло червоним у грудні 1917-го

Гаряча фаза протистояння між українською владою Олександрівська (Запоріжжя) та червоними розпочалася 25 грудня 2017 року

Портал Depo.Запоріжжя продовжує досліджувати події, що відбувалися в Олександрівську - нинішньому Запоріжжі - на початку XX сторіччя на тлі Української революції.

Ми вже розповідали, як зрусифікований Запорізький край вітав Українську революцію та як створювалися тут національні організації мілітарного напрямку, яким невдовзі довелося боронити місто від більшовицьких частин. Червоні наблизилися до Олександрівська 23 грудня 1917 року. Але чотири ешелони більшовицького 1-го Чорноморського революційного загону загальною чисельністю близько 1,5 тисячі матросів зупинилися на станції Софіївка (Вільнянськ), де, за наказом начальника Олександрівської залоги, було пошкоджено колію. Утім, це лише на кілька днів відклало початок неминучого "гарячого" протистояння між українською владою Олександрівська та червоними.

"Гаряча фаза" розпочалася 25 грудня 1917 року. Всупереч попереднім домовленостям, за якими матросам дозволи прослідувати через Південний вокзал (Запоріжжя-1) у напрямку станції Федорівка (біля села Новобогданівка Мелітопольського району), вони повернулися на вокзал. Найперше, в чому проявили себе морячки-революціонери, – пограбували гайдамаків, які на той час вже перебували у Олександрівську. Матроси розікрали особисті речі, те що не було для моряків цінним, за даними міської думи, просто на місці знищувалося.

Дізнавшись, що матроси повертаються на вокзал, міська дума надіслала туди делегацію, що вступила у переговори з керівником червоних прапорщиком Толстовим. Останній пояснив причину повернення бажанням знайти відповідальних за зупинку ешелонів біля Софіївки, окрім того, більшовики вимагали повернути роззброєним гайдамаками авторемонтникам броньовики. Разом із тим, Толстов обіцяв, що до міста матроси не заходитимуть. Однак дотримуватися обіцянки більшовики не збиралися.

Швидким наступом через Шенвізський міст матроси зайшли до Олександрівська. Тут захопили пошту, телеграф, телефон, електростанцію (сучасний "Міськенергонагляд"), приміщення Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів у будинку Лещинського (сучасна адреса – проспект Соборний, 52), кілька квартир навпроти Ради. На балконах захоплених будівель встановили кулемети й підбиралися до скарбниці.

Будинок Лещинського (сучасна адреса – проспект Соборний, 52), де була розташована Рада робітничих, солдатських та селянських депутатів

Українська сторона була готовою до переговорів із червоними, про що повідомила міській думі. Однак моряки, не чекаючи на відповідь від українського командування, намагалися з маршу захопити Катерининський залізничний вокзал (Запоріжжя-2), де на той час розміщувався центр українського опору. Силою в орієнтовно в 25 бійців, озброєних гвинтівками, кулеметом та піроксиліновою шашкою, вони намагалися по залізничному насипу підійти до вокзалу. Акція була провальна, українські бійці атаку відбили, зі сторони моряків були вбиті, поранені та полонені. Під час ще одного бойового зіткнення біля міської електростанції у моряків знову були втрати.

Під вечір, а особливо із настанням ночі, центральна частина Олександрівська перетворилася на арену запеклих бойових дій. Українські військовики, зокрема, намагалися вибити червоних з Народного дому та розташованої поруч із ним електростанції (все це в районі сучасного Майдану Волі). Успіх у цьому напрямку був, але нетривалий: ціною значних зусиль матроси відбили атаку. Проте розгорнути власний наступ червоним завадили броньовики, які раніше були захоплені гайдамаками (в одних джерелах зустрічається інформація про два броньовики, у інших – про три). За спогадами очевидців, панцерники буквально "літали" вузенькими вулицями Олександрівська, поливаючи ворогів свинцем. У спогадах прапорщика Орла з гайдамацького куреня згадується один з героїв тих боїв – кулеметник Пащенко, який "зі своїм скорострілом із панцерника діяв, як ніхто, успішно", навіть будучи пораненим у потилицю.

Боями в районі електростанції були досить стурбовані керівники міста. Отримавши інформацію, що станція зайнята п'ятнадцятьма матросами, яких намагаються вибити українські війська, міський голова Попов звернувся до моряків із пропозицією. Він пропонував їм залишити електростанцію, оскільки її пошкодження не лише залишить місто без світла, але й зупинить роботу водоводу, що сильно позначиться на цивільному населенні. Матроси, в свою чергу, відмовилися залишити станцію і запропонували міській владі звернутися до іншої сторони, аби вона не обстрілювала станцію. Загалом, розмови ці ні до чого не призвели, і вже о пів на першу ночі через пошкодження дротів на станції зник струм у половині підключених до мережі будинків. Після цього міський голова ще раз звернувся до матросів з проханням залишити станцію. Ті в черговий раз відмовили. О третій ночі електростанція взагалі припинила роботу.

Електростанція

Зазначимо, що хоча загальна кількість матросів під орудою Толстова налічувала 1,5 тисяч моряків, далеко не усі вони брали участь у боях на території Олександрівська. Декому достатньо було пограбування гайдамацьких вагонів на Південному вокзалі, де вони й вирішили перечекати завершення боїв. Проти гайдамаків вийшло лише кількасот охочих. Крім моряків, участь у боях на боці червоних брали більшовизовані авторемонтники та лише окремі групи місцевих робітників.

Протягом ночі, допоки йшли бойові дії, міська влада намагалася виступати у ролі посередника між українськими військами та моряками, об'єднаними з місцевими червоними. Переговори про припинення бойових дій успіху не мали. Обидві сторони залишалися при своїх інтересах.

Про розв'язку, що сталася наступного дня, 26 грудня 1917 року, читайте на Depo.Запоріжжя незабаром.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Запоріжжя