Боротьба за незалежність: Як українське Запоріжжя не втримало перемогу над червоними

Портал Depo.Запоріжжя продовжує досліджувати події, що відбувалися в Олександрівську - нинішньому Запоріжжі - на початку XX сторіччя на тлі Української революції.

Ми вже розповідали, як Запорізький край вітав Українську революцію та як створювалися тут національні організації мілітарного напрямку, яким невдовзі довелося боронити місто від більшовицьких частин. Червоні наблизилися до Олександрівська 23 грудня 1917 року. На вулицях міста розгорнулася справжня війна між більшовиками 1-го Чорноморського революційного загону та українськими бійцями. В решті решт грудневі бої 1917 року у Олександрівську закінчилися перемогою українських національних сил. Проте ситуація лишалася досить непевною.

Відділ гайдамаків, який разом із іншими нещодавно тріумфував у боях на вуличках міста, залишився без керівництва. Його отаман Куделя, виїхавши до Києва, був залишений у столиці. Безтермінове очікування керівництва і відсутність чітких команд не додавало куреню боєздатності. Наприкінці грудня 1917 року до військових із Сімферополя прибули голова полкового комітету Єрмоленко і секретар Скрипник, які порушили питання про демобілізацію гайдамацького куреня. Як згадував один з гайдамаків А. Орел, "почалася демобілізація… постав хаос". Саме в цей час до куреня прибув отаман від Центральної ради, але він міг лише спостерігати, як розходяться вояки.

Тим часом на теренах нашої батьківщини палала російсько-українська війна. І Олександрівськ, як вузлове залізничне місто, осторонь усіх подій тієї війни залишитися не міг. Тим більш, що захопивши місто, червоні могли б блокувати пересування козацьких ешелонів на Дон, де формувався потужний антибільшовицький рух.

На початку січня у Олександрівську, за даними Михайла Ковальчука, перебували решти розбитого під Павлоградом та Синельниковим 11 Українського полку, а також гарматний підрозділ. Справні бронеавтомобілі зі складу восьмого автопанцерного дивізіону місцева влада встигла евакуювати до Києва. Більшовики, що провели розвідку, нарахували у місті 750 вояків, шість броньованих машин та одну батарею.

2 січня 1918 року до Олександрівська прибули перший Петроградський загін (кілька сотень бійців) на чолі з Поляковим і бронепоїзд №2, яких сюди направив командувач більшовицьких військ В. Антонов-Овсієнко. Після короткої перестрілки українські війська склали зброю, частина з них розбіглася. Восьмий автопанцерний дивізіон не чинив опору. Червоним в результаті дісталися шість панцерників, три гармати і кілька тисяч рушниць.

На території сучасної Запорізької області ситуація була подібною. Практично небоєздатними виявилися запасні полки, що здійснювали українізацію. Серед них: 46-й (Бердянськ), 42-й (Мелітополь) та 48-й (Оріхів). Вони були роззброєні та демобілізовані місцевими загонами червоної гвардії, причому переважна більшість вояків-українців не чинили жодного опору. Тобто виявили цілковиту байдужість до долі Української центральної ради.

У Олександрівську ж, не погоджуючись на капітуляцію, гайдамаки та Вільні козаки, невеликими загонами відступали з міста за Дніпро. Один з підрозділів вільних козаків на чолі із Юрієм Магалевським та Іваном Оліфером від'їхали до Києва, де взяли участь у придушенні більшовицького повстання на Арсеналі та в обороні міста. Деякі козаки та старшини залишилися у Олександрівську для проведення підпільної роботи. Решта відступила у плавні Великого Лугу та вела партизанську боротьбу там.

Влада в Олександрівську перейшла до військово-революційного комітету, який складався з прихильників більшовицької влади. "Перевибори" до Ради робітничих і селянських депутатів очікувано принесли перемогу більшовикам. І така ситуація була не лише у Олександрівську. Аналізуючи ті події, Галина Турченко писала, що повсюдно ліквідовувалися органи влади Тимчасового уряду і Центральної ради, розпускалися волосні земства, переобиралися сільські та волосні ради, земельні, продовольчі комітети. Після зайняття кожного населеного пункту командування червоних залишало тут свого комісара з червоногвардійцями або утворювало ревком.

Розпочалися розстріли і репресії. У лютому 1918 року була заборонена діяльність церкви. Невдоволення нової влади викликала панахида за Т. Шевченком. Як згадував житель Олександрівська Гаврило Гордієнко, "тоді в очах совєтської влади Шевченко був таким самим "контрою" як, наприклад, і Грушевський, тоді большевицькі банди ще виколювали очі на портретах Шевченка й самі портрети його профанували, дерли, топтали їх".

Ще однією характерною рисою правління червоних стала конфіскація великих та середніх промислових підприємств. 21 січня 1918 року був конфіскований завод ДЕКА (Мотор-Січ) в Олександрівську. Мелітопольська Рада робітничих, солдатських і селянських депутатів на початку 1918 року винесла рішення про націоналізацію низки підприємств і млинів. У Бердянську більшовики взяли до своїх рук банки й продовольство. Розпочалися конфіскації, контрибуції, реквізиції майна, будинків промисловців, купців, домовласників та землевласників. Здійснювали ці акції місцеві ради, ревкоми та різноманітні воєнні команди. Галина Турченко відзначала, що націоналізація великих підприємств погіршила соціально-економічну ситуацію в регіоні, адже, не маючи кваліфікованого керівництва, підприємства опинились на межі зупинки, а багато з них й зупинилися.

Не секрет, що одним із найважливіших для більшовиків в Україні було питання про хліб. Вони прагнули одержати продовольство і забезпечити центр (Московію) сировиною. Партійні організації, повітові і волосні ради, ревкоми організовували вивезення хлібу із Запорізького краю. Протягом лютого-березня 1918 року тільки з Мелітопольського повіту в Петроград, Москву та північні промислові губернії Росії було відправлено 595 вагонів хліба. Хліб відбирали у селян силою.

На фоні такої ситуації, в Олександрівську виникла підпільна організація Вільного козацтва, яка готувала збройне повстання. Очолювали підпілля українські старшини І. Сорін, І. Марків та А. Гребенник.

Разом із тим, до Олександрівська наближалися події, які визначать його як місто – невід'ємну складову героїчного епосу Української революції. Про ці події – у найближчих публікаціях Depo.Запоріжжя.

На головному фото: Загін російських більшовиків під час першої окупації України на початку 1918 року