Боротьба за незалежність: Як запорізька молодь готувала повстання проти більшовиків

Надії, якими окрилила "Українська весна", вже 1919-го танули, проте боротьба за незалежність тривала

Depo.
10 вересня 2017 11:00
ФОТО: depo.ua

Портал Depo.Запоріжжя продовжує досліджувати події, що відбувалися в Олександрівську (нинішньому Запоріжжі) на початку XX сторіччя на тлі Української революції . Ми вже розповідали, як зрусифікований Запорізький край вітав Українську революцію та як створювалися тут національні організації мілітарного напрямку, яким невдовзі довелося боронити Олександрівськ від більшовицьких частин. На жаль, боротьба тривала не на рівних.

Після того, як представникам Директорії УНР не вдалося утримати місто, сюди повернулася радянська, себто більшовицька влада, яка без вагань продовжила політику "червоного терору". Розстріли відбувалися на міському цвинтарі і біля паркану заводу "Дека" посеред білого дня.

Проти більшовицької влади розгорнулася підпільно-партизанська боротьба. У першій половині 1919 року біля Катеринослава (нинішній Дніпро) та Олександрівська бойові дії з більшовицькими військами вів Катеринославський Кіш вільнокозацьких повстанських військ. У другій половині того ж року повстанці вже вели бої проти Добровольчої армії Денікіна, які також не визнавали право українців на власну державність.

Навесні 1919-го українська молодь розпочала таємну підготовку повстання у місті. Місцем базування повстанців було обрано Лису гору вниз по Дніпру від Олександрівська (в районі сучасного села Лисогірка Запорізького району). Тут було вирито окопи, а для проживання облаштована сторожка лісничого. Більшість загону склали 15- та 17-річні юнаки з Олександрівська та навколишніх сіл, а також старшини Армії УНР. Загін отримав назву Лисогірський повстанський партизанський курінь, його чисельність складала близько 50 осіб. На чолі куреня стояли отаман Чайковський та І. Марків. Протягом квітня-травня проводилися мітинги у навколишніх селах (Біленьке, Мар'ївка, Тарасівка).

За спогадами безпосередніх учасників подій, Лисогірським повстанцям вдалося перерізати перевезення по Дніпру продуктів, реквізованих у селян більшовиками. Загони Червоної армії та чекістів спробували ліквідувати повстанців, наступаючи від Мар'ївки та з пароплавів від Дніпра. Наступ був відбитий, не в останню чергу завдяки агентам повстанців у ЧК, які вчасно повідомили про операцію. Під час бою повстанці захопили полонених та зброю. Курінь також брав участь у повстанні проти більшовиків у Нікополі у червні 1919 року та боях в інших місцевостях Катеринославщини.

У липні-серпні 1920-го на півночі Олександрівського повіту та півдні Катеринославського у боротьбу з більшовиками вступив Вовнізький Повстанський відділ. Його підтримували селяни із Вовнігів, Військового, Августинівки, Катеринівки та Андріївки. Отаманом був І. Марків, який діяв під псевдонімом "Чорна Хмара" та І. Бондаренко (отаман Вільного козацтва). Відділ нападав на продовольчі загони та представників більшовицької влади. Наприкінці серпня загін було розгромлено, вцілілі козаки й старшини розійшлися.

Пам'ятник борцям за волю України в Букарешті, оточений повстанцями з куреня "Чорна Хмара", 1923 рік

Наступні спроби створити українські військові одиниці на території Запорізького краю пов'язані із наступом армії генерала Врангеля. Врахувавши помилки попередників, останній дозволив формувати у складі своєї армії українські підрозділи. Політичною поступкою було й те, що прапором українських частин був синьо-жовтий. В Олександрівську було створено Український повстанський Хортицький курінь, до якого записувалися колишні гайдамаки, вільні козаки, бійці Самокатної сотні та новобранці. Отаманом було призначено І. Марківа ("Чорну Хмару"), комендантом першої бойової сотні – оріхівчанина І. Горобця (етнічного росіянина Воробйова, який на фоні Української революції сам українізував своє прізвище), а бунчужним – Г. Гордієнка (за спогадами останнього, формування цього підрозділу відбувалося у відомому запоріжцям будинку Бадовського на проспекті Соборному). Також у складі врангелівської армії діяв Мелітопольський курінь на чолі з отаманом Семенком. До формування обох військових частин був безпосередньо причетний відомий діяч повстанського руху доктор Гелієв (Гелєв), серб за походженням.

Однак, намагання утвердити владу УНР в черговий раз не мали успіху: 23 жовтня 1920 року радянські війська остаточно увійшли до Олександрівська, який від липня був губернським центром. У березні 1921-го за пропозицією міської влади була змінена назва міста - Олександрівськ став Запоріжжям.

Разом із тим, антирадянським середовищем здійснювалися окремі спроби боротьби. Запорізький край перебував в орбіті підготовки широкомасштабного повстання, яке готував Партизансько-повстанський штаб Юрка Тютюнника. Адміністративно край підпорядковувався Організації Катеринославщини, Північної Таврії і Східної Херсонщини – повстанському комітету на чолі із доктором Гелієвим. Останньому, зокрема, підпорядковувалися організатори повстанських груп у Мелітопольському повіті Кимлач та Білозірському районі Мелітопольського повіту Семінько. Наразі автор не оперує даними щодо успішності або неуспішності їхньої діяльності. Однак, безперечно, у 1921 році діяльність повстанських загонів на території краю мала помітний характер. В огляді ситуації на Лівобережній Україні В. Білинський відмічав, що українські повстанці у різні способи зривають перевезення залізницею, зокрема, зупиняючи потяги та підриваючи залізничні мости. Так, у травні було спалено міст по дорозі на Запоріжжя.

Одну із диверсій на залізниці здійснив загін отамана "Козлика", колишнього старшини Армії УНР, який діяв у Олександрівському та Катеринославському повітах. Внаслідок непереведених залізничних стрілок на дорозі зі ст. Передатна до Південної залізниці, в районі підірваного врангелівськими військами мосту із рейок зійшов агітпотяг ім. Сталіна. За офіційними радянськими даними, у катастрофі загинуло 27 відповідальних співробітників. Серед інших, тут загинув полковник Мартиненко, колишній командир української артилерії Катеринослава, який перейшов на сторону більшовицьких військ.

У таких умовах посилювався тиск радянських органів держбезпеки. Наприкінці літа – на початку осені 1921 року у Запоріжжі було заарештовано комітет спілки української молоді, сімох його представників розстріляно, зокрема Нападайла та братів Деревіївих. Одночасно було заарештовано президію повітової спілки споживчих товариств і раду Союзбанку. Усі заарештовані були обвинувачені у "жовто-блакитній контрреволюції", "петлюрівщині" та "українському шовінізмі". В результаті було розстріляно агронома Семенова, в той час як інших учасників - Явтушевського, Ковбасу та Чучу - засуджено до одного року каторжних робіт у Донецькому басейні.

Загалом же здійснювати спротив радянській системі ставало дедалі важче. Поодинокі підпільні гуртки не могли змінити загальної картини, а діяльність повстанських загонів швидко локалізовувалася й нейтралізовувалася. Після завершення воєнних дій проти зовнішніх супротивників радянська влада мала можливість цілком переключитися на внутрішніх, застосовуючи репресивно-каральний апарат.

На головному фото: Будинок Бадовського на проспекті Соборному у Запоріжжі, де формувався Український повстанський Хортицький курінь

Більше про життя в Запоріжжі та області читайте на Depo.Запоріжжя