Боротьба за незалежність: Як Січові стрільці запорізький вокзал відвойовували

Січові стрільці у складі австрійської армії прибули до Олександрівська (сучасного Запоріжжя) у лютому 1918 року, після укладення Берестейського миру

Depo.
11 лютого 2018 12:00
ФОТО: depo.ua
Боротьба за незалежність: Як Січові стрільці запорізький вокзал відвойовували

Портал Depo.Запоріжжя продовжує досліджувати події, що відбувалися в Олександрівську - нинішньому Запоріжжі - на початку XX сторіччя на тлі Української революції.

Ми вже розповідали, як Запорізький край вітав Українську революцію та як створювалися тут національні організації мілітарного напрямку, яким невдовзі довелося боронити місто від більшовицьких частин. Червоні наблизилися до Олександрівська 23 грудня 1917 року. На вулицях міста розгорнулася справжня війна між більшовиками 1-го Чорноморського революційного загону та українськими бійцями. В решті решт грудневі бої 1917 року у Олександрівську закінчилися перемогою українських національних сил. Проте ситуація лишалася досить непевною. І на початку січня 1918 року українське Запоріжжя, захисники якого були певною мірою деморалізовані, не втримало своєї перемоги над червоними.

Однак вже у лютому 1918 року, після укладення Берестейського миру між УНР та Центральними державами, на Наддніпрянщину вирушили австрійські та німецькі війська для допомоги Армії УНР у боротьбі з більшовиками. У складі австрійської армії перебували Українські січові стрільці (УСС), які у першій половині квітня, пройшовши Одесу, Херсон та Нікополь, прибули під Олександрівськ.

Один з учасників тих подій, Мирон Заклинський, так передавав пізніше емоції січовиків: "Незабутні були для нас ці дні, коли ми плили по Дніпрі колишніми землями запоріжців, серединою нашої великої батьківщини… Проїздили ми попри історичні місцевості, де останніми століттями відбувалися найважніші події нашої історії. Не раз ми читали про них в книжках та являли їх в мріях. Тут була Січ за часів Мазепи, там зблизу Сіркова могила, там знову була Січ за часів Хмельницького".

Селяни з Нижнього Тарасівського розповіли січовим стрільцям, що у селі Біленьке розташована більшовицька залога. Туди вирушила одна чота як передня сторожа. До бою не дійшло, оскільки на той час більшовики вже залишили село. Стрілецькі сотні увійшли до Біленького під церковні дзвони, їх зустрічали місцеві жителі та загін Вільних козаків, очолюваний Іваном Базілевичем. Останні надали інформацію, що в Олександрівську перебуває сильна більшовицька залога, в якій панував нелад. Здавалося, що місто неважко зайняти швидким наступом.

Тож командуючий січовими стрільцями сотник Осип Микитка 15 квітня 1918 року прийняв рішення атакувати Олександрівськ силою лише одного куреня. До цієї операції долучилися біленьківські вільні козаки силою близько 30 осіб. Випливши від Біленького на пароплавах, бійці УСС висадилися на берег на відстані близько трьох кілометрів від Південного вокзалу (сучасний вокзал "Запоріжжя-1").

Осип Микитка ліворуч

Для того, щоб захопити станцію отаман Микитка відправив лише одну сотню січових стрільців, що на думку сучасників та пізніших дослідників цих подій, було досить нерозважливо. Січовим стрільцям вдалося непомітно ввечері підійти до станційних будинків й, зважаючи на ефект несподіванки, швидкою атакою вибити більшовицькі відділи та транспорт. Разом із тим, сил УСС не вистачало не те, що для захоплення усіх важливих об'єктів, але й для організації оборони на випадок контратаки червоних. Таким чином, втративши вбитим одного стрільця (Михайла Ярему), сотня відійшла до берега Дніпра.

Під ранок наступного дня наступ було відновлено вже силою цілого куреня. Тим часом, більшовики зайняли залишені вечері позиції та збільшили чисельність війська, отримавши підкріплення з Олександрівська.

На світанку стрілецькі відділи підійшли під станцію. Ліве крило (сотня з мінометним відділом) вдарило по самій станції, а праве крило пішло на передмістя - Канкринівку. Спершу піддавшись під натиском січовиків, більшовики пішли у протинаступ, чому однозначно сприяв прибулий їм на підкріплення бронепотяг.

Першою під натиском відступала перша сотня стрільців, яку прикривали відділи правого крила. Потім під шквальним вогнем більшовиків, усі січові стрільці були змушені повернутися до пароплавів й відплисти назад до Біленького.

Стаття у газеті "Діло" (Львів) за 11.05 (28.04) 1918 року про бої за Південний вокзал в Олександрівську

Осип Думін про одну з причин невдачі січовиків писав, що німецькі війська, які тоді перебували на Хортиці, "знали про стрілецький наступ і повинні були його піддержати. Та вони чомусь не рушились, мовчала й їх артилерія, хоч німецька команда обіцяла підмогти стрілецькій випад гарматним вогнем".

Загальний керівник австрійських військ, до складу яких тоді входили Січові стрільці, Вільгельм фон Габсбург ("Василь Вишиваний") загалом добре оцінював цю першу в історії УСС битву з більшовиками на Наддніпрянщині. Відзначаючи у вітальній телеграмі той факт, що сам не мав змоги брати участь у цих боях, він писав: "Легіон може з гордістю дивитися на свій найновіший подвиг на історичній українській території". Також він вважав, що цей бій мав велике значення для подальшого звільнення Олександрівська, оскільки дозволив військам підполковника Болбочана та німцям зайти у місто без бою.

Один з безпосередніх учасників подій, четар Петро Франко, син Великого Каменяра, досить влучно описав у своїх спогадах той бій. Назвав він його не інакше як "чисте пекло". Ось, як він його згадував: "Отож сотню кинув у бій четар Голинський. Зовсім правильно повів наступ із заходу та почав жахливу, часто рукопашну битву. Ручні гранати Січовиків сіяли знищення та паніку. Вся маса більшовиків кинулася до втечі. Більшість таки пішки кинулася на схід. Повні ешелони погнали на південь.

Скоростріли Голинського тарахкотіли безупинно. Вони були уставлені на мості над залізничними лініями. Стрільці били по повних вагонах. Деякі відважніші підбігали до потягів та вкидували в них ручні гранати. Большевики боронилися хоробро. Їх задня сторожа доказувала чудес. Але все-таки були непевні, чи німці з півночі, почувши напад із півдня, не підуть теж у наступ, щоб відібрати хоч частину награбованого майна. Але німці не рухалися. В кінці большевики в розпучливій обороні кинулися на стрільців. Їх потяги передерлися через наші стежі. Ми не змогли тривко ушкодити та перервати шлях. Большевики під обстрілом направили шини, і ешелони таки від'їхали на Крим. На двірці зробилося повне замішання. Наші сотні – разом 82, чи 84 багнетів та два скоростріли - прямо згубилися серед большевиків. Гуртки наших, бігаючи коло стаційних будинків та поміж вагони, щохвилини серед ночі наштовхувалися на гуртки большевиків".

Петро Франко

Зрештою, січові стрільці були змушені відступити від Олександрівська і повернутися на пароплавах у Біленьке. Загиблого січового стрільця поховали неподалік села, "на високій козацькій могилі". На похорони стрільця зійшлося все село. Місцевий хор під керівництвом вчителя відспівав шевченків "Заповіт".

Некролог стрільцю Михайлу Яремі з газети "Діло" (Львів) за 17.05.1918 року

Більшовики, хоч і ситуативно перемогли, але ненадовго і були змушені швидко евакуюватися з міста. Вже через два дні УСС повернулися до Олександрівська, де зустрілися із військами УНР, які швидким темпом просувалися на Крим.

Про подальші події, що стали невід'ємною складовою героїчного епосу Української революції, - у найближчих публікаціях Depo.Запоріжжя.

Більше про життя в Запоріжжі та області читайте на Depo.Запоріжжя

Також читайте нас на Facebook та у Twitter