Архіви КДБ: За що директорові Запорізького педінституту "впаяли" 15 років каторги

Постанова на арешт 36-річного запорізького освітянина, уродженця Сумщини, Олексія Заїки була підписана 23 травня 1945 року. Заарештувати ж Заїку вдалося лише за рік – в слободі Волошине Міллерівського району Ростовської області, де чоловік працював вчителем математики у місцевій школі.     

Кримінальна справа №2458, заведена стосовно Олексія Заїки

Як і багатьом з його колег, які під час німецької окупації проживали у Запоріжжі, Заїці закидали співпрацю з німцями та участь в діяльності Організації українських націоналістів.

Однак, ситуацію Заїки погіршувало те, що за часів окупації, від жовтня 1941 до лютого 1942 року, він обіймав непересічну посаду – директора педагогічного інституту (тепер це Запорізький національний університет). Коли німці виш остаточно закрили, освітянин влаштувався директором курсів німецької мови, де працював до лютого 1943 року. Паралельно з цим, з кінця 1942 року до весни 1943-го, був пропагандистом відділу пропаганди й агітації при міській управі, потім – завідуючим цим відділом. Мав виступи на місцевому радіо, публікації у газеті періоду окупації "Нове Запоріжжя".

Під час наступу військ Червоної армії, Заїка виїхав із Запоріжжя, деякий час проживав на території Молдови, радянської України, а потім – у Ростовській області. Вочевидь, не маючи ілюзій щодо ставлення до нього з боку радянської спецслужби, зупинятися на цьому не планував й підбирав місце для більш глибокого "залягання". Зокрема, за даними "чекістів", розглядав можливість оселитися в республіках Середньої Азії, на Уралі, в Комі АРСР. Утім, не судилося.

Постанова про долучення до справи Заїки речових доказів

Речові докази: власноруч написана Заїкою автобіографія

Речові докази: особистий листок з обліку кадрів

Після арешту на вчителя було заведено слідчу справу №2458, яку вели співробітники УМДБ по Запорізькій області. Заїці інкримінували те, що він залишився в окупації й на початку жовтня познайомився з членами ОУН, які прибули із Західної України, та підтримував із ними тісні зв’язки. Щоправда, ці "тісні зв’язки" полягали лише в участі у зборах інтелігенції Запоріжжя, які були ініційовані оунівцями для ознайомленнями з потенційними кандидатами для залучення в організацію. Раніше уже згадувалося, що лише одиниці представників запорізької інтелігенції після цих зборів приєдналися до націоналістичного підпілля. Проте сам факт участі в них вже був підставою для "зацікавлення" з боку органів НКВС-МДБ.

У випадку із Олексієм Заїкою ситуація ускладнювалася ще й тим, що в якості директора педінституту він надав приміщення для одного з зібрань.

Інкримінували йому також співпрацю з націоналістами, які були відповідальними за розвиток і функціонування закладів обласного центру під час окупації: Сливинською, Козачком й іншими. Варто зауважити, що фактів, які свідчили б про належність перелічених осіб до ОУН на сьогодні не знайдено. Загальний ж аналіз подібних справ з архіву УСБУ Запорізької області свідчить: українськими націоналістами співробітники радянських органів держбезпеки по Запоріжжю часто вважали тих, хто не вписувався у рамки "борця за радянське майбутнє". Зокрема, жителів міста, які вбачали можливим розвиток суспільно-політичного життя у погодженні з німецьким військовим, а потім – цивільно-адміністративним командуванням.

Серед націоналістів, з якими співпрацював Заїка, значилися також і представники Української автокефальної православної церкви, процеси відродження якої в Запоріжжі толерувалися особисто слідчим німецьких каральних органів Колпаковим.

На допитах Заїка винним себе визнавав частково. Особливо заперечував, що належав до ОУН. Слідчі ж наполягали на цьому, намагаючись підкріпити свої здогадки протоколами допитів свідків. Однак, свідками виступали раніше заарештовані жителі Запоріжжя, яким також інкримінувалася належність до ОУН, до якої вони не мали жодного стосунку.

Судили Олексія Заїку 16 вересня 1946 року на закритому засіданні Воєнного Трибуналу Військ МВС Запорізької області під головуванням старшого лейтенанта юстиції Давидова. За сукупністю злочинів освітянина було засуджено до 15 років каторжних робіт із конфіскацією майна та ураженням в правах на п’ять років.

Заїка подав на вирок скаргу, яку було розглянуто Воєнним трибуналом військ МВС Українського округу 22 листопада 1946 року. Із вироку була виключена стаття 2 таємного (за радянських часів він не оприлюднювався) Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про заходи покарання для німецько-фашистських лиходіїв, винних у вбивствах і катуваннях радянського цивільного населення і полонених червоноармійців, для шпигунів, зрадників батьківщини з числа радянських громадян і для їхніх пособників ". Указом для пособників німців із числа місцевого населення призначалося покарання у виді каторги із нижньою межею у 15 років. Виключивши з вироку Заїці цю статтю, трибунал змінив покарання освітянину на 10 років таборів, в іншому – залишив без змін.

Справа вчителя переглядалася 19 жовтня 1954 року прокурором Степановим. Однак він не знайшов приводу для винесення протесту.

Чесне ім’я колишньому директору запорізького вишу було повернуто 31 січня 1996 року. Зазначалося, що у діях Олексія Заїки не було ознак злочину, передбаченого ст. 54-1 "а" (Зрада Батьківщині), а за ст. 54-10 (антирадянська пропаганда і агітація) він підлягав реабілітації.

Висновок прокуратури Запорізької області від 31 січня 1996 року по справі Олексія Заїки: "Діяльність не містить складу злочину, передбаченого ст. 54-1 "а" КК УРСР. В частині злочину, передбаченого  ст. 54-10 КК УРСР, Заїка О.С підлягає реабілітації ."

Читайте також:

За що запорізького географа прирекли на смерть в буцегарні;

Чого вартували керівникові хору на Запоріжжі пісні про московську неволю;

Як в запорізькій школі Гітлер посунув Сталіна;

Як доцента запорізького вишу судили за публіцистику;

За що запорізькій вчительці української присудили 10 років таборів.