Ми нащадки тих, хто вижив: Дослідник Голодомору про проблеми формування пам’яті та засудження винуватців

Тема Голодомору, яка активно звучала у медійному просторі у 1980-х – 1990-х роках, а потім за часів президента України Віктора Ющенка, нині певним чином формалізувалася – зведена у суспільстві до низки ритуалів, до яких, до того ж, залучений геть незначний відсоток українців. Утім, дослідження масового вбивства українців голодом тривають, як і спроби вибудувати політику пам’яті. Про те, які напрямки вивчення Голодомору нині є найбільш перспективними, чому трагедія не посіла того місця в українському суспільстві, яке посідає Голокост в єврейському та чому у найближчій перспективі не будуть засуджені місцеві винуватці голоду Depo.Запоріжжя розмовляє з дослідником Голодомору – кандидатом історичних наук, викладачем Запорізького національного університету Сергієм Білівненком.

Пане Сергію, історичний факультет ЗНУ упродовж певного часу збирав спогади свідків Голодомору на Запоріжжі . Як триває ця робота зараз?                           

– Спогади почали збирати ще у 1990-х, з 2000 року ця робота відбувалася уже системно, на науковій основі. Ми збирали усну історію степової України XIX-XX сторіч, проект було започатковано нині покійним доктором історичних наук, професором ЗНУ Анатолієм Бойком. Нині видані 12 томів цієї історії.

Свідчення про Голодомор ми збирали не як щось окреме, це були загальні розповіді людини, в яких містилися й спогади про Голодомор. Причому ще на початку XXI сторіччя ми встигли з перших вуст зібрати згадки не лише про голод 1932-1933 років, але й про голод 1921 року. Особливо багато таких свідчень було на території нинішнього Більмацького, Новомиколаївського, Василівського районів, навіть знаходили свідків голоду в Запоріжжі.

Другий пласт споминів – про голод 1932-1933 років. Переважною більшістю тих, хто пережив голод у дитячому віці, людей 1910-1920 років народження. Дитячі спомини дуже спорадичні: "хотілося їсти, мати щось принесла". Дуже багато згадок про ховрахів, як їх ловили, заливали воду в нори, їли. Один дідусь під час експедиції навіть виніс і показав нам пастки, з якими він полював на цих тварин. При цьому люди розповідали, що багато м’яса ховрахів не з’їси, бо воно дуже жирне, а до нього – ані хлібу, ані солі. Набагато кращим способом виживання була риба: річкова для тих, хто мешкав у плавневій зоні, або морська, для тих, хто мав можливість обміняти щось на відро бичка чи тюльки. "Чорний ринок" тоді працював.

У розповідях тих, хто пережив Голодомор дітьми, спомини про смертність дуже не конкретні: "от сусіди померли", а імен, скільки людей померло не назвали. Але у тих відомостях, що були зібрані на початку 2000-х, є й прізвища, й імена, й розповіді про померлих.  

Нині ми вже, на жаль, залишилися з тими людьми, хто пам’ятає лише голод 1946-1947 років.

Але процес збирання усної історії з 2000-х не зупинявся ніколи, кожного року відбуваються експедиції.

На чому ви зосереджуєтеся сьогодні, коли живих свідків майже не залишилося?

– Ми повернулися до архівних матеріалів. Є величезний проєкт, розроблений Інститутом дослідження Голодомору, зі збору архівних матеріалів, які стосуються цього періоду. Збираються не лише прямі свідчення, а й документи, починаючи з 1931-1935 років, аби побачити динаміку того, що відбувається на селі.

З документами, які стосуються низового рівня – артільними, я працював у Державному архіві Запорізької області. Документів й інформації в них багато. Існував земельний відділ, який щомісяця вимагав звітність про кількість посівів, сільгоспінвентарю, худоби, коней, колгоспників тощо.

Ці документи дозволяють у динаміці побачити, якими були способи організації Голодомору.

Які документи вас найбільше вразили?

– Багато документів про виключення людей з колгоспів у січні 1933 року, тобто у самий пік голоду. У протоколах про виключення причиною вказується (в залежності, якою мовою протокол): "Втратив зв’язок із колгоспом" чи "Утратил связь с колхозом", іноді, що не виконує своїх обов’язків. Тому точно сказати, через що їх виключали, важко. Можливо, гнали невдоволених, тих, хто казав: "Що ж це коїться" чи тих, в кого були конфлікти з керівництвом. Можливо, людей, які не виходили на роботу через знесилення. Можливо, тих, кому нема було чого робити, адже це – зима, в господарстві роботи замало.

У будь-якому випадку, ці люди були приречені на смерть. Вони не отримували трудоднів (тобто якоїсь мізерної плати зерном чи іншими харчами, – Ред.), у них нічого не було. Залишити територію колгоспу, аби влаштуватися, наприклад, на будівництво Дніпрогесу, вони теж не могли. Для цього потрібна була довідка з сільради, що його відпустили. А хто ж дасть цю довідку людині, яку вигнали з колгоспу?!

Звісно, була маса підроблених довідок. Про це йдеться, наприклад, у спогадах Бориса Вейде, який завідував відділом кадрів на Дніпрогесі. Люди самі виписували собі довідки. Були умільці, які розрізали навпіл картоплину, вирізали на ній дані сільради, наносили чорнила та ставили цей "штам" на папір. Ось й документ.   

У пік Голодомору людей активно виключали з колгоспів у сучасних Василівському, Запорізькому, Новомиколаївському, Оріхівському районах. Але це, те, що я дослідив. Думаю, таке було по всіх районах. Кожного засідання артілі, а вони були щотижневі, взимку 1933-го виключалися 5-6 людей, при тому що в артілях було по 100-170 людей.

Цікаві документи стосуються селища Верхня Хортиця. В одному протоколі йдеться, що актив вирішив здати зерно з власних запасів, тому що немає, чим засівати. У другому протоколі тим самим почерком написано, що бригада активістів на чолі з міліціонером познаходили заховане зерно – 150 кілограмів, це три мішки. Можна припустити, що це відбувалося наступним чином. На одному засіданні активісти беруть зобов’язання здати зерно, бо, якщо вони не засіють, на них чекає покарання. І тут же вирішують, а в кого є це зерно: "У тебе є?", "У мене немає, і в мене немає, а ось в нього є, беремо міліціонера йдемо до нього".

Свідчення про відсутність зерна для посівної, загалом, зустрічаються в артільній документації часто. Є протоколи, в яких йдеться, що в артілі є гроші і треба десь купити зерно, вирішується "організувати й призначити відповідальних", є прізвища цих відповідальних. Але у наступних протоколах про купівлю вже не згадується. І це зрозуміло, купувати зерно не було де, ніхто й не збирався, а протокол робився для того, аби підстрахуватися, коли спитають, чому не було посівного фонду.

Однак зрозуміло, якщо в артілі не вистачало зерна, аби сіяти, то на трудодні його точно не було.

Цікаві документи про посівні площі. У 1932-му засіяли менше, ніж у попередні роки. Зараз важко сказати у відсотках, але деякі артілі засівали на 150, на 200 гектарів менше.

Що дають ці факти і як з ними треба працювати?

– Вони дають можливість відповісти на питання, чи був Голодомор штучним, адже дискусія щодо цього ще точиться. "Чорні дошки" безперечно були актом геноциду, коли села просто виключалися з життя держави і переводилися у розряд потенційних жертв голоду. Але залишаються питання, як це все було організовано: наскільки було організовано, а на скільки було наслідком неорганізованості. Тому треба вибудовувати на основі документів статистичні моделі по кількості населення, кількості посівних площ, кількості запасів, аби відповісти на питання, чи могли ці посівні площі прогодувати населення, як мав бути побудований процес запобігання голоду і як було насправді.

Головною метою Голодомору було не вбивство як таке, а упокорення активного українського селянства, тих, хто не хотів будувати "светлое будущее". І ті мільйони загиблих, точної цифри ми досі не знаємо, були тими "щепками", які летять, коли "рубят лес".       

Які шари інформації щодо Голодомору на території сучасної Запорізької області, на вашу думку, ще потрібують дослідження?

– Можливо, з часом у цих дослідженнях з’явиться певний національний момент, у тому сенсі, чи була різниця у ситуації в той час між українськими та національними районами в межах сучасної Запорізької області. І це дасть відповідь на питання: Голодомор був геноцидом українського народу чи геноцидом населення України. Ми однозначно говоримо про те, що постраждала територія України, тому що були кордони між територією України й Росії, населення не пропускали. Але є питання, чи була різниця у підходах по відношенню до національних районів. На території Запорізької області були єврейській національний районі, німецький менонітський, болгарський.       

Потребують також окремого висвітлення факти бандитизму під час Голодомору, адже голод перетворював людей на нелюдів.

 

Десять років тому відбувся суд, на якому керівна партійна верхівка СРСР та УРСР були визнані організаторами Голодомору. Чи відомі імена тих, хто керував цими процесами на території сучасної Запорізької області? І чи потрібен, на вашу думку, суд над ними?

– Імена відомі й були опубліковані у "Великій чорній книзі" за часів Ющенка. Там вказані усі прізвища радянських партійних діячів, які на той час керували Дніпропетровською областю, у складі якої були території сучасної Запорізької. Там згадані люди, які віддавали безпосередні накази про створення "чорних дощок", про посилення хлібозаготівель. Відомі і прізвища голів колгоспів, і голів буксирних бригад (тих, хто безпосередньо відбирав зерно, – Ред), і активістів. Якась кількість цих людей загинула під час репресій, ще більша – під час Другої світової, але якась частка благополучна дожила до 1970-1980-х років.      

Для суду потрібен запит суспільства, його, принаймні в Запорізькій області, я не бачу. Впевнений, якщо такий суд відбудеться, він викличе великий резонанс і незадоволення, суспільство казатиме, що його таким чином відволікають від проблем сучасної України. Окрім того, для суду потрібні правоохоронці: судді, адвокати, прокурори, а я не бачу в наших правоохоронцях бажання будь-яким чином засуджувати ту систему, адже вони досі вважають себе її часткою. Можливо, я помиляюся, але жодного разу не чув, щоб від них у публічному просторі лунали подібні заяви. Навіть процеси реабілітації, які відбувалися в незалежній Україні, вони сприймали як данину епохи, це не було їхнім внутрішнім переконанням. Проблема в тому, що ототожнюючи себе з системою, вони уявляють, що 80 років тому, вони теж були б суддями, а не жертвами.

Як має формуватися пам'ять про Голодомор? І чому ця тема залишається у суспільстві десь на околицях пам’яті?    

– Сформувати політику пам’яті потрібно. Це створення меморіалів, продовження досліджень як архівних, так і родинних. Це має культивуватися змалечку, аби внуки постраждалих переповідали про трагедію своїм дітям. Запалення свічок пам’яті – гарна традиція, хоча змушений констатувати, коли ми торік запалили свічку з донькою, на інших підвіконнях ми їх не побачили. Але, коли дитина виклала фото зі свічкою в мережу, це викликало зацікавлення, підтримку.

Актуалізувати тему Голодомору можна, перейнявши досвід, що використовується для вшанування пам’яті жертв Голокосту. Зачитувати вголос спомини свідків. Це зазвичай невеличкі тексти, абзаци. Якісь містять лише констатацію фактів, якісь навпаки дуже емоційні. Але це голоси живих людей, вони надають можливість усвідомити, що це відбувалося не з якимись кіношними героями.   

Тему актуалізують реконструкції моторошного меню 1932-1933 років, хліб Голодомору. Це знову ж дозволяє подивитися на трагедію не як на статистику з мільйонами загиблих, а уявити за цифрами реальних людей.

Проблема формування пам’яті, звісно, існує через тривале замовчування та маніпуляції. Коли в школі в 1932-1933-му дітям давали якусь їжу, а потім причини Голодомору виносилися за дужки, а пропаганда подавала це, як піклування держави про людей, попри усі труднощі. Ці діти були вдячні, переповідали це в дорослому віці своїм нащадкам. І таке ставлення до Голодомору певною мірою ще існує в суспільстві.

Для частини суспільства пам'ять про Голодомор не стає частиною традиції через нинішнє погане економічне становище. Ці люди можуть заявляти, що зараз такий самий Голодомор.  Їм говориш: "От 86 років тому мати сиділа, не мала, чим годувати дітей і думала, кого з них вбити, аби нагодувати решту". Ставиш питання: "А перед вами був сьогодні подібний вибір?". Деякі починають махати на тебе руками, мовляв, не перебільшуй.

Проблема пам’яті ще в тому, що в деяких родинах трагедія так і не була проговорена, не відбувся діалог в родині.   

Ще один, дуже важливий момент. Трагічна жертовність, взагалі, не дуже прийнятна для людей, а травма Голодомору у нас ще й була перекрита травмою Другої світової війни. Під час Голодомору українці були безмовними жертвами. Тема ж війни за радянських часів усіляко педалювалася і подавалася у контексті, що попри величезну кількість жертв ми перемогли. А переможцем завжди приємніше бути, ніж жертвою.

У радянські часи родини повинні були мати своїх комуністичних героїв. У сільській родині – це якісь бригадири. Але з певним часом довелося усвідомлювати, якщо він був бригадиром, то у 1932-1933-му, напевно, забирав хліб у когось. Якщо переосмислювати трагедію Голодомору, доведеться відповідати на питання: чому родина вижила, за рахунок кого вона вижила, який вибір стояв перед твоїми предками. Відповіді на ці питання можуть бути дуже важкими. А, за великим рахунком, ми усі – нащадки тих, хто вижив.

Читайте також:

Що коїлося в запорізькому селі напередодні Голодомору;

Як запорізька сільська "верхівка" реагувала на хлібозаготівлі 1932 року;

Праведники Голодомору: Що відомо про запоріжців, які рятували краян від смерті.