Праведники Голодомору: Що відомо про запоріжців, які рятували краян від смерті

Словосполучення "Праведники Голодомору" українці почали використовувати нещодавно. Його походження більш ніж прозоре, бо в історії завжди поруч із катами та їхніми жертвами є і герої

Невеличке село Новгородківка (раніше Чехоград, адже у XIX сторіччі було засноване чеськими переселенцями) розташоване у Мелітопольському районі Запорізької області. Саме по ньому, разом із іншими степовими районами краю, найсильніше пройшли нищівним катком три українські голодомори, зокрема найстрашніший – 1932-1933 років. "Запоріжці, що мешкали біля Дніпрових плавнів або у приморських районах, могли ще якось себе прогодувати, той самий бердянський бичок-годувальник врятував безліч життів. У степових районах було набагато гірше і страшніше", - розповідає кандидат історичних наук, викладач Запорізького національного університету Сергій Білівненко.

Упродовж кількох десятиріч у Новгородківці з уст в уста передавали історію про те, що начебто селянам вдалося врятуватися від голоду 1932-1933 років. Ця легенда існує у кількох версіях: хтось переповідав, що врятувалися усі, хтось і досі говорить, що смертність була набагато меншою, ніж у навколишніх селах. Як і всі легенди, особливо народжені за тоталітарних режимів, коли правду неможливо дізнатися та не можна переказати, ця має під собою реальне підґрунтя.

Вже достеменно відомо, що врятувалися від голоду далеко не всі новгородківці, страшні зима та весна 1933-го забрали тут щонайменше сорок життів. Як розповідає місцевий депутат та директор Новгородківського будинку культури Андрій Чубар, серед загиблих були як старі, так і працездатні люди, гинули і немовлята. Живих очевидців тих подій у селі вже давно не залишилося. Однак деякі мешканці знають прізвища тих, хто намагався тоді рятувати селян. "Бабусі боялися розповідати, вкрай скудні були свідчення, але дещо збереглося. Те керівництво, яке мало вилучати врожай, його роздавало, тому голод у селі був меншим, ніж в середньому по окрузі. Зокрема, голова колгоспу Ваврин частину вражаю роздавав. Через це був репресований, засланий до Сибіру, подальша його доля невідома", - розповідає Чубар.

Один з ініціаторів встановлення у Новгородківці пам'ятного знаку жертвам і Праведникам Голодомору Андрій Чубар

Нині встановлені імена п'ятьох новгородківців, яким село завдячує порятунком під час Голодомору. Усі вони – члени артілі "Прукопник": її голова Ф.Ваврин, член правління І. Кубішта, завгосп Ф. Сербін, комірник Я. Тонішевський, секретар Б. Олучник. Вони дійсно роздавали землякам зерно. Але вже в грудні 1932 року були заарештовані ОДПУ та засуджені до тривалих термінів заслання.

Не важко помітити, що новгородківські Праведники Голодомору не були пересічними селянами. Рятуючи земляків від голодної смерті, вони поставили на карту благополуччя своїх родин, кар'єри, власне життя. У Новгородківці їхній подвиг сприймається як унікальне явище. Але насправді сміливці, причому насамперед з числа представників сільської влади, що намагалися рятувати краян, були чи не в кожному запорізькому селі. Це могли бути керівники колгоспів, активісти, яким було доручено відбирати зерно, - "червона мітла", як їх тоді називали. Подекуди заплющити очі на підгодовування селян могли навіть окремі представники ОДПУ.

"Приклад Чехограда показує, що таких людей було по декілька на кожен населений пункт… У сусідньому Оріхівському районі люди теж отримували харчі від керівників колгоспу, а потім цих керівників судили як шкідників", - коментує Білівненко.

Історик зазначає, що навіть за тодішніми законами підгодовування селян не було злочином. Зерно людям роздавали за затвердженою процедурою. Можна було написати заяву на його отримання, мотивуючи скрутним матеріальним становищем та загрозою голодної смерті – цілком офіційне формулювання. "У більшості випадків нужденним відмовляли, але якщо у можновладця було чуйне серце, то виписували п'ять чи десять кілограмів зерна у рахунок трудоднів", – каже Білівненко.

Кандидат історичних наук, викладач Запорізького національного університету Сергій Білівненко

З'ясувати, що в селі роздають зерно, було не важко – насамперед, із тієї ж звітності. Окрім того, на тих, хто це робив, банально доносили: місцеві активісти, прибулі з міста "на підтримку колективізації" робочі, інші селяни з особистої неприязні чи з бажання отримати посаду. ОДПУ звинувачувало службовців, що роздають зерно, в шкідництві, зраді батьківщині, зриві колективізації та індустріалізації, адже тими начебто "надлишками" зерна, що вилучали в селі, мали годувати робочих, зокрема, дніпробудівців.

Білівенко вважає, що, поміж іншим, Голодомор дозволив каральним органам виявити нелояльних чи не зовсім лояльних до радянської влади керівників і провести відповідну "зачистку". Хіба можна було довіряти людям, що поставили інтереси своїх земляків вище інтересів країни? Головне звинувачення, яке закидали колгоспним службовцям, – що вони роздають зерно посівного фонду. Але це був єдиний запас, що зберігався у колгоспі, позаяк на запорізьких залізничних станціях – наприклад, в Пологах чи Гуляйполі – усе було забите зерном, що його охороняли червоноармійці.

Колгоспників, які наважилися годувати краян, судили, карали та клеймили у місцевих газетах. Але попри кримінальні справи, ганьбу, замовчування трагедії Голодомору, вдячна людська пам'ять до сьогодні зберегла прізвища тих, хто пішов проти штучного голоду. Із 2000 року історичний факультет ЗНУ збирає усну історію краю, в села виїжджають експедиції з викладачів, студентів, навіть волонтерів, які записують спогади місцевих мешканців. Чимало матеріалу зібрано про Голодомори. "Скрізь люди згадували про тих, хто їх рятував. У більшості випадків імен не називали, але пам'ятали та називали прізвища", – каже історик.

У Новгородківці пам'ять про своїх Праведників закарбували у камені – до 85-річниці Голодомору тут встановили пам'ятний знак, присвячений і жертвам голоду, і тим, хто намагався рятувати селян. Хоча в селі не залишилося тих, хто пережив геноцид 1932-1933 років, тут ще мешкають свідки голоду 1946-1947 років. Історики досі сперечаються щодо причин тієї трагедії, не всі вважають, створеною штучно, як попередню, але чимало сходяться у тому, що можливості врятувати людей в радянської влади тоді були. Очевидці тих подій згадують їх із жахом. Як, наприклад, новгородківець Степан Козинський, якому в 1946-му виповнилося 11 років.

Свідок голоду 1946-1947 років новгородківець Степан Козинський

"Пам'ятаю, зі школи йшов, вже був 1947-й, сніг танув, це було на день Червоної армії. Брат був хворий, мати опухла. Корову тримали, корова давала лише півтора літра молока, сіно-солому крав у сусідньому колгоспі. Водичка вже почала текти, я зазирнув до хати: усі начебто живі. Узяв два відра та пішов у балку полювати, заливав воду у нори, там водичка в нас тала по балці текла. Витопив 11 ховрах. Приніс додому, розпатрав, трьох поставив варити, а як пішов запах м'яса, одразу матір та брат почали ворушитися, а я вже думав, що може і неживі вони. Нічого більше не було, солі не було, нічого. З'їли ми ховрах, а зранку я знову зварив трьох, з'їли по ховраху та я пішов до школи. Так і було, то 11 витопив, то п'ять, потім то одного, то двох, а вже потім води не стало, але ці ховрахи нас врятували. Їли ще траву, щириця у нас навколо росла, пляцки з неї робили, просто варили. Знаю, що помирали у нас з голоду, їли м'ясо коней, що загинули від сапу (смертельно небезпечна хвороба, що передається людям, – Ред.). Їх в яму на околиці скидали, карболкою заливали, вона вонюча, охорону ставили. Тільки люди попри карболку та охорону викопували тих коней та їли", - згадує селянин, кілька разів зупиняючись через сльози.

За інформацією істориків ЗНУ, під час голоду 1946-1947-го теж були люди, що намагалися врятувати односельців. Однак того потужного руху мовчазного опору масовому вбивству українців голодом, що одночасно виник в десятках населених пунктів у 1932-1933-му, уже й близько не було.

Загалом, в Запорізькій області на сьогодні підтверджені півдесятка випадків, коли сільські службовці намагалися врятувати краян від голоду. Окрім мелітопольської Новгородківки, так було в Оріхівському, Михайлівському, Бердянському районах. Утім, повернення українському суспільству імен Праведників Голодомору тільки почалося, за словами заступника директора Департамента інформаційної діяльності ЗОДА Олександра Зубченка, новгородківський пам'ятний знак – перший в області, присвячений і жертвам, і Праведникам. Попереду ще чимало дослідницької роботи. На думку історика Білівненка, дізнатися про Праведників можна з двох джерел: за спогадами свідків Голодомору та їхніх нащадків та за кримінальними справами, які відкривало ОДПУ. Краще, вважає історик, зіставляти обидва джерела.

Праведники Голодомору – "калька" з Праведників світу (Праведників народів світу), що використовується Ізраїлем для позначення неєвреїв, які рятували євреїв від Голокосту. Новостворене словосполучення, запропоноване Інститутом національної пам'яті, безперечно, має право на існування. В обох випадках йдеться про людей, що, ризикуючи власним життям, намагалися врятувати приречених на масове знищення. Можливо, колись в Україні вигадають інший термін для цих героїв 1932-1933 років. Порівняють їх із зернами, що подовжили життя своєму народові. Чи зі свічками, адже для своїх земляків ці люди, дійсно, було світлом, що спалахнуло у найчорніший час. Так чи інакше, але поруч із катами і жертвами завжди існують герої, і вони варті того, аби їх знали та пам'ятали.

Читайте також:

Як у Запоріжжі заморені голодом проросли деревами у парку культури та відпочинку.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Запоріжжя