Архіви КДБ: Що коїлося в запорізькому селі напередодні Голодомору

Чекісти пильнували українські села, адже тамтешній рух опору, поки не був знищений Голодомором, становив більш ніж серйозну небезпеку для радянської влади

Українське село під час революції було опорою для антирадянської боротьби - насамперед працьовиті селяни, яких потім обізвуть куркулями та знищать. Нелояльність села до нової влади визнавали й більшовики. Наприклад, у досьє, складеному чекістами в 1950 році на Херсонську область, чи не кожний район "заплямований" або антибільшовицьким спротивом під час революції, або антиколгоспним - під час колективізації. Й таке спостерігалася по українських селах скрізь. Відповідно, радянські спецслужби мали пильнувати за селом: стежити як за економічним становищем, так і за настроями селян.

Аж до Голодомора "червона" влада побоювалася загального селянського повстання в Україні і чітко розуміла, що може його не пережити. Саме через це українське село було цинічно покаране - вибите голодом. Завдяки доповідним запорізьких співробітників Державного політичного управління (ДПУ), які передавалися керівництву Компартії, можна зрозуміти, що коїлося в місцевих селах напередодні терору голодом – в 1931-му та першій половині 1932 року.

Отже, повсюдно спостерігалася недбалість в обліку трудоднів, відповідно до яких колгоспники могли претендувати на оплату – частіше за все, продуктами. Наприклад, у Запорізькому районі в артілі ім. Сталіна, попри вимоги колгоспників обліковувати трудодні щоденно, занесення до трудової книжки робилися раз на тиждень. Звідси й багато неточностей не на користь пересічних працівників. Зокрема, колгоспник на прізвище Токмак до артілі вступив 10 березня 1931 року, але трудову книжку отримав лише у листопаді. Дані про відпрацьовані дні у ній були відсутні. Лише за жовтень були проставлені трудодні, але не всі. З листопада 1931 по січень 1932-го жодних даних знову не було. Тобто напередодні шаленого голоду чоловік не міг отримати навіть ту жалюгідну частину продуктів, яку чесно заробив у колгоспі.

В артілі ім. Ілліча Мелітопольського району вартість трудодня знецінили "безголові та розхлябані" місцеві керівники. Відмашку на збирання врожаю кукурудзи, соняха та картоплі дали запізно. Картопля померзла і через це згнила. На полі залишилися незібраними шість гектарів огірків. Величезний сад, який був в артілі, дав прибутку лише 167 рублів, оскільки більшість фруктів розікрали.

У Коларівському районі, що існував до 1939-го року, у бухгалтерії колгоспу ім. Левського панував повний безлад, облік трудоднів не вівся взагалі, і результатів господарського року ніхто не знав. Відповідним було і ставлення до колгоспної роботи. Приставлені до загнаних у колгосп коней конюхи могли по кілька діб не виходити на роботу, тварини лишалися без їжі та води. Колгоспники-власники коней кидали роботу й бігли до них, щоб нагодувати та напоїти.

В артілі "Перемога" Мелітопольського району худоба таки загинула. Протягом 1931 року тут недорахувалися 18 корів, 88 телят і 187 свиней. Такий стан речей у доповідній ДПУ пояснювався браком харчів для худоби. Ще 45 корів були хворі на туберкульоз. Телята від них поголовно гинули. Саме приміщення, де утримувалася худоба, було в жахливому антисанітарному стані.

Не кращою була ситуація в артілі ім. Сталіна в селі Комишуваха сучасного Оріхівського району, де кількість коней зменшилася на 94 голови. Умови, в яких утримувалися коні, також були жахливими. Чекісти повідомляли, що, зважаючи на скудний раціон тварин, існувала загроза подальшого погіршення становища. Аналогічною була ситуація у Мар'ївці сучасного Запорізького району. Разом із тим, привертає увагу, що про раціон колгоспників та загалом їхній матеріальний стан у доповідних ДПУ ані слова: у цьому сенсі люди комуністичне керівництво не цікавили.

У комишуваській артілі ім. Сталіна, між тим, били на сполох через нестачу робочих рук. Тогочасною "заробітчанською Польщею", а часто і єдиною можливістю не померти з голоду для запорізьких селян було будівництво Дніпрогесу та заводів. До Запоріжжя вирушила половина артілі – 300 людей. Відповідно, "фахове" керівництво артілі прохало зменшити посівну площу на 100 гектарів, віддавши їх під сінокіс. Мовляв, на обробку орних 100 га треба 200 людей, а на сінокіс вистачить десятка.

Робітники артілі ім. К. Маркса Запорізького району втечу на роботу до Запоріжжя пояснювали приблизно так: "Хто працює на заводі, всього має вдоста, а в артілі прожити неможливо. Краще бути робітником, ніж працювати у сільському господарстві".

Попри жахливий стан сільських справ ОДПУ продовжувало шукати та знаходити по колгоспах ворогів. В одній лише артілі ім. Сталіна нарахували 90 колишніх махновців, шість куркулів, трьох "церковників", чотирьох білих офіцерів, двох службовців Державної варти (гетьманської) та чотирьох городових. У Мелітопольському районі в колгоспі "Промінь культури" виявили "куркульське угрупування" з 10 людей, яке "проводить антирадянську агітацію". Це угрупування начебто намагалося організувати "жіночий бунт" під час хлібозаготівель. Загалом же факти "шкідництва" зафіксували у 19 колгоспах з 200.

Не обійшли "чекісти" увагою культурний побут колгоспників. Повідомляли, що у Комишувасі будинок колективіста - простіше кажучи, клуб - працює в цілому задовільно, але великим мінусом є відсутність бібліотеки. З доповідної випливає, що наявні книги не відповідають зацікавленням читачів. Є лише 750 примірників, з яких 300… - "Хворість коняки в одноосібному господарстві". Варто зазначити, що у Комишувасі ще 1904 року була відкрита "Народна безкоштовна бібліотека-читальня". І попри кілька років активних бойових дій під час революції, станом на 1921 рік ця бібліотека налічувала 2634 книги, які розподілялися за десятьма основними темами. Куди поділися вони з остаточним встановленням "червоної" влади, лишається тільки здогадуватися.

У Коларівському районі, де з XIX сторіччя мешкали болгари-переселенці, у Будинку колективіста Полоузівської національно-болгарської артілі ім. Сталіна література у читальні була, але здебільшого російською, а не болгарською мовою. Тутешні селяни прагнули якогось культурного життя, але така робота майже не провадилася.

Куди більше непокоїла "чекістів" ситуація, що склалася в районі з дитячими яслами, адже вони були однією з форм колективізації. Селяни відмовлялися приводити туди дітей. Співробітники ДПУ пояснювали це тим, що в селах не було проведено відповідної роз'яснювальної роботи. Насправді ж і не в останню чергу відмова від ясел була зумовлена кепським і недолугим доглядом за дітьми. Вочевидь, не набагато кращим, ніж за конями. Через це чимало ясел були ледь не одразу закриті.

Такими були "збільшовизовані" запорізькі села напередодні найстрашнішої трагедії у своїй історії.

У наступних публікаціях Depo.Запоріжжя розповість, якою була реакція запорізького села на хлібозаготівельну кампанію 1932 року, що й дала старт страшній страті голодом.

При підготовці до публікації використано документи з книги: Розсекречена пам'ять: Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ГПУ-НКВД / Упор.: В. Борисенко, В. Даниленко, С. Кокін та ін. - К.: ВД "Стилос". 2007. - 604 с.

Читайте також:

Праведники Голодомору: Що відомо про запоріжців, які рятували краян від смерті;

Як у Запоріжжі заморені голодом проросли деревами у парку культури та відпочинку.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Запоріжжя