Боротьба за незалежність: Як запоріжці сто років тому з Росії до батьківщини рвалися

Українцями, що за різних обставин опинилися на Росії та мріяли повернутися до Батьківщини, опікувалася створена на хвилях революції Українська дипломатична служба

Одна з безумовно цікавих сторінок Української революції на Запоріжжі – повернення уродженців краю додому. Йдеться про тих запоріжців, які в силу різних життєвих обставин опинилися на території Росії, але не забували про своє українське коріння і тепер, на тлі більшовицького перевороту на Росії та "Української весни" на Батьківщині, прагнули повернення. Опікуватися ними мала створена на хвилях революції Українська дипломатична служба.

Питання українського громадянства регламентувалися низкою законів, ухвалених 1918 року: "Про громадянство Української Народної Республіки" від 2 березня, "Про реєстрацію громадянства Української Народної Республіки" від 4-5 березня, "Про громадянство Української Держави" від 2 липня тощо. Обов'язки в організації процедури, пов'язаної з реалізацією права на прийняття українського громадянства за кордоном, покладалися на консула.

Практичне створення консульських установ розпочалося з приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського. Політичною підставою стала попередня мирна угода між Українською Державою і радянською Росією, підписана 12 червня 1918 року під час мирних переговорів у Києві, правовою – постанова Ради Міністрів Української Держави "Про призначення генеральних консулів до Москви і Петрограду та 10 консульських агентів першого розряду і 20 - другого до інших міст радянської Росії" від 22 червня того ж року та закони Української Держави

У розпорядженні Depo.Запоріжжя опинилися кілька документів, що стосуються діяльності тодішньої української консульської служби у російському місті Саратов. Віце-консулом тут був уродженець Київщини, правник і кооператор Віктор Сапіцький - колишній інспектор дрібного кредиту Народного банку у Саратові.

Чи не найбільшу частину роботи консульства складала організація виїзду українських громадян на батьківщину.

"Політична ситуація в Саратові така, що кожен з Українців рветься виїхати відсіль. Потрібно негайно їм в цьому допомогти", - доповідав Сапіцький генеральному консулові.

Останній тим часом не міг гарантувати ні вчасного подання потягів, ні їхнього надійного і безпечного проїзду. У свою чергу голова "Мирової делегації" Християн Раковський цілком в дусі "північного сусіда" пояснював труднощі з організацією виїзду українських громадян на батьківщину суто технічними питаннями. Таким чином, за браком вагонів десятки людей не могли виїхати на батьківщину.

Відомо про кількох уродженців Запорізького краю, що рвалися з Росії додому - їхні імена зафіксовані в двох реєстраційних картках, що завізував у Саратові віце-консул Сапіцький. Такі картки заповнювали особи, які мали бажання отримати українське громадянство.

Реєстраційну картку №149 14 серпня 1918 року заповнив Хведір Юренків, 1872 року народження, української національності і віри православної. Уродженець Мелітополя Таврійської губернії, міщанин. Проживав він у Саратові на вулиці Панкратиївській, ч. 9 кв. 1 з дружиною Явдохою та синами Леонідом, Михайлом та Віталієм. У Юренківа було "відібрано заприсяжне обіцяння, принято в Українське громадянство, зареєстровано і видано персональне посвідчення", - йдеться у документі.

Реєстраційна картка родини Юренківа

Реєстраційну картку №198 29 серпня того ж року заповнив Спіридон Христенко, народжений 6 серпня 1892 року у місті Бердянськ Таврійської губернії. Української національності, віри православної. Випускник Бердянської гімназії, після того – студент Одеського інституту. Мешкав він у Саратові на вулиці Михайлівській, 87. Від нього також було "відібрано заприсяжне обіцяння, принято в Українське громадянство, зареєстровано і видано персональне посвідчення".

Реєстраційна картка Христенка

Аби допомогти уродженцям Запорізького краю, які рвалися на Батьківщину, довелося з'ясовувати приналежності їхніх повітів до Української Держави.

"Міністерство Закордонних Справ має честь звернутися з проханням о негайне вияснення справи приналежности повітів Мелітопольського, Бердянського та Дніпровського до Української Держави і повідомлення о наслідках Міністерства" - йдеться у запиті Мінистерства до "мирової делегації".

У архівних матеріалах також зберігся текст "Заприсяжного обіцяння", сучасною мовою – присяги громадянина Української держави:

"Обіцяю та заприсягаюсь бути завжди вірним Українській Державі, як своїй Батьківщині, охороняти інтереси Держави і всіма силами своїми допомагати її славі і розцвіту, не жалкуючи для цього навіть і свого життя.

Обіцяю та заприсягаюсь не визнавати другої Батьківщини, крім Української Держави, щиро виконувати всі обов'язки громадянина її, коритися її Правительству і всім підставленим од нього властям, завжди маючи на думці, що добро та розцвіт моєї Батьківщини мусять бути для мене вище моїх особистих інтересів".

Заприсяжне обіцяння

Автор висловлює щиру подяку за надані матеріали аспірантові Інституту української археографії та джерелознавства ім. Михайла Грушевського Роману Захарченку. Під час підготовки статті було використано матеріали з книги Ірини Матяш "Українська консульства служба 1917-1923 рр. як державний інститут: становлення, функціонування, персоналії". – К., 2016.

На головному фото: залізничний вокзал у Саратові на початку XX сторіччя.

Читайте також:

Як починалася російсько-українська війна 1917 року в Запоріжжі;

Як "білі" з запорізькою "Просвітою" воювали;

Як українські бійці сто років тому вшановували "прадідів-запорожців".

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Запоріжжя

Мітки: #Росія