Боротьба за незалежність: Як "білі" з запорізькою "Просвітою" воювали

Поки в Олександрівську (сучасному Запоріжжі, – Ред.) перебували січові стрільці, а неподалік нього - військові підрозділи Петра Болбочана та Всеволода Петріва, представники гетьманської адміністрації змушені були терпіти прояви української національної свідомості. Однак вже скоро почалося "закручування гайок". Вільгельм фон Габсбург згадував, що після виїзду з Олександрівська січових стрільців "гетьманський комісар закрив наш український часопис "Січ", а наших двох редакторів (стрільців) замкнув до тюрми". За втручання архікнязя стрільців звільнили, й вони приєдналися до свого відділу в Єлисаветграді (тепер – Кропивницький). Те, що відбувалося в Олександрівську, звільнені охарактеризували так: "гуляють чорносотенці".

Після перевороту провідну роль у суспільно-політичному житті регіону почали відігравати заможніші, здебільшого русифіковані верстви населення. Відповідно до своїх уподобань, вони почали пристосовувати до себе оточуюче середовище, надаючи йому вигляду дореволюційних часів. Українізація Олександрівська призупинилася. Написи на крамницях українською зникали – залишалися російські. Місцева в'язниця поступово заповнилася свідомими робітниками, селянами, вчителями.

Фактично, реакція доби Гетьманату знаменувала собою початок затухання просвітянського руху. Саме того, що був відроджений на хвилі революції. Принаймні, про це свідчать наявні на сьогодні документи та матеріали. Члени "Просвіти" намагалися продовжувати свою діяльність, але умови ставали дедалі важчими. Варто не забувати, що у період 1917–1920 років Запоріжжям хвилями прокотилися війська Центральної Ради, австро-німці, білогвардійці Дроздовського, війська гетьмана Скоропадського, петлюрівці, денікінці, махновці, врангелівці… Про труднощі того часу свідчить звіт товариства "Просвіта" села Павлівка Олександрівського повіту за 1919 рік. "Минулий 1919 рік був надзвичайно ненормальним,.. позаяк місцева влада часто мінялась між більшовиками і махновцями, які дивились на все українське, як і на "Просвіту" особливо, як на щось контрреволюційне і шкідливе для їх існування, через що навіть вистави небезпечно було улаштовувати… Друга ж половина 1919 року була цілком мертва для "Просвіти", позаяк нова влада "білих" ще гостріше поставилась до українського питання, маючи своїм лозунгом "Єдина, Велика, Неділима" (Російська імперія, – Ред.)", - йшлося у звіті.

Печатка Державної варти Олександрівська

Про ставлення білогвардійців до "Просвіти" в Олександрівську згадував і учасник Української революції Гаврило Гордієнко. За його спогадами, у Народному домі, де розміщувалася "Просвіта", невдовзі після приходу до міста "денікінської влади" було дислоковано частину якогось полку. "Денікінці", коли побачили, де вони перебувають, "зацікавилися" просвітянською бібліотекою, яка тоді нараховувала не одну сотню томів. Книги містилися в численних шафах під склом. Гордієнко писав, що "вояки шафи порозбивали, книги понищили, потоптали, попалили". Частину книжок вдалося врятувати сторожеві Народного дому Хомазі.

Учасник Української революції в Олександрівську Гаврило Гордієнко

Занепокоєність ситуацією, що склалося, висловлював у справозданні від 15 лютого 1919 року Губерніяльний комісар Таврії (гетьманський чиновник, що, по суті, виконував функції губернатора, - Ред.). Він зазначав, що офіційні представники українського уряду не мають можливості працювати на території через її контрольованість білогвардійцями. При цьому наголошував, що Таврія має залишатися у сфері інтересів урядовців та відводив значну роль у становленні національної свідомості українців товариствам на кшталт "Просвіти". Посадовець зазначав, що на терени Таврії мали бути відправлені досвідчені агітатори, які, окрім іншого, "будуть організовувати селян в товариства як "Просвіта" та Селянські спілки.

"Упорядковувати лекції для селян, викликаючи любов до рідного краю до нашої минувшини, виставляючи її в гарних і правдивих рисах, виробляючи таким чином національну свідомість. Між селянством треба розповсюджувати агітаційну літературу й відозви, а найголовніше треба почати видавати постійну газету, яка би була так редагована, щоб могла переконати нашого селянина, що час вже йому жити як лічить вірному синові своєї землі, як доброму патріотові батьківщини", - писав Губерніяльний комісар.

Взявшись за нелегку справу у роки, коли на руїнах імперії народжувалася нова Україна, а навколо вирувала кривава боротьба, діячі "Просвіти" небезпідставно вважали себе єдиними рятівниками української мови, культури, духу нації. Чимало "Просвіт" у свої назві мали визначення "Українське товариство", а деякі з них носили імена визначних літераторів та громадських діячів – Тараса Шевченка, Бориса Грінченка, Івана Карпенка-Карого. Свою мету ці товариства вбачали в тому, щоб "будити і задовольняти громадянство в справі освіти, морального і художнього виховання та фізичного розвитку й привчити громадян до громадської праці" ("Просвіта" села Балабине Запорізького району), "в об'єднанні всіх сил на добробут українського народу" (Благовіщенська "Просвіта"). А товариство у Мелітополі мало за мету "проводити свою культурно-просвітню роботу в українських національних формах". При цьому, деякі "Просвіти" об'єднували навколо себе лише українців, а інші – представників різних національностей. Чисельність організацій теж була різною - десь "Просвіти" заледве нараховувала 30 членів, в інших випадках – понад 100.

Коли наприкінці грудня 1919 року влада "білих" скінчилась, і на її місці з'явилась радянська з гаслами "Незалежної України", у "Просвітах" зітхнули з полегшенням. Принаймні зазначали, що "на деякий час з'явилась можливість культурної праці". Утім, загравання радянської влади з національними українськими рухами було нетривалим і закінчилося трагічно для останніх.

На головному фото: будівля училища у Бердянську, де розміщувалася "Просвіта"

Читайте також:

Як на хвилі Української революції відроджувалася запорізька "Просвіта";

Як у 1917-му на Запоріжжі української держави хотіли;

Як запорізька молодь готувала повстання проти більшовиків.