Боротьба за незалежність: Про що писали в запорізьку газету січові стрільці

Depo.Запоріжжя продовжує гортати для читачів сторінки другого номеру першої україномовної газети Запоріжжя (тогочасного Олександрівська). Загалом віднайти вдалося лише вісім її номерів, тож кожний – неабияка цінність.  

      

Частина шапки запорізької газети з вихідними даними

Другий випуск олександрівської газети "Січ" був у дечому особливим, оскільки побачив світ прямо на Великдень (5 травня 1918 року). І саме темі Воскресіння як Божого, так і України, була присвячена передовиця авторства січового стрільця М. Кметя.

Уродженець Західної України Кметь потрапив у російський полон ще до початку революції і проживав в Олександрівську. Активіст місцевого українського руху згадував про нього як про "окрасу" місцевого товариства "Просвіта" через його українську мову й вимову. В обдарованості Кметя немає сумнівів: "Хотів би бути нині у рідному селі. Не тому, щоб тут чув себе чужим між людьми. І тут і там село одне, у вінку зелених ланів пишним цвітом заквітчалося. І одна мова гомонить, і одна пісня ллється. А хотів би лиш у рідні сторони радісну вістку нести", – пише він в "Січі".    

Нарис Кметя 

Великодню радість підтримав й анонімний січовий стрілець, який доволі оптимістично був налаштований відносно майбутнього українського народу, який навесні 1918-го вступив до нової фази свого державотворення: "Ти, Український народе, спокійно будеш працювати на своїй ниві у своєму рідному краю, будеш розпоряджатися, станеш у своїй хаті, "у сім’ї вольній, новій", привітаєш дні Твоєї Весни".  

Останні рядки нарису анонімного січового стрільця 

Цілком логічна у цьому номері публікація документу, який і визначав становище України того часу: "Мирний договір між Українською Республікою з одної і Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з другої сторони".

Текст мирної угоди

Та, очевидно, найбільш цікавими і для тодішніх жителів міста, і для нинішніх запоріжців є публікації з описом тогочасних подій, які відбувалися безпосередньо у місті або ж повіті. Зокрема, тих, що були реакцією на доволі серйозні події, що починали розгортатися на рівні держави, тобто Української народної республіки. Серед таких реакцій – публікація про з’їзд Олександрівської Повітової Селянської Спілки, що відбувся 28-29 квітня під головуванням Иванченка.

У роботі з’їзду брали участь 94 делегати, які представляли 32 волості повіту. В оприлюдненій в газеті резолюції зібрання відчувалися тривожні нотки з приводу втручання у внутрішні справи УНР союзницького німецького командування. Делегати, вважаючи, що такі дії призведуть "до дикої анархії", підтримали рішення про створення у селах загонів вільного козацтва, які мали обороняти законні органи влади. Одразу ж була поставлена вимога заборонити вступ до вільного козацтва усіх, хто був пов'язаний із царським режимом або ж більшовиками. "Негайно організувати по всіх волостях повіту вільне козацтво, котре буде організовано волосними селянськими громадами, куди не пройшли б люде з червоної гвардії, бувших поліцейських жандармів, других причників царського уряду", – йшлося у резолюції.

Крім того, вимагалося українізувати адміністративний апарат у повітовому центрі. Також делегати вимагали від представників української повітової влади вжиття різноманітних заходів, щоб попередити втручання Німеччини в суверенні справи України. Сама ж селянська спілка планувала розширювати свою мережу по усіх населених пунктах. Зазначалося, що у роботі цієї селянської організації дозволено брати  участь й інтелігенції.

Резолюція з’їзду Олександрівської Повітової Селянської Спілки

Не позбавлена цікавості (й актуальності) ще одна публікація "Січі" під назвою "Слова без змісту". Автор В.Степовий нарікає на російськомовні катеринославські газети "Рабочая борьба" та "Мысль", які "не пропускають ні одного дня, щоб не сповістити своїх читачів про те, яке велике злочинство вробила Центральна Рада і які непевні люди ті українці. Самостійність – це цілком погана річ і порядному чоловікові про це й думати не личить. Чому? Тому, що це – шовінізм, і той, хто одстуює інтереси українського трудового народу, інтереси української демократії, той шовініст", – обурюється автор.

У цій же публікації Степовий нагадує, що спочатку російські більшовики, тепер російські меншовики і есери оплакують гірку долю і загибель України через здобуття самостійності. "Дякуємо їм за ласку, за тепле слово, шкода тільки, що справки недалекого минулого щось інше кажуть", – іронізує над цими "приятелями" України автор.

Нарис "Слова без змісту"      

Окрім висвітлення суспільно-політичних подій, на сторінках "Січі" публікувалися матеріали про розвиток освіти та культурне життя Олександрівська й повіту; про конкретні кроки з наповнення українським змістом юридично оформленої української території.

Серед іншого, "Січ" пише про урочисте свято у першій українській народній школі Олександрівська, яке відбулося 28 травня і було присвячене пам’яті Тараса Шевченка. У присутності батьків та запрошених гостей: представників військової та цивільної влади, просвітніх товариств, учительських українських та російських організацій, соціалістичних партій та січових стрільців – дітьми було показано літературно-вокальну програму. Виконувалися також вірші Шевченка.

Того ж дня відбулися загальні збори Вчительської спілки. На ній, як пише "Січ", ухвалили відкриття з 14 травня курсів української мови та відправлення делегатів на І З’їзд Всеукраїнської учительської спілки у Києві. На цих же зборах постановили делегувати по одному представникові до Шкільної комісії міської Думи та Шкільного комітету повітового Земства. В дусі часу збиралися організувати комісію для перекладів з російської мови на українську.

Не залишалося осторонь освітніх процесів і повітове Земство. На одному із зібрань було прийнято рішення скликати 10 травня Шкільний комітет, який мав обговорити питання про організацію курсів для вчителів початкових класів. Кількох відомих педагогів планувалося відправити на спеціальні лекторські курси, організовані Центральною Радою. На цих курсах, які мали відбутися у різних містах України, мали викладатися такі дисципліни як українознавство та викладання української мови в початковій школі.

Таким поставало життя Запорізького краю навесні революційного 1918 року зі сторінок першої україномовної газети.

Довідка

Видавцем "Січі" був Комітет українських організацій. Місцем друку – друкарня школи глухонімих. На сьогодні відомо про вісім випусків "Січі", з яких шість – №№1-2, 4-6 та 8 – збереглися у фондах Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника. Згадки про "Січ" містяться у мемуарах українських бійців, які перебували на території Запорозького краю під час Української революції, серед них – січових стрільців.

Читайте також

Як 100 років тому запорізька "Січ" провадила лагідну українізацію

Як Запоріжжя у 1918-му вимагало "люстрації" й покарання для колаборантів

Про що оголошували в першому випуску запорізької "Січі" 1918 року