Боротьба за незалежність: Хто з запоріжців долучився до руху демократів-"багрянівців"

Український письменник Іван Багряний отримав визнання вже в імміграції. Після розпаду СРСР його твори нарешті дісталися українського читача. Сьогодні чи не кожний український школяр процитує багрянівське кредо з "Тигроловів": "Сміливі завжди мають щастя". Утім, далеко не усі знають, що Багряний під час німецької окупації належав до Організації українських націоналістів революційної (ОУН-р), а в еміграції створив та очолив Українську революційно-демократичну партію (УРДП), яка бачила своєю головною метою боротьбу проти радянського режиму і створення самостійної української держави на демократичних засадах. Ще менше відомо про пересічних членів партії, серед яких були й вихідці з Запорізької області. Портал Depo.Запоріжжя розповідає про кількох уродженців краю, які долучилися до руху демократів-"багрянівців".

Колоритною була постать уродженця Комишувахи сучасного Оріхівського району Юхима Андрущенка. Він народився 15 жовтня 1889 року. Вісімнадцятирічним хлопцем приєднався до революційної організації, маючи на меті боротися з царизмом. Аби уникнути арешту, виїхав до Америки, де працював й одночасно навчався. Отримав загальну і спеціальну освіту. Коли на батьківщині вибухнула Українська революція, не міг залишитися осторонь від боротьби за незалежність країни. Дорога до рідного краю була довгою та важкою: територією Японії Андрущенко прибув до Владивостоку, звідти з перешкодами, але дістався території сучасної Запорізької області. Залучався до роботи у адміністративних органах молодої держави. Після відступу військ Директорії залишився в Україні, працював на будівництвах. Від 1926 року Андрущенко стає "частим гостем" радянських органів державної безпеки. Під час радянсько-німецької війни залишався в Україні, напередодні повернення радянської влади, 1943 року, виїхав на Захід. Після створення у 1946 році УРДП, перебуваючи в Англії, долучився до партійної роботи. Помер 16 квітня 1966 року, похований на цвинтарі Гроубі Роад в англійському Лестері.

Василина та Іван Антипенки, 1970 рік

Іван Антипенко, більш відомий як Анатоль Гак, адже під таким псевдонімом згодом побачить світ більшість його творів, народився 20 червня 1893 року на хуторі неподалік Гуляйполя. Початкову освіту здобув у першій Гуляйпільській народній школі, середню – в Кам'янській хліборобській школі на Донщині, куди переселився разом з батьками після революції 1905 року. У 1913-1914 роках був ув'язнений у Катеринославській буцегарні як "політично неблагонадійний". Під час Першої світової війни закінчив в Одесі школу офіцерів воєнного часу (прапорщиків), вирушив на фронт. Там долучився до українізації військових частин російської імператорської армії. Після демобілізації весну-осінь провів в Одесі, співпрацював з кількома виданнями як фейлетоніст. Переїхав до Києва, де писав для часописів "Трибуна", "Народна воля" та журналу Дніпросоюзу "Громада". Від осені 1919 року навчався у Київському університеті, писав п'єси, дві з яких - "Студенти" і "Людина в окулярах" - були поставлені 1922 року на сцені Київського драматичного театру ім. Заньковецької.

У 1924 році Антипенко переїхав до Харкова, де одразу ж поринув у тамтешнє літературне життя. Належав до об'єднання письменників "Плуг" та Товариства драматургів і композиторів. У 1930-х роках – член спілки письменників. До початку німецько-радянської війни його творчий доробок склав шість п'єс, два романи, дві збірки оповідань, книжку нарисів про побудову Дніпрельстану та близько десяти збірок гуморесок та фейлетонів.

Під час німецької окупації мешкав у Харкові, співпрацював з газетою "Нова Україна". У 1945 році опинився на території Західної Німеччини, від 1949 року – у США (Філадельфія). Працював у редакції тижневика "Українські вісті" - офіційному органі УРДП, першим редактором якого до самої смерті був Багряний. Продовжував літературну діяльність. Найбільш відомими його книгами є "Міжплянетні люди. Фейлетони" (1947), "На двох трибунах. Оповідання та фейлетони" (1966), "Від Гуляй-Поля до Нью-Йорку. Спогади" (1973) тощо. Помер 4 грудня 1980 року, похований на православному Цвинтарі святого Андрія у Саут-Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі).

Іван Посипайло

Іван Посипайло народився 15 жовтня 1902 року у селі Миролюбівка Вільнянського району. Після школи навчався у Запорізькому педагогічному технікумі, який закінчив у 1929 році, отримавши фах вчителя початкових класів. Працював у сільських школах неподалік Запоріжжя, одночасно навчався заочно на мовно-літературному факультеті Запорізького педагогічного інституту. Після отримання диплому, переїхав до Новомосковська (Дніпропетровська область), де викладав українську мову та літературу, а також педагогічну майстерність. Під час німецької окупації разом із дружиною виїхав до Німеччини. Від створення УРДП вступив до лав партії. У Німеччині також викладав в Українському народному університеті, допоки у 1949 році не виїхав до США. Далі продовжував працювати на педагогічний ниві, зокрема над підручниками. Помер 5 квітня 1979 року, похований в місті Форт-Лодердейлі (штат Флорида) на цвинтарі Лодердейл Меморіал Парк.

Іван Дубилко

Іван Дубилко народився 25 липня 1915 року у селі Піскошине сучасного Веселівського району Запорізької області. Його батьки були переселені з Волині російською владою напередодні наступу військ Австро-Угорщини під час Першої світової війни. Зростав хлопець вже у батькових рідних краях, оскільки сім'я повернулася на Волинь. Через важкий матеріальний стан родини з труднощами здобув середню освіту. З юних років належав до українських самостійницьких організацій. Від 1939 року, закінчивши кооперативну школу у Стрию, працював на кооперативних молочарнях та інших підприємствах Волині й Галичини. Був заарештований гестапо у липні 1943 року, втік і приєднався до Української повстанської армії. Під час бою потрапив у полон та був відправлений до Німеччини. Від 1947 року проживав у Канаді. Член УРДП, один із організаторів Об'єднання української демократичної молоді, адміністратор журналу "Молода Україна". Дубилко був упорядником і редактором книги "50-річчя Української Православної Катедральної Громади Св. Володимира в Торонто, 1926-1976" (1979), автором книги "Почаївський монастир в історії нашого народу" (1986). Помер 24 квітня 1992 року у Торонто. Похований на тамтешньому кладовищі Святого Володимира.

Кирило Заброда

Кирило Заброда народився 7 червня 1919 року на Запоріжжі. Значну частину життя також провів в імміграції. Був одним із фундаторів крайової організації УРДП у Бельгії. Помер у 1955 році. Зусиллями бельгійської української громади до 1956 року було зібрано 5400 бельгійських франків на надгробний пам'ятник на його могилу. Одним із ініціаторів збору грошей був І. Кучер. Він залишив невеличкі спогади про Заброду. У них навів ледь не останнє слово "багрянівця" до побратимів: "Будьте козаками-українцями, правдивими революціонерами-демократами і ніколи від наших ідей не відступайте".

На головному фото: цвинтар святого Андрія у Саут-Баунд-Брук, де поховані понад шість тисяч відомих українців

Читайте також:

Як поета Івана Манила на тугу за запорізькими степами "ловили";

Як американські українці на початку 1920-х про Махна дізнавалися;

Як запоріжець у Німеччині пластуном став.