ЧС 2018
Вибори-2019
Онлайн
Сектор
Спецпроекти
Країна Укропів

Історичний контекст: Як Запорозька Січ та Дніпрогес впливають на електоральні уподобання запоріжців

Доктор історичних наук Федір Турченко розповів про вплив історичних подій, постатей та міфів на політичні уподобання сучасних запоріжців

Depo.
18 грудня 2018 18:00
ФОТО: depo.ua

За останні роки чимало сказано про те, що українці як політична нація стали більш згуртованими. Однак історично сформовані ментальні розбіжності, етнічний склад, мова, міфологізовані та ідеологізовані події й постаті впливають і ще довго вливатимуть на політичні уподобання українців. Про те, як це проявлялося у різні роки на Запоріжжі та як позначиться на прийдешніх виборах, чи є в історії регіону герої і антигерої, спроможні згуртувати навколо себе електорат, та чи є сучасні політичні тенденції незворотними, портал Depo.Запоріжжя поспілкувався з доктором історичних наук, багаторічним завідувачем кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету, автором книг з історії запорізького краю Федором Турченком.

Російськомовні та україномовні неоднаково бачать майбутнє України

Федоре Григоровичу, яким чином, з історичної точки зору, формувалися електоральні вподобання жителів Запорізької області в різних районах?

– Для початку треба назвати два основні соціально-політичні вектори, між якими обирають українці. Вони стали очевидними останні тридцять років. Один – це західний вектор розвитку: Європа, європейські цінності тощо, який ґрунтується на тому, що ми взагалі-то європейці, а значить, нас "тягтиме" в Європу. Частина населення буде опиратися, скиглити: "ми не хочемо", але історія нас тягнутиме. Другий вектор – євразійський: ми євразійці, нам немає чого шукати на заході, там погано, наше місце тим чи іншим чином поруч із Росією. Ці два вектори, звісно, доволі умовні, адже для різних груп мають певні нюанси, але схематично їх можна позначити саме так. Перший, європейський вектор, сповідують та втілюють умовно демократичні сили: демократи, націонал-демократи, до певної міри навіть націоналісти, адже вони теж різні. Вони спираються на європейські цінності: демократія, свобода, вільне підприємництво тощо, хоча нині це все складніше, але така формула. Другий вектор пов'язаний з проросійськими інтересами і пропонується силами, які тотожні комуністичним, прорадянським, проросійським. Ця умовна схема, як будь-яка схема, не є чимось статичними, закостенілим, незмінним. Вона розвивається, перебуває у стані динаміки.

Проєвропейський вектор поширюється із заходу, починаючи з Галичини, Закарпаття, Буковини. Поширюється поступово, але неухильно: від виборів до виборів, від бійки до бійки, від революції до революції. Умовно євразійський вектор навпаки зіщулюється. Це – факт, який всі бачать. Це стало остаточно ясно, коли європейський вектор перейшов через Дніпро на лівий берег, охопив деякі південно-східні регіони і поступово йде далі. Така динаміка. Де у цій динаміці ми, Запоріжжя? Ми й на правому березі, й на лівому. І тому є історичні пояснення.

Серед історичних факторів, які формують електоральні уподобання запоріжців, є загальні. Вони пов'язані з тим, що комуністична влада, тоталітарний режим у нас тривав довше, ніж на західній Україні. Але ж не тільки в нас, а й в центрі - на Київщини, Житомирщини тощо, де радянська влада існувала упродовж такого самого періоду. При цьому там геть інша картина електоральних уподобань. Запорізька область входить до трійки-четвірки регіонів, де політичні симпатії жителів суттєво відрізняються від іншої частини України: Донбас, Одеська область, ми й Крим. Ось так було.

Важливий чинник, яким я це пояснюю, - склад населення. Якщо подивимося на співвідношення етнічних груп до корінної української, то побачимо, що етнічних українців в цих областях менше, ніж на заході і в центрі. У Запорізькій області найбільше етнічних українців мешкає у Гуляйпільському, Пологівському, Новомиколаївському, Оріхівському районах. Натомість їхнє співвідношення до інших етнічних груп зменшується у Бердянську, Енергодарі, загалом на півдні області: в Якимівському районі, в умовно-болгарському Приморському районі – тут відсоток українців значно менший. І це, як виявилося, важливо, і суттєво впливає на електоральні настрої. Російське населення регіону до певної міри орієнтується в своїх політичних уподобаннях на Росію. Це не правило: не можна казати, що кожен етнічний росіянин, який мешкає в Запорізькій області, проросійськи налаштований. Але існує така тенденція, яка з виборів до виборів проявляється. Російські та інші неукраїнські групи населення, які мешкають на півдні України, із острогою ставляться до проукраїнських ідей, охочіше пов'язують свої електоральні уподобання з політичними силами, які орієнтуються в тій чи іншій мірі на Росію, її мову, культуру тощо. Це не означає, що вони проти незалежності України, просто вони її по-іншому бачать. Бачать незалежну Україну такою, коли вона і разом із Росією, і, в той же час, нарізно.

Те, про що я кажу, проявилося від самого початку незалежності, ще на всеукраїнському референдумі 1991 року щодо проголошення незалежності України. Найбільше проголошення незалежності підтримали в тих регіонах області, де був більший відсоток етнічних українців. Тобто пряма кореляція. Була ще одна кореляція – за мовою. У Запорізькій області мешкають й україномовні, й російськомовні українці. У Пологівському, Гуляйпільському, Новомиколаївському, Чернігівському районах тощо частка російськомовних українців коливалася за переписом 1989 року в межах 1-2%, тоді як у Бердянську російськомовних серед українців було 46%, у Мелітополі – майже половина, у Запоріжжі – третина. І це знайшло відображення у результатах референдуму.

Тобто мова це важливо?

– Так. Хочемо ми цього чи не хочемо, це факт. Достатньо подивитися на результати голосувань різних років, починаючи з виборів 1989 року (у Верховну раду СРСР, – Ред.), з референдуму 1991-го. Є пряма залежність результатів. Не буду оцінювати, добре це чи погано. Це так, і від цього нікуди не подінешся.

Співвідношення українського та російського населення, а також україномовних та російськомовних українців на території Запорізької області за переписом 1989 року. З книги Федора Турченка "Запоріжжя на шляху до себе…", 2009 рік.

Запорозька Січ – зручний міф

Кажучи про Запоріжжя, місцеві жителі найчастіше згадують Запорізьку Січ, Дніпрогес, Нестора Махна. Це через впливовість цих чинників на свідомість запоріжців чи лише завдяки популяризації? Як саме ці чинники вплинули на формування сучасної електоральної поведінки?

– Дніпрогес будував радянський режим. Інженери, в основному, американці контролювали процес. Радянські ж люди товкли розчин, трамбували. Тисячі, десятки тисяч наших людей. Вони вмирали поруч. Умовно кажучи, кожен квадратний метр греблі просякнутий їхніми потом, кров'ю та вистелений кістками. Разом із тим, це унікальна споруда, яка завжди підносилася як символ колективної праці та творчості радянського народу. А те, яким чином та якими жертвами це будувалося, завжди виводилося за рамки цього. Тобто якби усі боки будівництва були висвітлені об'єктивно та неупереджено, то ніякої героїзації та ідеологізації Дніпрогесу не було б. Але вона відбулася, і на цьому сьогодні до певної міри спекулюють проросійські та прорадянські сили. Дніпрогес стає аргументом у суперечках з опонентами. Щойно починається якась критика радянського періоду, то ми чуємо: "Був побудований Дніпрогес, а ви що зробили?", "Оце зробили за короткий час (маючи на увазі Дніпрогес і загалом запорозький проммайданчик). А що ви зробили за часів незалежності?", "Ви нічого подібного не зробили, то про що з вами розмовляти". Десь так.

Ці сили, повторюся, ані слова не кажуть, по-перше, про те, скільки це коштувало в усіх сенсах, по-друге, про те, що навіть на час будівництва запорізькі підприємства були не надто сучасні. Сьогодні ж, в умовах постіндустріального та вже постінформаційного суспільства, ці залізяки тягнуть Запоріжжя назад. Але є те, що є. І з ними зв'язана маса людей, маса їхніх споминів, емоцій: для когось – вдала кар'єра, для когось – щаслива юність, для когось – кохання, "Вєсна на Зарєчной улице" тощо.

Коли у нас була "Вєсна на Зарєчной улице", в цивілізованому світі вже були геть інші пріоритети та герої – не шахтарі, не металурги, не монтажники-висотники. Розвивалися енергетика, електроніка, біотехнології тощо. Ми суттєво відставали. Сьогодні вважається помилкою те, що будівництво по суті застарілих підприємств в перші післявоєнні десятиліття у нас тривало. А в Запоріжжі такого набудовано багато. У 1960-ті роки тут почалася друга індустріалізація. Почав працювати Запорізький залізорудний комбінат, потім був побудований Таврійський гірничо-збагачувальний комбінат біля Степногірська, від якого нині лишилися руїни, мільйонна коксова батарея на запорізькому "Коксохімі", електростанції в Енергодарі. Дим, шум, гам, сморід – це картина XIX сторіччя наприкінці двадцятого. У цього всього був ще один бік, адже на нову індустріалізацію їхали нові люди – сотні, тисячі людей.

Причому з Росії? В Енергодар, наприклад…

– Не лише в Енергодар. У Дніпрорудний на залізорудний комбінат, на Таврійський гірничо-збагачувальний комбінат їхали шахтарі з Сибіру, де в той час вже все почало руйнуватися. Це був новий сплеск русифікації, що відбувалася, так би мовити, автоматично. Шахтарі привели дітей до школи – робили російську школу. Оця русифікація 1960-х також відіграла певну роль у формуванні нинішніх електоральних симпатій жителів області. І від цього теж нікуди не дінешся, бо потрібен час, аби змінилися покоління. Зміни відбуваються, але дуже повільно, і цим людям сьогодні потрібні якісь особливі меседжі.

Щодо Енергодару, він, на відміну від Дніпрорудного, ніколи не був прорадянським, адже туди їхала технічна інтелігенція. Там комуністи ніколи не користувалися любов'ю. Там голосували за регіоналів, всіляку таку публіку – проросійську, але не прорадянську. А під час перших президентських виборів у 1991 році там за Левка Лук'яненка проголосувало близько 10%.

Було таке, скажемо, й у Львові – там 5-7% населення у центрі міста було проросійського, і так там голосують і до сьогодні. Вони вже українцями стали, а ностальгія залишилася. Але у нас, на Запоріжжі, геть інша ситуація, бо наш розріджений український прошарок не зміг асимілювати прибулих. І це буде на прийдешніх виборах відігравати свою роль. Вони будуть голосувати за "Опозиційний блок", інші проросійські сили. Комуністів немає, тож частина проголосує за Юлію Тимошенко, тому що вона орієнтується, умовно кажучи, на "лівий центр", на його електорат. А у цьому електоральному секторі завжди були сильними соціально-економічні запити. Пам'ятаєте Вінстона Черчилля, прем'єр міністра Великобританії? Він під час Другої світової війни був на чолі своєї країни і привів Англію до перемоги. Але на перших же післявоєнних виборах програв лейбористам (соціалістам), яких прибічники Черчилля звинувачували в популізмі, мало не промосковських настроях. Що ж було потім? Черчилль залишився в історії, а Великобританія не стала ні соціалістичною, ні комуністичною, ні промосковською.

Якщо повернутися до наших регіональних справ, то так чи інакше, але ми маємо зважувати на те, що післявоєнна запорізька індустріалізація досі формує електоральну мапу Запоріжжя.

А щодо Запорозької Січі, що в якості ідеологеми, як мені здається, є певним протиставленням Дніпрогесу?

– Є легенда про Запорозьку Січ, яка формулюється у двох словах: "ми нащадки козаків". Це ми чули від усіх запорізьких керівників, причому навіть від тих, що жодним чином не походили з цього краю. Ця легенда живе сама по собі. Етнічно-соціальної бази вона не має. Населення на Запоріжжі змінилося докорінно з того часу, як звідси погнали козаків, особливо за часів індустріалізації. Загалом, уся радянська система була побудована на перемішуванні націй: до 1991-го існувала програма переселення. Із Росії їхали сюди, існували спеціальні фонди, хатинки будували в колгоспах для прибулих. І в той же час, із цих же районів переселялися в інші, їхали до Росії. У Запорізькій області критично мало тих, хто може назватися запоріжцем хоча б у четвертому поколінні. Я дивлюся на наших університетських викладачів: я – з Сумщини, хтось – з Харківщини, з Донеччини. Дивлюся на студентів – те саме. Тож прямих нащадків козаків немає, залишилася власне легенда. І ця легенда трохи підживлює певні настрої.

Які це настрої? З одного боку, суто українські, державницькі, унітаристські. З іншого боку, як не дивно, вона може підживлювати і настрої сепаратистські. Достатньо згадати Сіверськодонецький сепаратистський з'їзд 2004 року (з'їзд депутатів, що відбувся 28 листопада 2004 року на противагу Помаранчевій революції, де чітко пролунали заяви про відокремлення півдня і сходу України в рамках створення так званого ПіСУАРу – Південно-Східної Української Автономної республіки, - Ред.). Там виступав тодішній мер Запоріжжя Євген Карташов, уродженець, до речі, Донеччини, і згадував про запорозьке козацтво, але в якому контексті?

"Сегодня пытаются нас учить демократии. Но я хотел бы этих учителей пригласить к нам, потому что таких традиций, как учеба демократии, которая начиналась с уроков запорожского казачества, не имеет сегодня ни один город, не имеет ни один сегодня коллектив. Вот, где начиналась истинная демократия. И мы эту истинную демократию исповедуем, ведем и будем исповедовать… Вы знаете, когда Екатерина II приняла решение по запорожскому казачеству, куда пошло запорожское качество? Юрий Михайлович Лужков знает. Поэтому я считаю, что сегодня мы должны, взвесив трезво, обратиться к нашим оппозиционерам. Также, как мы, соберитесь, поразмышляйте, примите соответствующее решение, потому что наша индустриальная часть всегда требовала и будет требовать решения и подчинения закону – это прежде всего" (цитата з виступу Карташова на з'їзді, стенограма, мовою оригіналу, - Ред.).

У тому контексті це чітко означало, що ми, хлопці, погоджуємося з вами і вже готові відділитися від Києва. Тобто легенда про Запорозьку Січ використовувалася тут у суто антиукраїнських цілях.

Сьогодні найдужче паразитує на цій темі "Мотор Січ", оті всі козачки Панченка (одіозний козачий отаман Олександр Панченко, який фігурував в оприлюднених СБУ перемовинах ідеологів "русской вєсни" в якості сили, що буде сприяти приходу в Запорізьку область "русского міра". Організаційно та фінансово заходи за участі Панченка підтримує керівництво "Мотор Січі" на чолі з нардепом В'ячеславом Богуслаєвим, - Ред.) – суто проросійський сегмент. Використовують Січ у власних цілях, при цьому паплюжать її історичний статус.

Запорозька Січ – дуже популярна соціальна модель: поводитися вільно, нікому не підпорядковуватися… А далі починається головне: до чого буде застосована ця модель і ким. Зараз ситуація така, що вона здебільшого, все ж таки, повертає людей з нетвердою, розмитою етнічною та національною свідомістю до нас, до України. Це відбувається у силу соціальних, політичних процесів, пов'язаних із сучасною російсько-українською війною. Ну, куди їм ще йти, якщо вони українці?

Європейський вектор сягнув би Дону, якби не був зупинений силою

А Махно? Наскільки його модель популярна? Чи може Нестор Іванович сьогодні використовуватися як знамено певних сил, ідей?

– Репресії проти махновщини були до останніх років радянської влади. Кажуть, що на Гуляйпільщині не було ані секретаря райкому, ані голови райвиконкому з місцевих. Махновська вольниця ліпилася до кожного. При цьому варто розуміти, що вона мало ідентифікована з українством. Він же сам не міг визначитися, з ким він, хоча наприкінці життя почав переосмислювати свої погляди та орієнтуватися на українську ідею. Щодо Махна існує два міфи. Перший – радянський: це бандит. Другий, який його ідеалізує: свій, захисник пригноблених тощо. Безперечно, Махно - місцевий герой. Але, мені здається, його варто розглядати в контексті козацької ідеї. Адже діяли махновці на тій самій території, наслідували запорожців у тактиці та ще багато у чому. Як і Січ, він не міг визначитися, з ким він та за кого. Поза цим контекстом Махно як історична постать і міфи про нього не мають політичного впливу. Це показали усі спроби створити якусь політичну структуру, яка мала б у своїй основі анархо-синдикалістську якусь ідеологію. Час по часу з'являлися подібні організації та групи, але вони не прижилися. Козацька легенда набагато сильніша.

А чи можна сказати, що Дніпрогес як ідеологема більше вплинув та впливає на міське населення, а Запорозька Січ – на сільське?

– Ні, тому що різниця між сільським і міським населенням в Запорізькій області знівельована: 70% вчорашніх селян пов'язані з містом. Запоріжжя надто молоде місто, аби було по-іншому. У 1920-х роках тут мешкали 60 тисяч, у 1932-му – уже 320 тисяч, зараз – 700 тисяч.

Які впливові історичні постаті насамперед, пов'язані із Запоріжжям були найбільш популярні серед місцевих політиків минулого сторіччя та можливо популярні нині?

– Дві постаті були, можна сказати, рівними за своєю масштабністю, хоча і в різних сферах. Це вже неодноразово згаданий керівник селянського повстанського руху Нестор Махно та один із головних ідеологів українського націоналізму Дмитро Донцов. Серед інших уродженців краю – голова Ради народних комісарів УСРС, тобто радянського Уряду в Україні, Влас Чубар. Ще один масштабний, хоча і демонічний персонаж – Павло Судоплатов, поплічник Сталіна, кілер, вбивця Коновальця. Брежнєв – не наш, тобто не уродженець Запоріжжя, але мешкав тут і досі популярний серед номенклатури. До певної міри, як господарник, котрому пощастило з часом, був популярним Валентин Яланський, голова виконкому Запорізької міської ради (у 1974-1987 роках, – Ред.). Перший секретар Запорізького обкому КПУ Михайло Всеволожський – із ним саме пов'язаний другий виток індустріалізації, розвиток місцевого оборонно-промислового комплексу, будівництво нових мікрорайонів тощо. Серед народу можна назвати популярним важкоатлета Леоніда Жаботинського, хоча він теж не запорізький – з Сумщини приїхав, з моєї рідної Краснопільщини, що на самому кордоні з Росією. Краєзнавець Микола Киценко популярний через те, що мав безпосередній стосунок до будівництва музею на Хортиці (Музею історії запорозького козацтва, – Ред.), постраждав через це, коли почався відкат назад після хрущовської відлиги. Зараз серед інтелігенції, насамперед пов'язаної із літературою та публіцистикою, популярний Петро Ребро (відомий поет, прозаїк, гуморист, – Ред.). Для більш витончених осіб, які трохи ширше мислять, - Яр Славутич (псевдонім поета Григорія Жученка, який навчався у запорізькому педагогічному інституті, іммігрував, жив і працював у Канаді, - Ред.). Популярний до певної міри Олександр Поляк, колишній міліціонер, мер міста у 2000-2003 роках: навколо нього побудовано легенду, яка переважно штучна. Можна ще згадати поплічника Лаврентія Берії, активного учасника сталінських репресій, уродженця Мелітополя Бориса Родоса – теж користувався популярністю у певних колах.

Чи можуть бути якісь із цих запорізьких героїв та антигероїв сьогодні використані для політичної агітації і пропаганди, стати символами, знаменами?

– Немає таких, що здатні помітно вплинути на свідомість, змінити електоральну картину – ані вождів, ані мучеників. Націоналісти відомі лише вузькому колу – той же Донцов. Ні, немає в нас історичних постатей такого рівня, які могли б бути символом чи прапором. Але це моя точка зору.

Чи нівелюються останнім часом історичні відмінності у світогляді українців, на вашу думку?

– Йде нівелювання, це очевидна тенденція, її добре видно за результатами виборів. З заходу йде на схід. Її штучно пробували зупинити 2014 року, інакше б вона дійшла до Дону і пішла далі по Росії. Тож її спробували зупинити силовим методом. Протилежні, євразійські ідеї, які раніше відкрито гучно декларувалися, не зникають, але стають латентними, схованими. Ті, хто внутрішнє не згоден із цим вектором, або поступово змінюють думку, або мовчать. І прийдешні вибори це покажуть.

На тлі останніх подій, пов'язаних зі створенням незалежної української православної церкві, не можу не спитати, чи вплинуть вони на електоральні симпатії в регіоні?

– Запорізьке духовенство, підпорядковане Московському патріархату, тісно пов'язане з проросійськими силами. До недавнього часу Московський патріархат домінував у регіоні. Після Революції гідності його позиції похитнулися. Не допомагає навіть пряме покровительство відомих промислових структур проросійського спрямування. Собор 15 грудня, утворення Православної церкви України і перспектива отримання Томосу на початку 2019 року супроводжується посиленням авторитету українського православ'я і деморалізацією московської православної верхівки регіону. Безумовно, це справить вплив на результати виборів.

А чи не станеться так, що ті, хто сьогодні мовчать, вирішать, що вибори це їхній останній шанс зупинити цей умовний рух на захід, і висловляться так, що мало не здасться?

– Безперечно, висловляться, але їх буде набагато менше, ніж раніше.

Тобто ця тенденція вже незворотна?

– Незворотних тенденцій в історії не буває. В кінцевому рахунку, все залежить від людей. Про це варто пам'ятати.

Читайте також:

"Розхитування" як технологія: Навіщо Росії впливати на вибори в Україні.

Більше про життя в Запоріжжі та області читайте на Depo.Запоріжжя

Також читайте нас на Facebook та у Twitter