Боротьба за незалежність: Про що писали в четвертому випуску запорізької "Січі" 1918 року

У неділю 12 травня 1918 року, у Запоріжжі (тодішньому Олександрівську) побачив світ четвертий номер газети "Січ". Бурхливі часи зміни влади, коли на зміну республіканському устрою приходив консервативний Гетьманат, звичайно позначилися і на суспільно-політичному житті Олександрівська та повіту й отримало свій відбиток у газеті. Зрештою, матеріали "Січі" загалом яскраво ілюструють життя в умовах тогочасного українського державотворення та усі особливості того періоду.

Одразу ж впадає в очі редакторське звернення на першій сторінці під назвою "Громадяне, Українці". За класикою жанру, воно розпочиналося з невеликого екскурсу у недавнє минуле Олександрівська, коли у місті й повіті не виходила жодна українська газета, внаслідок чого "українське населення міст і містечок, хоч і читало газети російською мовою, але воно теж відчувало, що йому чогось бракує, бракує рідного слова". Відповідно, ця проблема постала ще більш гостро під час національного відродження доби революції й саме через це з’явився часопис "Січ". Однак, були й проблеми – кадри та фінансування. Газета потребувала репортерів-хронікерів, рівно ж як і передплатників.

Звернення на першій сторінці під назвою "Громадяне, Українці"

Також редакція "Січі" запрошувала до роботи тих вчителів української мови, які могли б викладати на Курсах української грамоти для дорослих. А самих слухачів Курсів, очевидно, мало б зацікавити оголошення, що у Запорізькому Союзі кредитових та ощадно-позичкових товариств (Союзбанк) на вулиці Соборній, 16, можна було придбати українські Букварі.

Оголошення четвертого номера "Січі"

Звичайно, у газеті "Січ" друкувалися загальноукраїнські матеріали. Зокрема, у випуску №4 містилися спогади про початки революції 1917 року у Києві, або ж роздуми про нещодавно здійснений гетьманський переворот. Хтось із січових стрільців (скоріш за все, це був Мирон Заклинський) підготував статтю про те, хто ж саме такі УСС із Західної України і їхній зв'язок з традиціями Січі Запорозької й у зв’язку із чим вони прибули на землі Наддніпрянщини тощо. Однак нас цікавлять, перш за все, новини й повідомлення з Олександрівська й повіту.

Мирон Заклинський

Із села Григорівка, що на річці Конці (у сучасному Запорізькому районі) повідомляли про господарювання тут більшовиків від зими до весни 1918-го. Автор допису Козак Канцибер писав, що більшовики в першу чергу дощенту пограбували економію П. Соколова, яку більшовики собі обрали за штаб: "ця реквізиція чи конфіскація або вірніше грабіж народного добра робились ніби то для штабу червоної гвардії, а насправді все продавалось на толкучці в Олександрівську". Після того й більше – почалися наїзди, нальоти й наскоки на село. Грабежі, погроми, ловля жителів тощо давали підстави мешканям Григорівки порівнювати більшовиків із татарською ордою. Козак Канцибер також писав, що під час відступу червоних під тиском українських та німецьких й австро-угорських військ вони пробивалися через Григорівку силою до 200 душ й примусили місцевих жителів вести їх до Комишувахи.

Не менш цікавою є інформація про З’їзд представників Волосних Земських Управ 10 травня 1918 року, який був скликаний Олександрівською Земською Повітовою Управою. Автор допису наголошував, що делегати З’їзду підтримали резолюцію, яку трохи раніше ухвалили на спільному засіданні Олександрівського місцевого самоврядування, Ради (Совіту) робітничих депутатів, Селянської спілки та всіх політичних партій з приводу проголошення у Києві Гетьманщини як вищої влади в Україні. Тут наголошувалося, що дії німецької влади є прямим втручанням у внутрішні справи України з наміром відродити великих землевласників. Резолюція також містила положення, що встановлення влади Гетьмана суперечить самим ідеалам і принципам народовладдя, тому постала нагальна потреба скликати Установчі Збори.

Сама ж Гетьманщина, на думку авторів резолюції, була нічим іншим, як авантюрою, подібною до більшовицької, а влада Гетьмана триматиметься лише на німцях й за їх відсутності одразу впаде (що в кінцевому результаті й відбулося, – авт.). Загалом же, самоврядування міста й повіту, а також громадські організації визнавали лише Центральну Раду як тимчасовий парламент, який мав привести Українську державу до проведення Установчих зборів.

Земська управа, редакція газети "Січ"

У четвертому номері газети "Січ" також можна зустріти інформацію про роботу театру, який в Олександрівську організувало товариство "Просвіта". Стаття під назвою "Театр" за авторством невстановленого "М" щодо театральної діяльності просвітян була досить критичною. У публікації до відкриття театрального сезону анонімний автор зазначав, що національний театр (яким себе й позиціонував просвітянський) має бути таким не лише за назвою, а й за змістом й суттю. У приміщенні ж театру нічого не говорило, що він український – навіть не було жодного слова написаного українською мовою. Були й нарікання на акторів: "Степовий гість" – драма, понеділок вийшла поганенькою комедією. Посліднорядні типи "пересолили", при блідій грі прочих вибилися на перше місце і затерли все, що автор хотів глядачеві поставити перед очі". Також критик відмітив жахливу українську акторів.

Серед коротеньких повідомлень про життя в Олександрівську хотілося б звернути увагу на два таких: про шкільні справи та відкриття Міського саду (парку). Отже, як повідомлялося, 9 травня 1918 року в першій українській школі міста відбулося засідання Учительсько-батьківської ради. Запрошені також були представники міського самоврядування, Учительської спілки та повітовий комісар Олександр Лазаренко. Обговорювали питання про відкриття на Слободці з осені 1918 року Української вищої початкової школи. Внаслідок обговорення вирішили делегувати представників Учительсько-батьківської ради до міської думи щодо цього питання.

Міський сад (фото ймовірно 1913 року)

А замітку про відкриття міського саду, який розташовувався там, де зараз у Запоріжжі розташований Театр ляльок, наведемо повністю, зважаючи на вже явні аналогії із сьогоденням: "На другий день Великодніх свят без усякої урочости відкрився т.з. городський сад. На жаль, адміністрація саду дуже недбало підготовила сад до гуляннів: стежки не втоптані, чогось розрихлені, пилюка страшенна. З оркестрою теж не лучче стоїть діло – він дуже заслабкий, дитячий, такі ж само й композиції дитячі грає. Правда грали і з "Пікової дами" та "Євгенія Онегіна", але ж ці речі найменше вражіння зробили, бо темпи неможливі, ансамблі брудні. Наша Дума, мабуть, досить невдало думала, коли здавала сад підприємцеві, без усякої умови що до тих розваг, які має дати підприємець олександровцям. Чи це може не її діло?".

Довідка

Видавцем "Січі" був Комітет українських організацій. Місцем друку – друкарня школи глухонімих. На сьогодні відомо про вісім випусків "Січі", з яких шість – №№1-2, 4-6 та 8 – збереглися у фондах Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника. Згадки про "Січ" містяться у мемуарах українських бійців, які перебували на території Запорозького краю під час Української революції, серед них – січових стрільців.

Читайте також

Про що писали в запорізьку газету січові стрільці

Як 100 років тому запорізька "Січ" провадила лагідну українізацію

Як Запоріжжя у 1918-му вимагало "люстрації" й покарання для колаборантів