Роздуми про не курортний липень: Поки переймаємось навалою медуз, навала "орків" не припиняється

У п’ятницю, 23 липня, від поранень, отриманих у Луганській області під час обстрілу російськими військами, помер уродженець Токмака (Запорізька область) старший лейтенант Дмитро Сівоконь. Війна, про яку офіційна влада воліє не згадувати, приміряючи лаври миротворця, нікуди не поділася. Боротьба за незалежність, за саме існування України та українців як нації триває. Кожне скупе повідомлення у соціальних мережах про поранених або загиблих на фронті захисників повертає у сувору реальність: війна триває восьмий рік. Допоки ми на загал переймаємося навалою медуз на Азові, навала "орків" на Сході та Півдні України не припиняється. Хоч і програє медузам у інформаційному полі.

Від обговорення проблем відпочинку, шквальних злив і поганих доріг, які ніби й ремонтуються, невдовзі перейдемо до обговорення підвищення вартості комунальних послуг. Ще можемо потупотіти ногами з приводу чергового скандалу, пов’язаного з депутатами чи іншими обраними нами ж керівниками, міськими головами тощо. І ось лишень про війну ми воліємо згадувати все рідше. Ніби як вже "перебоялися" у 2014-му та 2015-му. Численні колони військової техніки вже не пересуваються населеними пунктами, допомога ж військовим та опіка ними знову стали турботою волонтерів, серед яких уже не залишилося піарників, лише справжні – ті, кому болить.

Якось блякло на загальнодержавному рівні пройшли дні відзначення перших перемог української зброї у цій війні. Хоч саме липень 2014-го давав надію на швидке закінчення бойових дій. Згадаймо, 5 липня були звільнені Слов’янськ та Краматорськ. Не вдаючись до аналізу дискусій з приводу наслідків цих подій з військової чи тактичної точки зору, варто зазначити, що для пересічних жителів України ці звільнення були променем надії. Українці вірили у відродження наших збройних сил й очікували звільнення Донеччини та Луганщини від російського наброду. Звільнення 22 липня Сєверодонецька (назву міста, щоправда, забули офіційно перекласти українською мовою) також додавало надії. Потім був серпень, Іловайськ, пряме вторгнення російських військ, затяжна війна…

У "Книзі пам’яті полеглих за Україну" станом на сьогодні позначені 140 уродженців Запорізької області, які від 2014 року загинули на російсько-українській війні. Не зайвим буде нагадати про тих із них, хто загинув у липні:

• Володимир Гнатуша, 11.07.2014 

• Олексій Люлюк, 23.07.2016 

• Володимир Лавриченко, 26.07.2016 

• Юрій Коваль, 29.07.2016

• Олександр Калаянов, 21.07.2014 

• Олексій Заїка, 04.07.2014

• Богдан Завада, 16.07.2014 

• Олександр Дяченко, 30.07.2014 

• Олександр Дудін, 30.07.2017

• Юрій Дженжера, 28.07.2018 

• Михайло Гончаренко, 23.07.2014

• Олег Голуб, 24.07.2016

• Олексій Циганков, 09.07.2014

Чимало запоріжців мають пам’ятати, як у 2014-му по місту були розвішані плакати із чубатим козаком та підписом "Запоріжжя – місто з яйцями". Це була відсилка до "яєчної неділі". Тоді завдяки пересічним жителям Запоріжжя доморощені сепаратисти та російська агентура не змогла реалізувати план по створенню ЗНР. Напис викликав легку посмішку та впевненість, що вдалося відстояти місто й область.

Пройшло сім років. На сайті обласної ради з’являється проєкт рішення про призначення відвертого симпатика "русского міра" Віктора Мєшкова на посаду директора "Садиби Попова" у Василівці, звідки паралельно намагаються турнути теперішнього в.о. директора Валерія Стойчева, відомого краєзнавця з багаторічним досвідом наукових досліджень. При тому, що саме Стойчев двічі перемагав у відкритому конкурсі на посаду директора. Та що таке закон для представників влади "турборежиму"?! Перемога у конкурсі аж ніяк не гарантувала Валерію Стойчеву укладення контракту. Тим часом у мережі Facebook – повно скриншотів, м’яко кажучи, проросійських дописів потенційного кандидата на директорство Мєшкова. І от таки цікаво, чим все ж закінчаться ритуальні танці навколо "Садиби Попова": перемогою закону та здорового глузду чи "решалова" й "хотєлок".

Ну й, віддаючи данину курортним настроям і нашому основному профілю – роботі з архівами КДБ, пропонуємо невеличку ретроспективу. Серед документів радянських спецслужб є цікава згадка про відомий усім приморський маршрут у напрямку Криму. У квітні 1954 року керівники управлінь КДБ південних областей України, в тому числі і Запорізької, отримали листа від голови КДБ при Раді Міністрів УРСР Нікітченка, де акцентувалася проблема іноземних туристів.

Наголошувалося, що у зв’язку з відкриттям іноземного туризму до СРСР й туристичних поїздок за маршрутом Москва – Харків – Сімферополь – Ялта, необхідно здійснювати ретельний агентурний нагляд з метою виявлення можливих агентів іноземних розвідок та антирадянських організацій. Особливо це стосувалося місць, де були дозволені зупинки з відвідуванням закладів харчування тощо.

У Запорізькій області таких місць було визначено два: село Зелений Гай Василівського району та селище Якимівка. Відповідно, заклади харчування там мали бути щільно укомплектовані агентами та інформаторами КДБ. У Зеленому Гаю й досі "для перекуски" зупиняються ледь не усі автобуси та маршрутні таксі, які прямують до курортної Кирилівки або ж у зворотному напрямку. Жодних натяків (жарт).  

Читайте також

На думку ворога не зважають: Як ми маємо відзначити 80-річчя Акта відновлення Української держави

Забуті жертви, невшановані герої: Чого забракло дачно-шашличному травню

Не одна лише "Галичина": Якими історичними дискусіями позначився квітень