На думку ворога не зважають: Як ми маємо відзначити 80-річчя Акта відновлення Української держави

Сьогодні виповнилося рівно 80 років з дня, коли з ініціативи ОУН (бандерівської) у Львові було проголошено Акт відновлення Української держави. За великим рахунком, цей чин – логічний місток українського державотворення між Українською революцією 1917-1921 років, з одного боку, та проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 року, з іншого.

Історики та громадські діячі мають різні погляди на цю подію. В умовах дискусій науковців це абсолютно нормальне явище. Але окрім історичної площини, є ще політичне тло. Воно останні сім років формується під впливом напіввідкритої, "гібридної" по-модному, агресії Росії проти України. Політична доцільність аж волає про необхідність відзначення на державному рівні за участі перших осіб держави цього ювілею.

Які б думки щодо діяльності ОУН не нуртували у певному середовищі, однак dura lex, sed lex (закон суворий, але це – закон). Законом України "Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті" Організація українських націоналістів визнана такою, що має статус борця за незалежність України. Тож очевидно, що влада на Всеукраїнському рівні може (і має!) вшанувати чин оунівців, які не побоялися кинути виклик нацизму та комунізму. Однак. "Ми" соромимося.

"Нам" соромно, що оунівці згадували німців як потенційних союзників. Представники бездержавної нації шукали можливість для відновлення втраченої під час революції держави. Вони не мали жодних сентиментів до окупантів – червоних росіян, які у 1939-му з антагоністів перетворилися на союзників Гітлера. Вони бачили, як із гітлерівською Німеччиною підтримують дипломатичні відносини і ділять Європу й світ цілком демократичні Франція й Англія, намагаючись "втихомирити агресора" у 1938-му укладенням Мюнхенської угоди.

Похідні групи ОУН, які й дали поштовх до написання героїчних сторінок українського націоналістичного руху на Наддніпрянщині та українських етнічних землях, що перебувають у складі Росії та Білорусі, у своїй діяльності опиралися на Акт відновлення Української держави. Вважали себе відпоручниками (уповноваженими представниками) Уряду відновленої самостійної України. Боролися за неї самі й залучали тих, хто цілком відчув на собі "братній" зашморг комуністичної влади.

Не стало винятком і Запоріжжя. Серед перших агітаційних матеріалів, які були розклеєні у жовтні 1941-го на сучасних вулицях Олександрівській та Троїцькій у обласному центрі, був саме Акт відновлення держави та Маніфест ОУН-р.

Однак в країні "какая разніца" відзначення подібних ювілеїв знову стає прерогативою громадських активістів, ветеранів війни з Росією, політиків з національно-патріотичного табору, істориків-державників. Складається враження, що говорячи про інтеграцію у європейські практики пам’яті про Другу світову війну (особливо щороку 8 травня), наша країна залишається (задихається?) у канонічному баченні "Вєлікой Отєчєственной", насаджуваним Росією. Надмірна увага до 80-ї річниці початку німецько-радянської війни та ігнорування річниці Акту відновлення держави – опосередковане тому підтвердження.

Передбачаю критику саме за скепсис відносно подій 22 червня 1941 року. Однак, не заперечуючи трагедію українського народу під час тієї війни, не варто забувати, що Друга світова на українських землях на той час тривала вже два роки. Війна ж комуністів проти самого розуміння України як незалежної держави тривала від 1917-го. І, очевидно, вже досить шукати в радянській інтервенції доби революції українську складову й вигадувати щось про "громадянську війну". Події тих років просто таки вимагають зваженого перегляду, без сором’язливого озирання на думку північного сусіда. Він – ворог, а з думкою ворога не рахуються.

Сьогоднішній огляд, можливо, вийшов занадто пафосно-патріотичним. Однак пишу його у Північному Криму, на Арабатській стрілці, за кільканадцять кілометрів до окупованого Кримського півострова. Тут дуже гостро відчувається належність саме до української, не окупованої, території. Коли їдеш сюди з Запоріжжя, то бачиш, як починаючи з Херсонщини, більшає українських прапорів. Просто на торговельних кіосках з продуктами харчування та дарами моря. І чим далі – тим цих прапорів більше, особливо у Генічеську та на самій Стрілці. І те, що вивішені вони не виключно на адміністративних будівлях, а якраз навпаки – говорить багато.

Але це – про території на межі. Щодо решти, то, здається, українське суспільство на загал за сім років від початку війни заспокоїлося і звикло. Та це "заколисаний спокій". Війна триває далі. Частина українських земель окупована. Україна потребує нашої згуртованості у боротьбі з ворогом. На фронті боротьбі за свідомість – не в останню чергу. Нам є ким і чим пишатися і не соромно озирнутися назад.

Читайте також

Забуті жертви, невшановані герої: Чого забракло дачно-шашличному травню

Не одна лише "Галичина": Якими історичними дискусіями позначився квітень

Мапа долання радянсько-російських стереотипів: Які набої отримали бійці інформаційного фронту