"Шоломи у блакитний фарбували самотужки": Як запоріжець в Сьєрра-Леоне мир встановлював

"Тільки не проводь паралелей із сьогоденням", - попросив на початку розмови колишній миротворець, а тепер – оператор одного з запорізьких телеканалів Костянтин Грушко. У паралелях, певно, й немає сенсу – кожна миротворча місія ООН дуже відрізнялася одна від одної: різними були конфлікти, через які відкривалися місії, ефект від них, припускаємо, навіть ставлення до цих конфліктів миротворців з різних країн було не однаковим. Однак, зрозуміло, що читачі порталу Depo.Запоріжжя мають право й на паралелі, й на те, щоб знати, що мир під емблемою ООН встановлюють не янголи з білосніжними крилами, а звичайні люди. Іноді, в шоломах, що власноруч фарбували у блакить.

"Симпатії чи антипатії до сторін конфлікту не відчував"

Миротворча місія ООН в Сьєрра-Леоне тривала з 1999 по 2006 рік, українці приєдналися до неї наприкінці 2000-го (офіційно українська місія розпочалася з 2001 року). В західно-африканську країну відправився окремий ремонтно-відновлювальний батальйон у складі 524 осіб, більшість яких була з південних областей України: Запорізької, Херсонської, Миколаївської.

Про миротворчу місію в Африці сьогоднішній оператор, а тоді фельдшер реанімації обласної лікарні Костянтин Грушко дізнався восени 2000 року випадково: товаришу надійшла повістка. Зважаючи на те, що місію укомплектовували, зокрема, медиками, 27-річний молодик вирішив випробувати долю. І підійшов. "Сказали збирати документи, за два тижні – відправка", – згадує Костянтин. Він не приховує: головною причиною, що спонукала до участі в місії, були гроші – в реанімації фельдшер отримував тоді 300 гривень, медику-миротворцю обіцяли $500-600.

У жовтні майбутніх миротворців із Запоріжжя відправили у збірний табір на території військової частини у Миколаєві. Власне, з цього вже розпочиналася їхня робота, хоча контракти підписані ще не були. У таборі вони приймали техніку та обладнання. Костянтин разом із колегами – медичне. "Усе було ще радянське, але новеньке, в упаковках", – згадує миротворець. Загалом медичний взвод місії – 19 людей лікарів та фельдшерів – і професійно, і за матеріально-технічним забезпеченням був готовий надати весь комплекс медичних послуг, від стоматологічних до проведення порожнинних операцій (останнє, на щастя, не знадобилося). Медична допомога призначалася виключно для учасників місії, а не для місцевого населення, контакт з яким у "блакитних шоломів" мав бути мінімальним.

Медичний взвод на базі в Миколаєві перед відправкою

Офіційна передача "миротворчого мандату" також відбулася на Миколаївщині, куди прибули представники ООН. Українцям, які вперше приєднувалися до місії в Сьєрра-Леоне, належало замінити індійський контингент. Ходили чутки, що індусів випроваджують з африканської країни через бійку з повстанцями, що, в свою чергу, виникла через намагання взяти під контроль контрабанду алмазів. Так, основна галузь промисловості країни, де 70% населення досі мешкає за межею бідності, саме видобуток алмазів. Утім, Грушко не береться оцінювати, наскільки відповідали дійсності ці плітки, хоча й впевнений, що алмази додали бід Сьєрра-Леоне.

Перед відправкою в Африку з українськими миротворцями була проведена низка "політінформацій". Їхній зміст дослівно Костянтин вже не пам'ятає, але ніякої ідеології, каже, в них не було: контингенту надали дані про громадянський конфлікт в Сьєрра-Леоне, в якому з одного боку беруть участь урядові війська, з іншого повстанці - "ребели". За словами колишнього миротворця, ані симпатії, ані антипатії він до жодної зі сторін конфлікту не відчував, як, впевнений, і більшість з української місії. При цьому варто зазначити, що "симпатії світу", якщо слово "симпатії" тут доречне, були на боці законного уряду Сьєрра-Леоне. Це, зокрема, дуже було відчутно у настрої матеріалів української преси щодо нашої миротворчої місії, де "ребелів" називали не інакше як "головорізами", що виходять "на стежку війни виключно у стані наркотичного сп'яніння" (газета "Факти" від 3 серпня 2001 року).

Окрім стислого ознайомлення з політичною ситуацією в країні "блакитним шоломам" роз'яснили їхні права і обов'язки: забезпечувати завдання місії, не допускати провокацій, допомагати місцевому населенню, зброю застосовувати у крайньому випадку, виключно з метою самозахисту.

"Потім роздали "броники", а вже на місці - блакитні берети з кокардою, блакитні кепки, шеврони на плече, блакитні галстуки..." – згадує Грушко. Перепитую, які кепки, а як же блакитні шоломи. "Шоломи були звичайні, зелені. Ми їх самотужки фарбували у блакитний на базі в Миколаєві", – посміхається Костянтин.

Печінка vs потенція та наомі кемпбелл за п'ять доларів

Учасників місії відправляли в Сьєрра-Леоне літаками, техніку – зокрема, близько чотирьох сотень військових вантажівок та бронетранспортерів, які по закінченню місію мали передати миротворчим контингентам інших країн, – морем. Вилетіли 27 грудня 2000 року, летіли 14 годин із двома дозаправками на Балеарських та Канарських островах.

Приземлилися у столиці країни Фрітауні, в аеропорту Лунгі. У кількох десятках кілометрів від столиці українцям і належало миротворити майже рік. Спочатку прибулих поселили в транзитному таборі ООН. Тут вони провели місяць, призначений для адаптації в субекваторіальному кліматі. Цього місяця "блакитні шоломи" тільки-но і робили, що їли і відпочивали. Годували їх добре, переважно корисною їжею: курка, сир, вівсяні пластівці, молоко, соки, фрукти. "Одного разу привезли блакитний сир дорблю, хтось із наших носами крутив: пліснява, пахне не смачно, але ми були не промах, взяли собі півголови, і ще довго їли той сир в госпіталі", – зі сміхом згадує Грушко.

Місяця на адаптацію вистачило, й українська місія почала будувати власний табір. Хлопцям показали територію, на якій має бути їхня база, та наказали завозити сюди пісок з атлантичного узбережжя та заливати фундаменти під намети.

"Ну, зрозуміло, чергова армійська маячня - рівняти пісок, аби щось робилося", - подумав тоді Костянтин. І був неправий. Вже за кілька тижнів в Сьєрра-Леоне розпочався сезон дощів (ця країна – чи не найвологіша на африканському континенті). Тут миротворці зрозуміли перевагу піску у таборі перед брудом, який місили місцеві мешканці за його периметром.

Стежку до бази українських миротворців жителі сусідньої деревні протоптали швидко. Уже невдовзі тут пропонували місцеву екзотику - фрукти, поробки, всіляких тварин, аж ні краплі не засмучуючись жорстким з ними поводженням. "Дикі люди", - коментує зараз колишній миротворець світлину з власного архіву. На ній місцевий хлопчина пришпилив ще живу летючу собаку до колючого дроту, яким був обнесений український табір.

Не забарилися і наркоторговці, а також "живий" товар - жінки, що пропонували себе українським "блакитним шоломам". У країні вирували та й досі вирують інфекції, що передаються статевим шляхом, насамперед, ВІЛ. Зважуючи на це, секс із сьєрра-леонками - зайняття куди більш екстремальне, ніж, власне, миротворча місія. Але хіба це може зупинити відірваних від цивілізації чоловіків?! На щастя, в ООН це добре розуміли. Тому ледь не одразу після прибуття українців очільники місії завітали до них з… презервативами. Заступник командира з виховної роботи української місії спробував сперечатися: "Ми не за цим сюди прибули". Однак гості були непохитні: "Значить, перекажемо в ООН, що Україна не хоче боротися з ВІЛ/СНІД". Пакунки з презервативами перекочували в українській табір, на кожного миротворця призначалося 20 презервативів на місяць.

Утім, це не вберегло хлопців від зарази. Щонайменше одного миротворця відправили додому з сифілісом. Згодом Костя дізнався від товаришів по службі про ще кількох побратимів, які підхопили СНІД. Взагалі, любителі екзотичних розваг становили окремий контингент українського шпиталю: вони приходили, зізнавалися в незахищених контактах, просили щось зробити. А потім знову відправлялися за периметр.

"Жінки хоча б привабливі?" - питаю. "А ти уяві Наомі Кемпбелл. За п'ять доларів", - відповідає Костянтин.

Однак, значно небезпечнішою для "блакитних шоломів" виявилася малярія. Ще на миколаївській базі хлопцям зробили необхідні щеплення від найпоширеніших хвороб, але від малярії вакцини не існує. Її покликані замінити спеціальні пігулки: ковтаєш раз на тиждень, упродовж якого захищений від малярії, в найгіршому випадку, вона протікатиме у легкій формі. Але майже відразу по прибуттю хтось поширив серед миротворців плітки, що пігулки погано впливають на потенцію. Відповідно кількість бажаючих їх ковтати різко знизилася. "Здається по вівторках їх давали. І ось виходиш у вівторок на плац, а він весь усіяний тими пігулками", - згадує Костя, який, до слова, заперечує будь-який вплив антималярійних ліків на потенцію. Як наслідок, понад 90% української місії перехворіла на малярію. Деякі – по п'ять-шість разів. "Ти уяві лише, на що перетворилися їхні печінки (малярійні паразити розмножуються саме у печінці, - Ред.)", - каже Костя. Отже, нащо вже потенція?

Захистися від місцевих комах було неможливо. Не допомагали навіть такі сітки.

Решта місцевої фауни не була надто нав'язливою. За виключенням хіба що мавп.

Дружба народів

Медичний взвод майже не покидав табір, якщо не враховувати вилазок у столицю. Хлопці "урвали" собі під шпитальні намети ласий шматок території – під манговим деревом і займалися майже тими ж самими медичними справами, що і на батьківщині. Решта українських миротворців виконувала покладені на них обов'язки за периметром. Насамперед, доставляли місцевим мешканцям гуманітарну допомогу та будівельні матеріали або супроводжували гуманітарні вантажі, а також вивозили готових здатися владі "ребелів" в спеціальний табір, де ті мали роззброїтися. ООН заохочувала повстанців до роззброєння невеличкими грошима.

Табір української миротворчої місії. Дерево, що височіє над всіма, - мангове. Навколо нього розгорнуті намети військового шпиталю.

Місцеві ставилися до українських "блакитних шоломів" добре. За весь час місії серйозний конфлікт виник лише один раз: миротворець побився з аборигенами.

Медики користувалися особливою любов'ю. Щойно медичний взвод розгорнув намети шпиталю з відповідною емблемою, зрозумілою всім, незалежно від мови і раси – червоним хрестом на білому тлі – в табір потягнулися хворі. Спочатку хлопці намагалися допомогти всім, але швидко збагнули, що цей потік ніколи не вщухне. І зважаючи на те, що в їхні обов'язки входило виключно збереження здоров'я побратимів, емблему з наметів прибрали.

Нормально спілкувалися українці з представниками сьєрра-леонськх урядових військ та з іншими миротворцями. Дружні стосунки склалися з російськими вертольотчиками – їхній загін базувався у столиці. Невдовзі після знайомства росіяни змушені були звернутися до українців по медичну допомогу. До прибуття наших "блакитних шоломів" вертольотчиків обслуговували в шпиталі йорданської миротворчої місії, але через другу російсько-чеченську війну між росіянами і чеченцями-громадянами Йорданії, що були в місії, почалися конфлікти. Тож всі вирішили, що буде за краще лікувати вертольотчиків в українському таборі.

Вантажіка української місії потрапила в ДТП. Лікували постраждалих в польовому шпиталі.

Перша командировка українських миротворців в Сьєрра-Леоне тривала до вересня 2001 року. Ще до закінчення терміну командування почало пропонувати хлопцям заключати контракти на наступний. Було чимало тих, хто погодився. Але Костянтин знав, що його миротворча місія на цьому завершилася: він заробив і заплановані гроші, і незаплановані враження, а вдома в Запоріжжі чекала наречена, з якою ще до місії домовилися, що зіграють весілля після його повернення.

Зі Сьєрра-Леоне поверталися майже тим самим шляхом – літаком через Середземномор'я. Потрапили в моторошну "бовтанку", жартували, що шкода було б загинути на півшляху додому з грошима та сувенірами. На щастя, усе обійшлося.

Запитую, чи вважає він, що тоді українці допомогли встановленню мира в тій країні. Костянтин думає довго. Більше, ніж потрібно, аби відмахнутися – "так" чи "ні". Потім каже: "Так, певно, допомогли. Ті хлопці, які возили вантажі, вивозили "ребелів", вони допомогли. Хоча в країни оточення таке - Гвінея, Ліберія - що може знову спалахнути. Але тоді допомогли".

Місію в Сьєра-Леоне можна вважати однією з успішних операцій ООН. У 2002 році міжнародній спільноті за допомогою "блакитних шоломів" вдалося припинити війну, що тривала в країні 11 років. Загалом же не можна казати, що якась місія ООН була цілковито неуспішною, адже крізь миротворці рано чи пізно зменшували напругу, а головне, полегшували долю цивільного населення.

Серед чималої кількості українців чомусь поширена думка, що миротворці вгамовують лише внутрішні конфлікти, але це не так. Миротворчі місії були задіяні під час арабо-ізраїльських, ірано-іракської, ірако-кувейтської, камбоджийсько-в'єтнамської війн, стримували від бійки Афганістан та Пакистан тощо.

Українські миротворці брали участь у понад двадцяти миротворчих операціях ООН. За роки незалежності "блакитні шоломи" "приміряли" понад 40 тисяч українців, 53 військові загинули.

На головному фото: представник української дипмісії в Гвінеї вручає медаль за участь в миротворчій операції Костянтину Грушку.

Фото, використані в статті, з архіву Костянтина Грушка.