Підвали пам'яті: Як колишня кримська дівчинка забула все, крім війни

I

Радянська пропаганда наполягала: цій дівчинці ще до народження пощастило не один раз. По-перше, вона мала народитися в самій "передовій країні ", з "найсправедливішим" державним устроєм. По-друге, її батьки були в цій країні "найголовнішими " і "найшанованішими" людьми, бо уособлювали суть ладу: мати походила з родини потомствених пролетарів, батько був селянином. По-третє, в майбутньому їй не загрожували ані жалюгідна селянська доля, ані важкий фабричний хліб. Батько-розумник, красень-чоловік стрімко робив військову кар'єру. Він був представником першого покоління військової еліти "совєтів", не царським золотопогонником, а офіцером-червонофлотцем. Мати відмінно справлялася з роллю домогосподарки і офіцерської дружини. Шила собі модні туалети і витончено курила цигарки.

Народилася дівчинка у самого синього моря - в місті Керч. За сім років по перевороту, який в оточені родини писали та усвідомлювали виключно як "Революцію". Батьки назвали єдину дочку Людмилою, щиро вважаючи, що вона завжди буде мила людям.

II

Коли Милі виповнилося два роки, сім'я перебралася до Севастополя. Вікна нової затишної квартири дивилися на Графську пристань. Дівчинка підросла, і їй тепер щодня доводилося перебиратися на маленькому катерку через бухту в місто. Там Милочка ходила в музичну школу. Мати давала їй гроші на сніданки, а вона незмінно купувала в кондитерській тістечко "Наполеон" та наминали його за обидві щоки. Вона була пухленької гарненькою рожевощокою дівчинкою, яка немов зійшла з плакатів про "щасливе радянське дитинство", де ніякого голодомору, таборів, розстрілів. Дитинство було, дійсно, безхмарним: батько балував, мати шила ошатні платтячка, шуміло за вікном море, з репродуктора лилися бравурні марші.

Усе обірвалося в один день найхрестоматійнішого з усіх радянських років - 1937-го. Батько, пішовши на службу, не повернувся. Зате квартиру до гори дриґом перевернули люди, що прийшли з обшуком. Пролунали страшні слова "військовий трибунал", і родині ворога народу наказали у 24 години забиратися і з квартири, і з Севастополя.

Батько - "ворог народу"

Мілочкин батько - з багатодітної родини, у матері була старша сестра, проте родичі не горіли бажанням приймати у себе смертельно небезпечних на ті часи постояльців. Зважився єдиний з братів батька - Олександр, запросив до себе на станцію Росош в Воронезьку область. Поплатився за це партквитком - і легко, між іншим, відбувся.

III

Людмилі було 13 років, коли вона - трохи розпещена севастопольська панянка - переступила поріг станційної школи. "Діти, знайомтеся. Це Людмила - дочка ворога народу, вона буде навчатися в вашому класі", - рівним голосом сказала вчителька, неприязно оглядаючи міське вбрання новенької.

У маленькій школі діти ворогів народу зустрічалися нечасто, тому все своє обурення однокласники зосередили на Люді. Так, треба сказати, що приблизно в цей час ім'я її зазнало трансформацію з Міли вона перетворилася в Люду.

У неї летіли огризки і лушпиння від насіння, нарядні сукні обливали чорнилом, книги рвали, зошити м'яли. І все-таки протягом першого навчального року пристрасті потроху вляглися, і Люда, разом з усіма, написала заяву на вступ до комсомолу.

"Який комсомол? Ти ж дочка ворога народу!" - не моргнувши, сказав секретар шкільної комсомольської організації. Не тямлячи себе, дівчина вибігла на вулицю: "Повіситись? Втопитися? І знову виручив дядько Сашко: взяв Люду за руку, в іншу руку взяв "Правду" зі сталінською цитатою "Син за батька не відповідає" і пішов спочатку в партком, потім - до комсомольців. Люду взяли, зажадавши натомість "зовсім небагато", - письмово та усно відректися від батька і засудити його.

Вона зреклася.

IV

У світі, за межами радянського "оазису", що співав і марширував, вже щосили бушувала нещадна Друга світова. Вона не лякала, а тільки заохочувала комсомольців. Принаймні, більшість з них у маленькій станційній школі. На уроках літератури вони писали полум'яні твори, вкладаючи в уста Печоріним і Онєгіним свої думки і свою пристрасть.

Випускний твір Люда писала на вільну тему - про свою країну. Твір закінчувалося популярними тоді віршованими рядками Лебедєва-Кумача:

"Пусть враги, как голодные волки,

У границ оставляют следы, -

Не видать им красавицы Волги,

И не пить им из Волги воды! "

Забігаючи вперед зазначимо, що вже за три місяці після того, як висохло чорнило у Любчиному творі, підступний ворог - німецькі загарбники не просто пили воду з "матері річок російських", вони купали в ній коней.

Але поки в Росош прийшов теплий ласкавий червень, приніс відчуття дорослості, перше кохання і серйозні роздуми про те, ким бути.

V

Атестат Люди про закінчення СШ №25 датований 17-м червня 1941-го. Вручали його, як і належить, на урочистих зборах напередодні випускного балу - 21-го червня. Дівчина ледве дотерпіла до закінчення офіціозу і, відтанцював випускний вальс, тихенько вислизнула зі школи. Перше кохання - дорослий, серйозний 18-річний Володя Чехов обіцяв покатати на човні. Не помітили, як перепливли через річечку Росош. На тому березі - квітковий п'янкий дурман, шовкова волога від річкового туману трава. Назад повернулися вдень, тихенько прокралася у будиночок і побачила заплакану матір.

"Мамо, ти через мене", - почала, було, і замовкла.

"Війна, Людочка. Війна", - плакала матір.

VI

З чого починалася війна. З того, що вона була десь дуже далеко, на окраїнах країни: Брест, Мінськ.

Весь Людчин клас був мобілізований. Хлопчаки - на фронт. Дівчата - в госпіталь. Саме в госпіталі війна постала перед Людою у всій свій неприкритій жорстокій правді. Запах гниючого людського м'яса, червоноармійці - хто плаче, хто виє і всі матюкаються. Одягнені бозна в що. Потім багато-багато років, дивлячись на взуті в чоботи ноги кіношних солдат з радянських стрічок вона буде казати: "Усе брехня! Чоботи були тільки в офіцерів, решта - хто в чому". У шпиталі не було ніяких медикаментів: ні бинтів, ні йоду, ні спирту. Гнійні рани заливали медом, який везли селяни. Вона б, напевно, з'їхала з глузду від госпітального кошмару, але за пару місяців лікар додивився, що Люді виповнилося тільки 17, бо до школи вона пішла з шести. Дівчину відправили додому.

VII

З чого починалася війна. У липні на Росош посипалися похоронки. В одній з них - "... Володимир Чехов загинув смертю хоробрих". У першому ж своєму бою.

Через Россош бігли радянські частини.

"Де лінія фронту?", - гукали їм.

"У 50 кілометрах!", - відповідали червоноармійці.

"Як?! У 50-ти кілометрах! Це що ж, ворог за три місяці здолав майже всю європейську частину потужної, укріпленої, дисциплінованою країни", - Люда не могла це збагнути.

"Завтра-післязавтра в Росоші будуть німці", - кричали червоноармійці з машин, які йшли через станцію. "Ти що, будеш тут німців чекати?", - звернувся один до Люди, що розгублено стояла біля будинку. А мама вже несла вузлик з документами і провізією. Мама була важко хвора і евакуюватися навідруб відмовилася: "Їдь, Людочка, їдь - врятуєшся".

Вона й не помітила, як сильні руки затягли її у вантажівку. Машина виїхала за околицю. "Я залишаю хвору матір напризволяще", - збагнула Люда, наказала водієві призупинитися і вистрибнула.

"Божевільна, повернися", - кричали солдати.

Тут в небі з'явилися літаки. Завило, забухало. На виїзді з містечка, там, звідки тікала Люда, стали рватися бомби. Літаки цілили в караван машин, що розтягнувся по дорозі. Одна попала у вантажівку, в якій кілька хвилин тому їхала дівчина.

VIII

З чого починалася війна. Жителі, що залишилися в Росоші, готувалися до окупації: ховали цінні і небезпечні речі. Люда з матір'ю закопали в саду її комсомольський квиток і все фото батька у військовій формі. Ще копали траншеї на випадок нових авіанальотів.

Через пару днів на станцію красиво прийшли окупанти, правда, в основному, не німці - румуни.

З десяток солдатів оселилися в їхньому будинку, Люду з матір'ю вигнали у хлів. Усю окупацію мати змушувала дочку носити якісь рвані ганчірки замість одягу, обличчя мазала сажею.

IX

Звільняли Росош довго і болісно. Бої йшли прямо на станції. Радянські артилерія та авіація на цивільних не зважали. Коли німців нарешті вибили і з цього клаптика землі, то стали уважно придивлятися до мирного населення. Допитів Люді не влаштовували. Про що питали інших, ніхто не казав. Ставлення до росошанців, що лишалися "під німцями", було однозначне - зрадники.

Утім, дівчині 18. А в клубі, що дивом уцілів, - танці: в Россоші стоїть авіаційний полк. Люда в платті, яке мати шила їй всю ніч і ще майже день, танцює з найкрасивішим льотчиком і кокетливо запитує: "А це що за медаль?". "Це - Зірка Героя Радянського Союзу", - відповідає за її кавалера товариш, що танцює поруч. "Треба ж, як цікаво. Розкажіть", - захоплюється Люда.

Аж до весни 1945-го року летіли в Росош листи від льотчика. Коли прийшло останнє - писав той самий товариш, що Людин герой загинув смертю хоробрих.

X

Люда так і не визначилася після школи, ким хоче бути. Але вибирати вже не доводилося: "комсомольська путівка", 6-місячні курси, і ось вона - учитель в Россошанскій школі, яку закінчила сама. Напевно, це був той рідкісний випадок, коли жорстокий час розпорядилося вірно: в школі, а вірніше в багатьох школах, переважно вже на Луганщині, вона відпрацювала без малого 40 років.

Це були важки роки. У 1943-му, одразу після звільнення, доводилося писати на газетних полях, а замість чорнила використовувати роздавлені "вовчі ягоди". У 1946 році її учні непритомніли від голоду. Люда пухла, але так і не змогла змусити себе з'їсти противний смердючий клейстер з звареної козячої шкури. У 1947-му, 1948-му за парти ще поверталися ті, кому війна не дала довчитися, - здоровенні хлопці, не молодше своєї вчительки. Спробуй закликати їх до порядку.

У 1949-му повернувся з-під Воркути й батько - посивілий "ворог народу". А Люда так ніколи і не пробачила йому недогризків, що в неї летіли. І того, що, дізнавшись, хто тато обраниці, від неї втік наречений - комсомольський працівник. І того, що в 1950-му вона стала матір'ю-одиначкою.

А з її однокласників, тих, хто писав в 1941-м полум'яні твори і марив подвигами, з війни повернувся лише один. Він осліп - горів у танку. А в школі мріяв стати художником.

XI

Роки-роки. Вони вели облік життів, людські долі міцно спліталися з часом - не розділити, не відірвати. Можливо, іноді краще й не пам'ятати. На початку 1990-х вона, дійсно, почала забувати. Це був склероз. Не той, про який жарти і анекдоти. А справжній старечий склероз. У неї поступово йшли з пам'яті цілі шматки життя, вона перестала впізнавати рідних, втратила навички. Лікарі казали: незворотній процес. Не лікарі додавали, що склероз буває у тих людей, чия психіка не може витримати вантажу і гіркоти пам'яті.

У 2005-му вона не пам'ятала ані Севастополя, ані 1937-го, ані Росоші, ані сорока років, відданих школі. Навіть, свого імені. І ось чергове 9 травня. Вона стоїть на балконі і дивиться на площу, де святкують День перемоги.

"Ой, скільки людей, що це?" - питається. Ніхто поруч не сподівається, що вона зрозуміє відповідь, але відповідають:

"Сьогодні День перемоги, перемоги у війні".

Вона мовчить, усвідомлюючи, а потім несподівано для всіх відгукається: "Війна! Війна - це так страшно, так страшно". І з її очей, що розгублено дивляться на світ, котяться величезні сльози.