Нескорений Тур: "Найстрашніша кара - поїхати з фронту до частини"

Цього року Україна вперше братиме участь в "Іграх нескорених" – міжнародних змаганнях серед ветеранів війн, які отримали поранення на фронті. Серед 30 спортсменів, які представлятимуть Україну, – колишній військовослужбовець із Запоріжжя Євген Олексенко на позивний "Тур". Як спортсмени готувалися до змагань, чому під час відбору літали стільці та про повну байдужість влади Євген розповів в ексклюзивному інтерв'ю Depo.Запоріжжя

"Коли сепаратисти планували захоплення СБУ, зброї ні в кого не було. Єдине, що мав – сокиру в руках"

Як і в багатьох українських захисників, котрі протягом трьох років боронять Україну на Донбасі, військовий шлях Євгена Олексенка починався з подій на Майдані. Спочатку з побратимами кілька разів їздили до Києва. Після того, як запорізькі активісти самоорганізувалися у свій Майдан – здебільшого був у рідному місті, на площі перед Запорізькою ОДА. Потім у складі "Самооборони" – патрулювання на блокпостах та захист адміністративних будівель, які планували захопити місцеві сепаратисти:

"Взимку 2014-го ми відбили штурм приміщення обласної державної адміністрації та обласної ради. Потім охороняли будівлю СБУ, бо надійшла інформація, що будуть спроби повторення донецько-луганського сценарію і спроби її захопити. Ми були в СБУ, проте в нас нічого не було – ані бронежилетів, ані зброї. Єдине, що мав особисто я – сокира, яку приніс з дому. Тоді ми не знали, чого чекати, але готові були оборонятися і відбиватися всім, що є під рукою.

Важко було і через те, що співробітники СБУ були не менш розгублені, ніж ми. Я й досі пам'ятаю момент, коли до нас підійшов офіцер і попросив: "Хлопці, ви тільки не кидайте нас!" Проте, дякувати Богові, все обійшлося", - згадує Євген.

Те, що Україна – на порозі війни, він з побратимами зрозумів, коли почалася анексія Криму.

"Відразу після кримських подій стало зрозуміло, що попереду – довга й нелегка боротьба… Після оголошення АТО багато хто з побратимів пішов до військкомату записуватися добровольцями. Проте брали не всіх. Мене теж не взяли. Через деякі проблеми зі здоров'ям та через те, що я не служив "срочку". Я приходив кілька разів, проте постійно отримував одну й ту ж відповідь: "Хлопче, йди додому! Треба буде – ми тебе викличемо". Але повістки так і не отримав", - згадує 27-річний ветеран.

Після отримання чергової відмови від військкомату Євген вирішив поповнити ряди добробату – вже на початку весни 2015 року він став до лав "Карпатської Січі" (добровольча чота "Карпатська Січ" була створена хлопцями, в основному, з Західної України та з самого початку війни була на Донбасі, – Ред.).

"У частині ми не розуміли, чим нам займатися. Ніяких тренувань, навчань – нічого"

Через кілька місяців після того, як Євген вирушив служити, "Карпатську Січ", так би мовити, "легалізували" та включили до складу 93-ої механізованої бригади ЗСУ. За словами військового, якщо говорити про службу на передовій, а захисники були у найгарячіших точках Донбасу – Піски, Курахово, ДАП, Попасна – нічого не змінилося. Євген зі своїм підрозділом виконував всі бойові задачі. Проте, найбільшим жахом для хлопців виявилося опинитися майже на "гражданці", у розташуванні військової частини.

"У квітні 2016 року наш добробат вивели з позиції, нас змінила 128 бригада, а ми відправилися у розташування військової частини в Дніпропетровській області. Я не буду говорити про жахливі умови, в яких ми опинилися, коли не було, що їсти та де спати, – це було ще гірше, ніж на війні. Ми просто не розуміли, чим нам займатися. Цілими днями ми просто ходили туди-сюди і все. Ніяких тренувань, навчань – нічого взагалі. І це неймовірно пригнічувало. Ми розуміли, що потрібніші там, на передовій. Проте був наказ перебувати у частині", - згадує Євген.

Вже після того, як хлопці повернулися на фронт, їхні дотепні командири вигадали, як карати бійців за ту чи іншу провинність. "Найстрашнішою карою було на три дні повертатися до частини – таке вигадали командири, аби бійці у всьому слухались. І лише одна думка про те, що ти опинишся там, відбивала будь-яке бажання сперечатися з командиром", - сміється боєць.

За кілька місяців "каторги" на мирній території, хлопці повернулися на Донбас. Цього разу їхня позиція була під ДАПом. Напередодні Дня Незалежності України ворог традиційно, як перед всіма великими святами, гатив по позиціях наших військових. Запеклий бій тривав кілька діб.

"Добре, що поранення отримав я, в не командир. В нас була одна аптечка на п'ятьох, і як би його рятував – не знаю"

24 серпня, близько 18:00 сепаратисти активізувалися, як ніколи, – стріляли з усього, що було. Після недовгого затишшя почався мінометний обстріл. "Біля нас розірвався снаряд. Я встиг відштовхнути командира", - розповідає "Тур".

Тоді він отримав важке поранення ноги – згодом лікарі витягли з тіла хлопця з десяток осколків. Першу медичну допомогу військовому надавали побратими, далі – евакуація на Селідове, потім – Покровськ (в минулому – Красноармійськ), звідти – санавіацією на Дніпро.

"Я довго думав про цю ситуацію і дійшов до висновку, що добре, що поранення отримав я, а не командир. Бо в нас аптечка була одна на п'ятьох, і як би я його рятував – не знаю. До того ж, нам лише кілька разів показували як накладати джгут, і те – на манекенах. Не знаю, чи впорався б. А командир все зробив правильно", – каже Євген.

Відразу після поранення хлопця привезли до Дніпра. Там йому зробили операцію. Про те, що з ним щось не те, рідні навіть не здогадувались: як і багато хто з побратимів, Євген не зізнавався батькам, що він – в зоні АТО. Казав, що охороняє склади з боєприпасами.

У військовому госпіталі "Тур" пробув майже місяць. Звідти його забирали волонтери, яким він вдячний до нестями: дніпряни привезли одяг (бо камуфляж бійця після поранення був непридатним для подальшого використання, а новий не видали), а хлопці з запорізької "Самооборони" своєю машиною привезли хлопця до рідного міста – їхати потягом чи автобусом з його травмою було неможливо. Коли ж приїхав додому, то на всі питання батьків – мовляв, що з ногою – відповідав, що наступив на цвяха.

Потім в Євгена була ще одна операція, після якої він повернувся до рідної частини. Далі, вже на "гражданці", на нього чекала і третя операція.

Саме там, в частині, він дізнався, що цього року Україна вперше братиме участь у "Іграх нескорених". "Я вже і не згадаю, звідки про це дізнався. В частині мені сказали, що треба спробувати і подати заявку, мовляв, для бригади це буде дуже престижно. Ну, я і подав", - каже "Тур".

"Ми "жали штангу" при температурі +5 ˚С. Навіть на війні умови були кращі – там хоч навіс був"

За деякий час після подачі заявки на "електронку" Євгена надійшло запрошення на перший етап відбору – він відбувався у Києві, Львові та Одесі. Окрім нього на змагання поїхали ще двоє вояків з Запоріжжя. Проте до фіналу дійшов тільки "Тур".

"Я взагалі-то майже повністю задоволений організацією змагань. Нам оплатили проїзд та проживання. Тут питань немає. Проте… Все ж таки, були деякі недоліки. Наприклад, нас всіх зібрали на 2-3 тижня до початку змагань. Для спорту це дуже мало часу. Окрім того, коли ми "жали штангу", температура повітря, а це було на вулиці, піднімалася не вище +5 ˚С. Чесно кажучи, навіть в Курахові було краще: там хтось із хлопців теж притяг штангу і ми займалися за будь-якої погоди. Але там, в імпровізованому спортзалі, хоч навіс був, а тут - ні", - сміється Євген.

Окрім того, за словами воїна-спортсмена, заважав сильний вітер. "Навіть стільці злітали: як тільки з нього встав – все, немає", – згадує боєць.

Ускладнювало ситуацію й те, що "Тур" брав участь у змаганні з шаленою застудою – на той момент в нього була температура більш ніж 38 ˚С. Але попри все – і хворобу, і поранення – хлопцю таки вдалося вибороти друге місце з пауерліфтингу і четверте – з метання ядра. Таким чином, він опинився в "тридцятці" ветеранів АТО, які представлятимуть Україну на "Іграх"

Втім, ні на стан здоров'я, ні на погодні умови чи якісь організаційні недоліки Олексенко не дорікає. Каже, що як для першого разу – все добре. А от ставлення українських чиновників для нього не зовсім зрозуміле, адже ані на обласному, ані на державному рівні спортсменам-ветеранам АТО ніхто не допомагав. "Організатором цих змагань офіційно є громадська організація і нам ніхто нічого не винен. Проте, хотілось би хоч якоїсь підтримки, хоча б моральної. Ми готувались самі: самі шукали тренерів, базу, басейн… В той же час, я б хотів подякувати керівнику ВШСМ Олексію Гацулі за можливість займатися в басейні, Максиму Нерибальчуку – за тренажерний зал інваспорту у "Спартаку", Тетяні Єремашвілі – за тренування в "Манежі" зі штовхання ядра. З боку цих людей була підтримка", – каже Олексенко.

За його словами, згодом на них таки вийшли представники обласного управлення з питань молоді та спорту з питанням, чим нам допомогти. Проте це було вже за кілка днів до змагань. І така ж ситуація була і в інших регіонах – підтримки від влади, як такої не було. "Зате коли був святковий концерт, який транслювався на телебаченні, нас приїхали привітати перші люди держави: від президента до міністрів", - говорить Євген.

Втім, зауважує боєць, що ні він, ні його побратими ні на кого не тримають ані краплини образи та вирішили приймати участь у змаганнях не задля слави або прихильності чиновників. Хлопці впевнені, що мають всі шанси на перемогу. А в Торонто – саме там у вересні відбудуться "Ігри нескорених" – їдуть задля того, аби показати своїм побратимам, що з пораненням, яким би воно не було, життя не закінчується. А щоб ще раз довести всьому світові, що українські військові – істинно нескорені!

P.S. Після поранення, під час евакуації, "Тур" лишив на позиції свій кітель, де були найдорожчі для нього речі: натільний хрестик та лист від дівчини з Запоріжжя. "На нашій позиції було багато дитячих малюнків. Також волонтери передавили листи від українців. Я з собою в кітелі постійно носив листа від дівчини з Запоріжжя. Її звуть Анастасія, на той момент (2015 рік, – Ред.) вона навчалася у Запорізькому Національному університеті. Для мене цей лист був неймовірно важливим ще й тому, що я сам з Запоріжжя і закінчив цей же "виш". Я мріяв після демобілізації розшукати цю дівчину та подякувати їй за підтримку, – розповідає Євген. – "Лист починався зі слів: "Вітаю тебе, український воїне. Я не знаю, як тебе звуть, проте…". Це був лист неймовірної підтримки, і я дуже хочу знайти цю дівчину, аби особисто їй подякувати", - зізнається військовий.