Край "тунеядців": Як розбилася велика мрія про місто енергетиків (ФОТОРЕПОРТАЖ)

"Був я у вашому Києві, не сподобалося, – каже літній чоловік, який о другій дня посеред робочого тижня повільно крокує вулицею з "двушкою" розливного пива. – Там всі метушаться, кудись біжать, а тут рай. Для старих людей рай, для молодих, звісно, пекло".

Не секрет, що на півдні та сході України досить багато депресивних містечок. Зазвичай, сценарій один – містоутворююче підприємство закривається, люди втрачають роботу, хтось їде звідси, хтось спивається і місто починає занепадати. Але є й міста, які справедливо носять звання депресивних, хоч і мають велике підприємство поруч, а місцеві мають роботу, культурне, в певному розумінні, дозвілля та концерти Винника на день міста.

В цьому репортажі Depo.Запоріжжя розповідає про Дніпрорудне – місто, яке мало стати мрією, центром енергетики, але не судилося.

На одному з в'їздів у місто стоїть пам'ятник "Слава трудящимся" з шахтарем, металургом і науковицею. Але навіть попри те, що цей напис є на самому пам'ятнику, майже ніхто з місцевих не зможе сказати його назву. В народі цей пам'ятник називають "три тунеядці". 

Здавалось би як можна було перекрутити "трудящихся" до тунеядців. Річ у тім, що Дніпрорудне також називають – місто, побудоване на кістках тунеядців. Бо будували його люди, які у совку були за це ув'язнені і покарані.

Як розбилася мрія

Почалося місто 1961 року з поселення "Дружба". Поселення ж у свою чергу там з'явилося через розробку Білозерського залізорудного району. Уже за шість років Запорізький залізорудний комбінат, у народі більш відомий просто як "шахта" або "ЗЖРК" (так, чаме "Ж", адже населення тут у дуже переважній більшості російськомовне, але до цього ще повернемось) почав свою роботу. 26 серпня 1967 року на поверхню вийшла перша вагонетка руди. Цей знаковий для майбутнього міста день навіть увічнений пам'ятником. Більше того, навіть день міста тут святкують у день працівників металургійної та гірничодобувної промисловості – у третю неділю липня. Цьогоріч місто відзначило 60 років, хоч по факту статус міста воно отримало лише у 1970 році.

У 1968 році за 40 кілометрів від містечка під керівництвом радянського інженера-будівельника Рема Хеноха почали будувати Запорізьку атомну електростанцію. Поруч планувалося зводити ще теплову електростанцію (яка була введена в експлуатацію у 1973 році). Атомну і Дніпрорудне з'єднали залізничними коліями.

За задумкою і мрією радянських містобудівників, Дніпрорудне мало стати досить величеньким енергетично-промисловим центром. Але у тому ж таки 1973 році з подачі Хеноха усе "перегралося" і біля АЕС почали будувати ще одне місто – Енергодар. Більше того, кошти, які мали бути направлені на розбудову Дніпрорудного пішли, знову ж таки, на Енергодар. Гуляючи досить таки пристойним, доглянутим Енергодаром з хорошою інфраструктурою, складно уявити, що така доля мала б спіткати Дніпрорудне, і це було б красиве квітуче містечко.

Але, менше з тим, місто потроху своїми силами, далеко не без допомоги шахти, продовжувало будуватись. Було зведено чотири житлових мікрорайони. Місцеві кажуть, що один з них побудовано на кладовищі, але жодних доказів цьому немає, тож це лишається лише міською легендою, на яку заслуговують кожні містечка, де не так уже багато всього і відбувається.

У Дніпрорудному відкрили три школи, училище (в народі – бурса), технікум, лікарню, молочний завод, продовжували зводити нові будинки, але недовго. Якраз коли місту виповнилося 30 років, розвалився Союз, і Дніпрорудне зупинилося у розвитку. Про колишні амбіції сьогодні нагадують лише дві недобудовані багатоповерхівки на околиці та величезний пустир у центрі.

Сьогодення у минулому

Якщо кинути оком по вивісках на магазинах і закладах, складно здогадатися, що це українське місто, адже усі вони – російською. Російською ж говорить і більшість людей: лише в одній крамничці, якщо до продавців звертаєшся українською, нею ж і відповідають. Але в цілому українська у місцевих викликає, як мінімум, здивування, як максимум – просто не зрозуміють. Суржик ще зрозуміють, а от більш менш чисту українську – ні. Навіть місто російською називають не "Днєпрорудноє", як мінімум, а "Днєпрарудний".

При тому, що згідно з переписом населення 2001 року, у Дніпрорудному проживало понад 60% українців і 36,6% росіян, а більшість жителів переїхали сюди з навколишніх сіл, яких чимало, і де панує старий добрий суржик. Втім, в тих же селах Дніпрорудне називають просто "город". І ті, хто туди переїжджає або вчиться там, намагаються влитися до "городських", одразу переходячи на російську. У школах, наприклад, над дітьми, що говорили суржиком навіть насміхалися.

Воно і не дивно, бо в одній зі шкіл, яку вважали ледь не елітною, дуже багато років навчання велося саме російською. І якщо наприкінці 2010-х у початкових класах уже почали викладати українською, то що стосується старшої школи – перший 10-й клас, де вчителі були зобов'язані викладати українською, з'явився лише у 2010 році. І то, дотримувалися цього зобов'язання лише учителі української. 

Елітою в місті вважаються саме шахтарі, адже це єдині люди, які мають більш-менш притомну зарплату. І день цієї зарплати завжди було не важко вирахувати. Авторка цього матеріалу пару років працювала у місцевому барі, і у день зарплати або авансу місто буквально гуділо, а у магазинах та супермаркетах – не проштовхнутися. Складалося завжди враження, що люди їдять і відпочивають лише два рази на місяць. Ну, і ще раз – на Новий рік.

Дворики міста повертають, як мінімум, у 2000-ні – 1990-ті: білизна, що сушиться просто у дворах, до якої нікому немає діла, закинуті "жигулі" під вікном і "ларьочок" зі столиками і розливним пивом ледь не біля кожного будинку. В цілому отаких пивних закладів, подекуди досі з пластиковими столами, по місту чимало. І, на відміну від небагаточисленних кафе і барів, там завжди є відвідувачі. 

Гуляючи містом, можна помітити кілька зупинок громадського транспорту. Для чого вони там – не знає ніхто. Адже люди, які прожили там усе життя, не пригадують, щоб містом ходив хоч якийсь громадський транспорт.

Де саме у міста центр – визначити важко, адже від будь-якої точки до будь-якої іншої пішки діставатися не більше ніж пів години. Але прийнято вважати центром площу Романовського – єдину, в принципі, площу, тому багато людей не знають її назви. Попри те, що у місті є автовокзал, транспортним центром також є саме ця площа. Звідси ходять маршрутки на Запоріжжя і у найближчі села. Зупинка, де люди чекають автобуси до сіл, називається досить-таки претензійно – "торгово-остановочний комплєкс", звісно, шо російською.

Автовокзал Дніпрорудненський – взагалі окремий всесвіт. Там є лише два напрямки – запорізький і енергодарський. Виглядає вокзал, м'яко кажучи, настільки сумно, що люди, які проїжджають повз, і яким судилося тут вийти, або (що гірше!) скористатися місцевим туалетом, хрестяться і намагаються забути це як страшний сон. І дуже символічно поруч з автостанцією – ритуальні послуги.

Гуляючи містом, здається, що воно дуже занепадає, але, як виявилось, за майже 10 років, які авторка там не живе, воно розвивалося і стало кращим. Треба визнати, що місцями це дійсно так. Наприклад, вздовж однієї з алей з'явилися кам'яні скульптури, при чому не прості, а старовинні. Розгадка криється за рогом – там відкрили музей кам'яної степової пластики, щоправда, жодного разу не вдалося застати його відкритим. Це приватний музей, і його власник планує зібрати там найбільшу колекцію – від кам'яних баб до джакузі, якому три тисячі років. Частина експонатів виставлена просто неба, а частина — у самому музеї, на які вдалося подивитися лише через скло. Але цікаве сусідство музею – там, звісно ж, пивний дворик.

Також за останні роки у місті реконструювали місцевий будинок культури, який називається дуже "оригінально" – "Гірняк", відреставрували набережну. Щоправда, від набережної там лише назва, бо до найближчої водойми – Каховсього водосховища – іти ще добрих хвилин 15 через чагарі. Справедливости заради треба сказати, що на набережній зробили досить таки хороший дитячий майданчик, невеликий фонтан, який, звісно, не працює, і головну фотозону міста – стелу "ай сердечко Дніпрорудне".

Одна з головних розваг і, що важливо, перманентна – це місцевий базар. Принаймні, для жителів навколишніх сіл, які самовіддано, увібравшись в усе найкраще, щосуботи аж з восьмої ранку, штовхаючись у переповненому автобусі, що і без того їде лише завдяки волі божій, їдуть на закупи. Але, скоріш за все, то лише привід, справжня ж причина – на людей подивитись, себе показати та обмінятись зі знайомими останніми новинами. 

В будній же день майже порожній базар виглядає трохи моторошно, втім місцями колорит таки зберігається.

Фото: Катерина Ейхман