Вода своїх не відрізняє: як червоноармійці Дніпрогес підірвали (ФОТО, ВІДЕО)

Підрив червоноармійцями греблі Дніпрогесу у перший день боїв за Запоріжжя є одним з тих епізодів Другої світової війни, про які радянська історіографія не дуже любила згадувати. Жахливі наслідки величезної хвилі, яка накрила дніпровські береги після прориву гігантської залізобетонної конструкції, назавжди закарбувалися в пам’яті очевидців, однак донедавна офіційно про них ніде не писали. Depo.Запоріжжя нагадає, що сталося в місті рівно 75 років тому.

Ввечері 18 серпня 1941 року, наприкінці першого дня боїв за Запоріжжя, радянські війська відступили з правобережної частини міста. Мостом німці дісталися Хортиці, де почалися бої з загонами 274-ї дивізії. Міст з острова на лівий берег був підірваний, тому дістатися основної частини Запоріжжя з’єднання Вермахту могли тільки греблею гідроелектростанції. Спроба була, але невдала – цей шлях через Дніпро добре прострілювався радянською артилерією.

Приблизно о 20-й годині Запоріжжя здригнулося від вибуху величезної сили. Це червоноармійці Борис Епов та Олександр Петровський підірвали 20 тонн вибухівки, яку заздалегідь заклали у греблю Дніпрогесу. Як з’ясувалося потім, об’єм заряду не розрахували – руйнування вийшли у декілька разів більшими, ніж планувалося.
Бурхлива маса дніпровської води, що линула вниз з висоти 38 метрів, утворила гігантську хвилю. Потік води був такий, що човни, які стояли на березі, віднесло приблизно за кілометр від русла. Нижче по течії, на Хортиці та у дніпровських плавнях, перебували тисячі людей. Це були і військові (радянські та німецькі), і ополчення, і звичайне мирне населення, і біженці. Про вибух людей ніхто не попередив,тому ніякої евакуації проведено не було.

Скільки людей стали жертвами колосального водяного валу? Точну відповідь не дасть ніхто. Зрозуміло, що обліком втрат від катастрофи у тих умовах не займались, а після війни до питання не поверталися. Тому дослідникам доводиться лише робити припущення, виходячи зі спогадів свідків та розрахунків загальної кількості людей у тому районі. Історики та публіцисти наводили цифри від 20 до 100 тисяч загиблих і більше. У колективній монографії "Запорізький рахунок Великій війні", яка вийшла кілька років тому, йдеться про "декілька тисяч, а швидше за все понад десять тисяч жертв".

Хто ж віддав наказ про підрив? Про плани з вибухом не знали не тільки прості громадяни та червоноармійці, а й командування Південнго фронту. Після підриву Петровського та Епова прийняли за диверсантів, арештували та допитали. Епов заявляв, що висадити греблю йому наказав Петровський, той, у свою чергу, це заперечував. Тому попередній висновок слідства був наступним: двоє червоноармійців зробили все самочинно. При цьому в донесенні констатувалося, що вибух більше нашкодив радянським військам, ніж допоміг.

Проте за деякий час "диверсантів" відпустили, при чому з вибаченнями.

Виявляється, шифрограму з текстом "У випадку крайньої потреби дозволяється здійснити підрив Дніпрогесу" підписав особисто Йосип Сталін. Розпорядження прийшло військовим інженерам "через голови" командирів фронту – ті про нього не знали. Двома днями пізніше після шифрограми з Москви прилетів транспортний літак з 20 тонами вибухівки, яку заклали у греблю. Ну а те, що настала "крайня потреба", Петровський та Епов визначили вже самі. Напевно виконання наказу голови держави було для них важливішим питанням, ніж людські втрати.

Радянські історики якщо й писали про цей випадок, то акцент робили на тому, що хвиля знищила чимало гітлерівців. Однак своїх від хвилі постраждало значно більше, ніж німців. Інший їхній аргумент - руйнація греблі затримала просування ворога та дозволила евакуювати запорізький індустріальний комплекс. Проте дослідники кажуть, що реальної потреби підпалювати бікфордів шнур у Дніпрогесі саме в той момент не було. Гітлерівські війська, оволодівши плацдармом на правому березі Дніпра навпроти Запоріжжя, завершили чергову операцію та не мали ані достатніх сил, ані великого бажання одразу перетинати річку та йти далі на схід. Значно більше уваги та зусиль приділялося подоланню оборони Києва. Бої за Запоріжжя тривали ще півтора місяці. До речі, в радянській версії подій існувала теза про те, що хвиля не тільки знищила нацистів на Хортиці, а й зруйнувала кілька їхніх переправ, які знаходилися нижче по течії. Сьогодні історики можуть із впевненістю казати, що ніяких переправ південніше Запоріжжя насправді не було.

Протягом останніх років запорізькі історики та журналісти неодноразово піднімали тему цього трагічного епізоду 41-го. Прихильники "канонічної" радянської версії теж не мовчали, наполягаючи, що більшовики та Сталін помилятися не могли, і вся ця історія – "бандерівська фальсифікація", зроблена на "гранти Держдепу". Нічого нового в цьому немає: для комуністів будь-які свідчення їхніх злочинів (або просто трагічних помилок) є "фальсифікаціями". Загалом історія з підривом Дніпрогесу вкотре підтверджує загальновідому істину: люди для радянського режиму нічого не значили.

У статті використано матеріали видання "Запорізький рахунок Великій війні, 1939 - 1945" / Ф. Турченко та ін. ; наук. ред. Ф. Турченко. - Запоріжжя : Просвіта, 2013. - 415 с.