У Запоріжжі згадали в’язнів концтаборів

З нагоди Міжнародного дня визволення в’язнів концтаборів у Запоріжжі сьогодні, 11 квітня, відбувся мітинг-реквієм біля пам’ятника В’язням та жертвам нацизму, передає кореспондент Depo.Запоріжжя.

У Запоріжжі проживає близько тисячі колишніх в’язнів концтаборів та тих, хто був угнаний у неволю на примусові роботи. З них, здебільшого через стан здоров’я, лише півсотні літніх людей змогли прийти до пам’ятника В’язням та жертвам нацизму, що у сквері залізничної станції "Запоріжжя-2". Саме звідси у роки Другої Світової війни гітлерівці вантажили запоріжців у "телячі" вагони та відправляли до Німеччини. А після війни, але уже радянські "смершники", на цьому ж місці формували такі ж самі "телячі" вагони до Сибіру, карали "шпіонів", тих, яким поталанило вижити у фашистських концтаборах та повернутися з Німеччини додому, у Запоріжжя.
Літні люди, які пережили ті жахіття, згадуючи минуле, не утримували сліз.

"Батьків угнали до Німеччини у 1943 році. Я там й народилася. В Ганновері. Мого батька вбили на фронті. Після війни з мамою повернулися у Запоріжжя. Мої батьки родом із села Юрківки Оріхівського району", - розповідає Любов Іванівна Романіченко.

"Була в концтаборі Освенцім 20 місяців, з квітня 1943 по грудень 1944 року. Забрали з Петро-Михайлівки. Нас спочатку закрили в сільській школі, протримали тиждень, а потім на бричку і повезли у Вільнянськ. Сьомого листопада посадили в "телячі" вагони і повезли у Кенігсберг (тепер Калінінград). За те, що не хотіла працювати на рейх, гестапо відправило у штрафний табір, п’ять місяців там пробула, звідти у Варшавську тюрму, а потім до Освенціму. Було мені тоді 16 років. Над нами проводили експерименти. Я, наприклад, не можу мати дітей. З красивих жінок робили уродів. Напували якоюсь гидотою, щоб були безплідними", - згадує Валентина Іванівна Демидова, і додає: "Але мені Бог дав сім’ю. Вийшла заміж за вдівця з двома доньками: одна - немовля, а друга - десятирічна. Я їх виховувала. Тепер маю внуків і правнуків. Зараз мені 91 рік. А на згадку про Освенцім лишився номер на руці".

Номер 43079. Валентина Іванівна Демидова каже, що можна було це карбування видалити, але вона не захотіла. Залишила.

"У 1943 році мою маму з чотирма дітьми із Запоріжжя відправили у Лейпциг. Мені було два роки, нічого не пам’ятаю. Закарбувалися у пам’яті лише ворота з колючим дротом та дві вишки по бокам", - каже Лідія Іванівна Арутінянс.

Бувший в’язень концтабору Дахау Петро Степанович Кудін у Запоріжжя повернувся у 1956 році. Під час війни в Оріхові він організував підпілля "Щит". З метою створення диверсійної групи у 1943 році вийшов на зв'язок зі старшим лейтенантом Михайлом Григоровичем Василиной, з партизанського штабу, з ним же потім потрапив у Дахау. Німці тоді полонили понад двісті осіб, деякий час тримали у Запоріжжі, у тюрмі "СД", що неподалік залізничної станції "Запоріжжя-2", а звідти відправили в Дахау.
"З Василиной ми зустрілися уже, коли нас гітлерівці на "марші смерті" гнали в Альпи. "Держись, Петре, мене, не пропадеш", - порадив мені тоді Василина. Коли нас американці звільнили, я опинився у Паутцен, у табір для радянських офіцерів. Невдовзі повернувся додому, у Запоріжжя, а тут СМЕРШ (скорочено "смерть шпіонам", радянська контррозвідка), кількагодинний допит і знову концтабір, але уже радянський, в Мордовії. Там в’язні споруджували нафтопереробний завод. Потім будували в Уфі. А у Запоріжжя повернувся у 1956 році з Башкирії", - розповідає Петро Степанович Кудін.

11 квітня з ініціативи ООН світ відзначає Міжнародний день визволення в’язнів фашистських концтаборів. Саме в цей день 1945 року в’язні Бухенвальда, дізнавшись про підхід союзних військ, успішно здійснили збройне повстання, обеззброїли і захопили в полон більше 800 есесівців і солдатів охорони, взяли в свої руки керівництво табором. Таким чином, вибороли свою свободу й отримали шанс на життя.