Заборона книги про Стуса: Що чекає на українських письменників, які працюють з архівами спецслужб

Суспільство воліє розглядати рішення Дарницького суду в суспільній площині як небезпечний прецедент, що здатний ускладнити роботу істориків, журналістів, які, зокрема, працюють з архівами спецслужб. Бачить у ньому наступ на свободу слова та спроби знову сховати під грифом таємності події нещодавнього минулого. Оскільки я у тій же мірі історик, що і юрист (із паном Медведчуком у нас певною мірою один науковий керівник – Петро Мойсейович Рабинович: Медведчуку він рецензував дисертацію, у мене був науковим керівником), я розглядав би те, що сталося, спокійно і у площині виключно юридичній.

Фундатору іспанської інквізиції Томасу Торквемаді приписують вислів: дайте мені можливість вирвати з Біблії окрему цитату і я знайду, за що спалити її автора на багатті. З книгою Кіпіані відбулося те саме. Були знайдені кілька цитат (лише шість на майже 700-сторінковий текст), які з юридичної точки зору не є достовірними. Думаю, за бажанням досвідчений юрист Медведчук знайшов би і більше. Але й цих виявилося достатньо і для ухвалення судового рішення, і для чергового ажіотажу навколо Медведчука, який йому, як мені здається, лише на руку за кілька днів до виборів.

Щодо наслідків судового рішення, то я не розглядав би його як небезпечний прецедент. У нас відсутнє прецедентне право, і судді ухвалюють рішення, спираючись на власне почуття справедливості. Якщо ми використовуємо слово "прецедент" не в юридичній площині, то, так, приклад Медведчука може надихнути інших на спроби запобігти розповсюдженню інформації про їхніх, наприклад, родичів-агентів, інформаторів, співробітників радянських спецслужб тощо. Це, безперечно, ускладнить роботу журналістів, письменників, істориків. Але це не можна називати наступом на свободу слова, навпаки – це ознака демократії: можливість громадянина захистити свої права на "повагу до честі та гідності". Спростовують журналістські статті та забороняють книжки у найрозвинутіших демократіях, нещодавній приклад – заборона книги  Мері Трамп у США.

Утім, це, звісно, зовнішні паралелі. Бо Україна сьогодні має лише імітацію демократичних інститутів, тобто зовні начебто такі самі, як у розвинутих демократіях, але геть не такі за сутністю. Саме цим користуються і надалі користуватимуться умовні медведчуки.

Нами досі у повній мірі не було засуджено тоталітарний режим, не відбулася справжня люстрація. Наприклад, Інститутом Національної пам’яті у Польщі, аналогом якого є наш Інститут Національної пам’яті, була проведена робота зі створення реєстру ворогів польського народу. Перевірку проходять усі громадяни Польщі, народжені до 1972 року. Наявність в цій базі – це табу на будь-яку кар’єру, державну, політичну тощо.

Ми мали б розпочати цю роботу у 1991 році. Але ми не розпочали її і зараз. Тому тим, хто нині побивається через судову заборону книги, варто спрямувати зусилля не стільки на флешмоби, скільки на те, щоб вимагати ухвалення подібних законів і створення такої бази в Україні.

Щодо книги Кіпіані, то у судовому рішенні, принаймні поки, не йдеться про вилучання її з магазинів і бібліотек. А хвиля, що піднялася навколо неї, впевнений, лише сприятиме її розповсюдженню.

Тож поки і Медведчук, і Кіпіані, здається, у виграші. Сподіваюся, що це сприятиме і популяризації Василя Стуса, який сьогодні, на жаль, залишається на узбіччі і суспільних інтересів, і навіть шкільної програми.  

Довідка

    

Валерій Снегірьов - колишній старший викладач Луганського університету внутрішніх справ, незалежний історик, автор книг "Це було у Старобільську", "Старобільське відлуння Катинської трагедії", "Луганщина прикордонна", "Військове небо Луганщини" та інших.