З новим 1917-м: Як московські попи заборонили запоріжцям ялинки встановлювати

Сто років тому у тодішньому Олександрівську (нині Запоріжжя) революційно-буремний 1917-й зустрічали без різдвяних ялинок. Йшла Перша світова війна, Росія воювала з Німеччиною, тож царським урядом було заборонене все німецьке, як вороже, у тому числі й ялинки, причому, останні - за ініціативою московських попів. У 1916 році Священний Синод закликав бойкотувати ялинки, як традицію, започатковану у Німеччині – тодішнього ворога царської Росії у Першій світовій війні.

Не зважаючи на деякі успіхи московських вояків у літній кампанії, просування лінії фронту вперед та спробу - щоправда, невдалу - захопити Львів, 1916 рік видався вкрай важкими для імперії. Зокрема, й для Олександрівська. Впродовж року це донедавна ще тихе та провінційне повітове місто змінилося до невпізнання. Через наплив біженців, евакуйованих та військових чисельність десятитисячного міста стрімко зросла і наприкінці 1916 року становила 72900 осіб.

Сільськогосподарське місцеве виробництво було швидко перекваліфіковане на військові потреби. Так, приміром, завод землеробних машин та знарядь Копа у 1916 році виготовив 316 бомбометів. Крім того, із західних окраїн Російської імперії до Олександрівська перекочували: з Варшави – авторемонтні майстерні, з Петрограда – завод авіаційних моторів ДЕКА (нині "Мотор-Сич "), з Риги – дровино-цвяховий (тепер сталепрокатний) завод. Крім того, через війну банки запровадили обмеження на оборудки, що перевищують 500 рублів. На базарах зросли в ціні та зменшилися в кількості продукти. Харчовому колапсу в певній мірі сприяла все та ж заборона царською Росією всього німецького, як ворожого. На території відносно наближеної до бойових дій, якою вважався Олександрівський повіт, були ліквідовані підприємства німців та менонітів. Їхні пращури, завезені сюди наприкінці XVIII століття "на запрошення" московської цариці Катерини II та "царською милостю" звільнені від сплати податків, завжди мали комерційні привілеї. Здебільшого спеціалізувалися на сільськогосподарському виробництві, що мало питому вагу на регіональному рівні. А тепер чимала кількість німецькомовних "ворогів" насильно були переселені до Уфимської губернії. А ті, що примудрились лишитися, призвичаїлись до нових правил та сплати податків.

Напередодні Нового року Олександрівськ, скоріше, нагадував великий вокзал. Вулицями тинялась солдатня напідпитку та повії, у корчмах яблуку було ніде впасти, куди не ткнись, гам-тарарам і тхнуло хмільним угаром. За спогадами місцевих дворян, братів Віктора та Юрія Лущинських: "Місто Олександрівськ Єкатиронославської губернії було глухоманню. Не більше десяти тисяч місцевих мешканців, половина з яких - євреї. За нашим будинком по Садовій було поле. Від вулиці Фортечної також було поле, аж до Вознесенки. Зі сходу – Карантинівка, слобідка з підозрілим населенням та будинками терпимості. Лише один будинок у місті був триповерховим – це дім єврея Лещинського… Решта – невеличкі хатки з високими парканами, городами та садами… Майже всі лавки базарні були єврейськими. У місті була синагога, що славилась своїм рабином та чудовим співом. Євреї у той час були богомольні, справляли суботу… Церкви було дві, храмова на Соборній та маленька на цвинтарі…".

Отже, за цим переказом, можна зробити висновок, що принаймні половина корінних містян, окрім євреїв, новорічні празники починала з церкви –Покровської на Соборній та Пилипівської, що на цвинтарі (нині на тому місці гуртожиток ЗНУ). Справа в тому, що у той час Новий рік зустрічали не так, як тепер: вночі з 31 грудня на 1 січня з шампанським під олів’є та ранковим похміллям. Літочислення велося від Різдва Христового та відповідного святкування нового Божого року – 25 грудня. Саме на Різдво ставили ялинку. Зважаючи, що у 1916 році вона була об’явлена ворожою, містяни на цьому "традиційному німецькому атрибуті" зекономили. А ось до церкви напередодні Різдва на вечірню ходили всі, родинами. Після церкви, вже дома, також всією родиною збирались на Святвечір. На столі – кутя, узвар, калач, риба… Все скоромне. А зі сходом першої зірки на небі – у хід йшли шинка й ковбаси, обов’язково холодець… Утім, такі багаті страви могли дозволити собі далеко не всі. Зважаючи на масове зубожіння того року, столи не валилися від їжі. Переважна більшість містян обмежилась тим, "що Бог послав".

Проти ночі, 31 грудня, також збиралися разом родинами та з друзями, по вечері грали в карти або лото, розмовляли. Але все обходилось без бою курантів та галасу. Що ж до розмов за святковим столом, то звісно порушували наболіле. "На фронті одні наші поразки. За царя Ніколая II було багато німців-генералів та й сама цариця - німкеня. Говорили про зраду Батьківщині, про шпигунство поміж наближених до царських осіб, а також про Распутіна та його витівки", - констатують у своєму щоденнику брати Віктор та Юрій Лущинські. Тоді якраз, наприкінці грудня 1916 року у Петрограді під орудою князя Фелікса Юсупова та великого князя Дмитра Павловича був страчений царський фаворит Григорій Распутін, що видавав себе за "святого старця" та впливав на Ніколая II та його сім’ю.

Можливо, в якійсь родині за святковим столом поважний старець згадував, як було на Запорожжі колись, коли його дід козакував. Розповідав нащадкам, як на Різдво з гармат "ганяли кутю", палили так, що витрачали мало не половину свого річного запасу пороху. Куренями гуртувались разом та гуляли досхочу. На Різдво "випускали пару", а вже першого січня вибирали отамана. Й напевно завершував старець свої спогади під бандуру, тихим голосом горюючи за знищеною Січчю…

Щодо багатостраждальної різдвяної ялинки, то її митарства у новому 2017 році тільки починалися, але то вже зовсім інша історія.