"З літака дивлюся, чи добре хазяйнують": Як запорізький фермер у 60 років став пілотом

Усіх людей можна поділити на дві категорії: тих, хто усе життя зітхає "чому я не сокіл", і тих, хто одного разу, все ж таки, злітає
 

"З літака дивлюся, чи добре хазяйнують":…

Дельтаплан біжить, трохи підстрибуючи, неширокою доріжкою поміж розораних полів, ще один "стрибок" – відривається від землі. Вітер, якого не чутно було внизу, втискає у крісло, під його напором навіть голову у шоломі важко повернути, але згодом відпускає. Спочатку внизу лише поле, яким повзе маленький трактор, потім лани в зелено-жовтій облямівці осінніх дерев. Ще один віраж – і відкривається вид на оповитий сріблястою димкою Дніпро. "Красиво? З землі такого не побачиш", – коментує керівник запорізького клубу надлегкої авіації Олексій Чирва.   

За цими краєвидами та відчуттям польоту й приїжджають люди до клубу у село Нагорне, що неподалік Запоріжжя. Утім, його найвідданішу аудиторію складають ті, кого одного разу поманило та вже не відпустило небо. Серед них і 70-річний Леонід Горпинич – багаторічний голова колишнього колгоспу-мільйонера "Перемога" (нині успішного однойменного сільськогосподарського підприємства), що на Гуляйпіллі. Згадує, як свого часу нетерпляче чекав прибуття до колгоспу літаків для хімробіт. "Питаються: "Ну, хто перший літак бере? "Перемога?". Кричу: "Беру". Завжди до льотчиків чіплявся та й катався з ними. Вони роблять, а я катаюся", – з посмішкою розповідає Горпинич.

Про небо колгоспник мріяв ще хлопчиськом, а полетів сам на 61-му році життя, коли вже був готовий зміритися з тим, що мрія залишиться нездійсненою. "З пацана хотів та не склалося. А коли мені 60 років виповнилося, сидів я на власних іменинах та подумки підсумки підбивав. От і друзі в мене капітальні, і діти нормальні, і, начебто, гідно життя прожив. Це я так сам собі кажу. І лише одне не збулося: ніколи у повітрі я сам не буду", – згадує чоловік.

Однак сумний підсумок було зроблено зарано. За кілька днів після ювілею Горпинич приїхав в авіаклуб на свято та побачив, як здіймає дельтаплан у небо пілот з однією рукою. Подумав: "Він з однією може, хіба я з двома не зможу?" І підступився до керівника клубу: "А мене навчиш?" Чирва відповів: "Авжеж".   

Освоївши дельтаплан, голова колгоспу не зупинився і почав придивлятися до більш серйозної техніки: гірокоптерів (автожирів) – такого собі "гібриду" літака та гелікоптера. Пішов на спеціальні курси, аби отримати "права", так звану PPL – приват-пілот ліцензію, яка дає право на приватні польоти. На курсах вперше сів за штурвал літака і зрозумів, що мрія нарешті здійснилася.

Отримавши ліцензію, Горпинич придбав для господарства перший літак – вітчизняного виробництва. Згодом той літак продали, тепер улюблена "іграшка" Горпинича – словацький Viper. Літає на ньому селянин над своєю "Перемогою" та у справах. Хтось на автівці, а він – на літаку. "Зараз я вже пенсіонер. А коли ще працював, кожний ранок підіймався та оглядав поля, усе господарство передивлявся. Усе зверху бачив, знав, де, скільки, що робили, де починали, де закінчили. Та й зараз тим самим займаюся, я ж засновником господарства залишаюся. Літаю, аби подивитися, як вони без мене хазяйнують", – посміхається Горпинич.    

Літає також на всілякі зібрання однодумців в інші регіони України, на літаку ж дістається аеродрому в Нагорному, де навчився літати. З Гуляйполя долітає сюди за 30-35 хвилин. "Це – зі всіма зборами, зльотами-посадками", – каже пілот. На автівці їхати півтори години.

Горпинич хоча й дуже колоритна постать серед постійних відвідувачів запорізького клубу, але далеко не єдиний із тих, хто здійснив тут мрію дитинства. Підприємцеві Віктору Соболевському, здавалося б, на роду було написано стати пілотом, адже його батько літав на винищувачі МІГ-25. Але теж не склалося. Коли Віктор після школи обирав, ким бути, настали складні часи, пілоти екстра-класу, як його батько, залишалися без роботи, і хлопець вирішив не ризикувати. От тільки мрія про небо нікуди не поділася.

Соболевський "запав" на дельтаплани. Від дошки до дошки прочитав книжку донецького автора Гришаєва про них, чи не єдину таку в Україні. Зателефонував авторові та спитав, де і як навчитися керувати цими повітряними суднами. Той сказав: "Ви ж з Запоріжжя, у вас там є такий Олексій Чирва, зверніться до нього". Соболевський звернувся, і ось вже шість років літає.

Небо було дитячою мрією й для керівника клубу Олексія Чирви. Сам він родом із Чернігівщини. Коли був малим, родина мешкала неподалік Чернігівського льотного училища. "Дивився на літаки і захворів небом", – каже Чирва. У льотну школу хлопця не взяли, але він пішов навчатися на авіаконструктора у Харківський авіаційний інститут. Був розподілений у Москву, однак в останню мить передумав і чкурнув до Запоріжжя, де побував до цього на практиці та закохався у Хортицю і Дніпро.

Саме Чирва стояв у витоків дельтапланеризму в країні, створивши в 1977 році разом із однодумцями перший в Запоріжжі клуб дельтапланеристів, в якому власноруч робили машини та літали на них. Для затиснутої у тоталітарні лещата радянської людини подібні клуби були єдиною можливістю здійснити мрію про небо за межами державної авіації. Однак, що набагато важливіше, саме ці клуби стимулювали та розвивали творчу конструкторську думку, бо історія людства вже неодноразово довела, що найсміливіші і найкреативніші проекти народжуються аж ніяк не в "шарашках".

Не дарма на створенні клубів надлегкої авіації при авіаційних підприємствах активно наполягав та всіляко їх підтримував один із найвідоміших авіаконструкторів, розробник літаків "АН" Олег Антонов. "Уся авіація починалася з маленьких машин. Корольов, Антонов, Яковлев, Іллюшин – усі вони спочатку будували маленькі планери, літаки. Потім більші й більші і врешті виходили "Руслани" та "Мрії", – каже Чирва. Кілька вихідців із запорізького клубу нині працюють в галузі авіації у різних країнах світу, зокрема й на провідних авіапідприємствах на кшталт "Боїнга".

Запорізькі дельтапланеристи долучалися до авіахімробіт, допомагали енергетикам обстежувати лінії електропередач, Державній автоінспекції –підтримувати порядок на дорогах, журналістам – робити зйомки з висоти пташиного польоту, науковцям – розшукувати потоплені в Дніпрі стародавні човни. Нині ці функції поступово перебирають чи скоро переберуть на себе дрони. Але найголовнішу мрію людини – прагнення неба і польоту вони здійснити не зможуть. Тому Чирва впевнений, що у надлегкої авіації усе ще попереду. 

Без посадки дельтаплани здатні здолати відстань у 500 кілометрів. До війни члени клубу постійно літали в Коктебель, а також в місцеві курортні Бердянськ, Приморськ, Кирилівку. "Ну, не те, щоб без посадок, іноді сідали на трасу у Зеленому Гаю (село в Запорізькій області, де вздовж траси продають всілякі перекуски, чай-каву для мандрівників, – Ред.) кави випити", – зі сміхом розповідають Соболевський із Чирвою.

Війна значно обмежила перельоти. Й справа не лише в тому, що Росія анексувала Крим, який був справжньою Меккою для любителів надлегкою авіації. Усі улюблені дельтапланеристами приморські території Запорізької області нині мають статус прикордонних, польоти там заборонені. Тож тепер пілоти насолоджуються переважно місцевими краєвидами.

Сезон дельтапланеризму триває цілий рік. Соболевський, машина якого має підогрів сидіння, літав навіть у лютому при температурі +2°С. Каже, холод не відчувається.

Попри іграшковий вигляд, дельтаплани здатні підійматися на висоту у чотири кілометри. Щоправда, на висоті у кілометр і вище починає здаватися, що машина зависла у повітрі, настільки повільно змінюється картинка, яку бачить пілот на землі. Хоча у цей час дельтаплан рухається зі швидкістю 80-100 кілометрів на годину.

Керувати дельтапланом при бажанні може навчитися будь-хто. Скільки піде на це часу, залежить від здібностей людини. Комусь вистачає шістьох вилетів, комусь потрібні 30. Загалом же навчальна програма розрахована на 25 годин польотів. Далі можна до безкінечності удосконалюватися. Підприємець Соболевський, наприклад, удосконалюється вже шість років. Каже головне, аби надметою було небо. "Льотчиком неможна бути заради чогось, люди, які приходили сюди, аби навчитися літати заради, наприклад, комерційної мети, швидко йшли. Треба просто любити небо", – наголошує пілот.

Фрезерувальник Максим Мороз, який місяць тому здійснив свій перший самостійний політ, додає: "Небо дуже приваблює. Мені здається, хто хоча б раз злетів, спробував це, той уже не відступиться". Напевно, саме тому, коли дельтаплан торкається колесами землі, до емоційного піднесення примішується легка, але відчутна гіркота втрати неба.  

Читайте також:

Перерваний політ: Як луганський історик "знайшов" у запорізькому музеї видатного діда;

Пам'ять глини та полум'я: Як у Запоріжжі за найдавнішими технологіями народжується кераміка;     

Потапці, тетеря, нардек: Як запорізький шеф-кухар актуалізує старовинну козацьку кухню. 

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Запоріжжя

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"