ЛЧ 2018
Євробачення
Обличчя
Сектор
Спепроекти
Країна Укропів

Як "роззомбувати" жителів Донбасу. Поради експерта з пропаганди

Росія ретельно готувала план анексії України, але Майдан та його наслідки змусили її прискорити реалізацію своїх прагнень
Depo.
1 липня 2015 14:34
ФОТО: depo.ua
Як "роззомбувати" жителів Донбасу. Поради експерта з пропаганди
Як "роззомбувати" жителів Донбасу. Поради експерта з пропаганди

Проте "роззомбувати" регіон після того, як україна поверне над ним контроль, можна буде, якщо поєднати зусилля керівництва країни та свідомого суспільства. Про це в інтерв'ю Донбас.depo.ua розповіла експерт з пропаганди та інформаційної війни Лідія Смола.

Лідія Смола - доктор політичних наук, професор НТУУ "КПІ". 2008-2010 - радник секретаря РНБО, 2014 - радник Міністра оборони України. Експерт з пропаганди та інформаційної війни.

Як можна буде "роззомбувати" Донбас після того, як Україна поверне контроль над регіоном? Скільки часу для цього знадобиться?

Перше, що треба буде зробити - учинити справедливий суд щодо тих, хто здійснював вбивства та був причетний до насилля. Після одного судового процесу із вироком навряд чи знайдуться бажаючі розпалювати ворожнечу. Ефективність покарання визначається не жорстокістю, а її неминучістю. Також причетним до сепаратизму треба заборонити обіймати будь-які адміністративно-управлінські посади, добре було б це прописати на законодавчому рівні. Тих же, хто просто махав прапорцями "ЛНР-ДНР" не можна поголовно вважати сепаратистами - вони скоріше колабораціоністи.

Також необхідно припинити розмови щодо перспектив регіону: це територія України і належатиме тільки Україні. Після затвердження та обрання нових представників влади на місцях необхідно підняти питання про заключення нового пакту про національну згоду - такий собі український "пакт Монклоа", як це зробили іспанці, вирішивши мирним шляхом низку економічних, соціальних, політичних та правових проблем. Працювати з населенням Донбасу, яке залишилося під окупацією, треба обережно - вже зараз вони зрозуміли, що Росія їх зрадила, але довіри до України в них теж немає. Отто фон Бісмарк говорив, що в війнах перемагає не солдат зі зброєю, а вчитель з книжкою та священник з молитовником. Треба буде активно працювати з молоддю, дітьми, намагатися донести до них українські цінності та перспективи. Здійснювати просвітницьку та пропагандистську роботу. Показати образ нової країни, якою можна пишатися. Нарешті налагодити активні внутрішні комунікації між регіонами. І тут свою активність та ефективність можуть показати волонтерські організації. Гарну роль може зіграти кіно, зокрема документалістика. Два фільма про Кіборгів будуть більш ефективними, ніж сотні статей та лекцій. Людям треба запропонувати успішний український проект. Однак слід визнати, що доведеться змиритися з тим, що якась частина жителів Донбасу так і не прийме українську ідентичність та залишиться в пасивній внутрішній опозиції. Однак навряд чи це будуть активні пасіонарії.

Необхідно формувати власний символічний простір. Це процес вже почався. Національна героїзація та міфологізація обов'язково повинна бути присутня в інформаційному просторі. Люди потребують міфів - це дозволяє спрощувати часто занадто складну "картину світу". Необхідно нівелювати міфи про "новоросію" та "всемогутню Росію" та запропонувати власні проукраїнські образи, в яких героями були б українці. Якщо ми не створимо власний Пантеон - нам спробують нав'язати чужий проект.

Ще одним важливим чинником зближення можуть стати економічні зміни та успішні реформи в Україні. Деіндустріалізація Донбасу вже відбувається - за рік війни було зруйновано багато підприємств, закрилося багато шахт. Потрібна політична воля, якої українське керівництво, на жаль, зараз не демонструє. Суспільство вже "заплатило" кров'ю за незалежність та зміни, і чекає на крок від політичної еліти. Відповідальність за ці зміни лежить на владі. Зараз Одещину очолив М.Саакашвілі, який демонструє рішучість у своєму прагненні зламати стару систему. І коли, сподіваюся, вся країна побачить ці зміни: що міліція може не брати хабарів, дороги можуть бути хорошими, а чиновники не створюють перешкод, а належно виконують свої функції, то це вмотивує на дії й інші регіони.

Впевнена, що після того, як Донбас відновлять, він буде одним з найбільш проукраїнських регіонів. Теологи твердять, що неофіти, які прийшли до віри через осмислення, вірять глибше і осмислиніше, аніж традиційні віруючі, що успадкували свою віру через традицію та ритуали. Тому Донбас, який прийме українську незалежність не в традиції, а осмислено, усвідомлюватиме, яку ціну було за це "заплачено".

Луганськ та Донецьк до війни були досить прогресивними постіндустріальними містами, в них процвітав бізнес, розвивалася сучасна культура. Як так сталося, що люди повірили у примітивну псевдорадянську пропаганду, усі ці "новоросії" та "ДНР-ЛНР", що не мають нічого спільного з реальністю?

Щодо сепаратизму на Донбасі існують три популярних міфи. Перший - про те, що люди в один момент подивилися "випромінювач Ернста" - російське телебачення і пішли записуватися в "ДНР-ЛНР". Це не відповідає дійсності. Пропаганда та інформаційно-психологічний вплив на свідомість жителів Донбасу здійснювався тривалий час - не менше 10 років. З впевненістю можна говорити про створення мережі російської агентури. Доречно, наприклад, згадати виступ В.Герасимова, представника Генштабу Росії, який ще у 2007 році, говорив про інформаційний вплив та невійськові методи впливу на супротивника - елементи гібридної війни.

Другий міф - про те, що Донбас одноголосно підтримав сепаратистів. Опитування, які проводили соціологи на Донбасі, показали, що понад 60% жителів були прихильниками України. Лише третина підтримала сепаратистські настрої. Як зазначала професор О.Стяжкіна, це були люди різної вікової категорії та соціальних прошарків, тому могло скластися враження, що відокремлення від України прагнули всі донеччани. Політичні експерти зазначали, що Донбас в силу своєї специфіки та ментальності ніколи не був політично активним. Однак у березні на перший проукраїнський мітинг вийшло 3 тисячі людей, на другий - близько 8, багато виходило і в Луганську. А російське телебачення показало це як мітинг за незалежність Донецька. Після першого застосування сили люди просто побоялися виходити і відкрито декларувати свою проукраїнську позицію. Закономірно, що тоді вже російські агенти, що були впроваджені в регіон, почали роботу з населенням. Реалізовувалася спланована операція, що врахувала особливості люмпен населення, яке купили, маніпулюючи базовими потребами і потрібними "картинками". Реалізована ця операція була за класичними історичними "лекалами". Архівні дані часів Другої світової війни демонструють такі ж самі підходи: колабораціонізм місцевої еліти та робота на окупантський режим.

Третій міф полягає у думці, що причина всіх бід лише у діях чи бездіяльності жителів Донбасу. Ідею про донбаську ідентичність людям прививали штучно. Вона добре лягала на радянський міф про "індустріального гіганта" і т.д. У нас же були різні популістські прожекти, однак "картинка майбутнього" України не була "намальована". За 23 роки в Україні так і не сформували того, що називається національною мрією - національним проектом. Є приклад Польщі, яка переживала шокову терапію, де людям було важко, але всі знали, якого результату прагне країна. Питання було не в "почути Донбас", просто українській політичній еліті був вигідний такий міф про особливу ідентичність донеччан. Провина лежить і на колишніх президентах, не тільки Януковичі, який посилював анклавність Донбасу, плекав відчуття інакшості у його жителів. Це було вигідно як місцевим політичним елітам, так і київським - мати образ внутрішнього ворога. Однак тепер, на прикладі переселенців, видно, що немає ніякої донбаської ідентичності. Переселенці з Криму - татари, сформували свої маленькі діаспори з явними проявами ідентичності, однак переселенці з Донецька чи Луганська просто асимілювалися у середовища міст, де оселилися.

Ще один важливий чинник - мова. За оприлюдненими дослідженнями КМІСу - російськомовні громадяни України більше піддавалися впливу російської пропаганди, ніж україномовні чи навіть ті, що говорили на суржику. Дослідники пропаганди вже давно виявили певну закономірність: певна інформація, яка розповсюджується рідною мовою об'єктів впливу, зрозумілими тезами та через засоби масової комунікації сприймається здебільшого за доконаний факт. Один американський генерал якось сказав, що війна реально "починається" лише тоді, коли про неї сказав CNN - фактом стає не те, що відбулося, а те, про що розповіли по телевізору.

І в цьому потоці пропаганди, звинувачень та образ доволі часто забувається, як багато жителів Донбасу, яких витіснили з регіону, поповнили ряди нацгвардії, добровольчих загонів та волонтерів. На жаль, про це мало пишуть.

Людей старшого покоління, що повірили російській пропаганді, ще можна зрозуміти, а яким чином на "ЛНР" та "ДНР" "повелася" молодь?

Нашу "картину світу" та цінності першими закладають батьки, пізніше школа, оточення і ЗМІ. Певній частині молоді Донбасу не прививали українську ідентичність, оскільки батьки вважали себе росіянами чи нащадками СРСР і так само виховували дітей. Ще один аспект, який міг би переважити, однак зіграв на руку росіянам - це школа, в якій викладали такі самі радянські вчителі, для яких Україна була якимось далеким і штучним утворенням. Думаю, що спецслужби Росії про це знали. Але не можна звинувачувати тільки керівництво та працівників освіти - на прикладі багатьох свідомих вихідців з Донбасу ми бачимо, що вивчити українську мову та отримати потрібні знання могли всі, просто не всі мали потребу та скористалися цією можливістю. Важливу роль зіграло і телебачення, яке демонструвало Росію як велику, сильну країну - спадкоємицю СРСР, і поруч - Україна як щось недосконале, з постійними політичними конфліктами. Та й взагалі, Київ далеко, а російські родичі - близько. Якісного українського продукту, що показував би Україну, якою можна було б пишатися, не було. А Росія такий продукт робила і регулярно ним "годувала" Донбас.

Так звані "політичні лідери" окупованих територій Плотницький та Захарченко, як і їх попередники, кмітливістю та харизмою похизуватися не можуть. Чому Кремль зробив ставку на таких персонажів, і чому частина населення все ж таки їм довірилася?

Перший момент, притаманний всім імперіям - доволі зверхня та зневажлива позиція метрополії до "колонії". Поставили Захарченка та Плотницького, бо українці "і такого з'їдять". Російське керівництво доклало зусиль до впровадження агентури та деморалізації армії, підкупило силовиків та управлінців, проте обирати довершеного персонажа, який мав би якісь здібності, не стало. По-друге, їм, ймовірно, просто не вистачило часу для пошуку більш прийнятних "персонажів". Очевидно, Росія ретельно готувала план анексії України, але Майдан та його наслідки змусили її прискоритися. Відповідно певні речі були недоопрацьовані. По-третє - розумним харизматичним лідером було б важче управляти, ніж примітивним, жадібним Плотницьким, чия мета - урвати побільше грошей, мати якусь владу і демонструвати відданість своєму хазяїну. Той самий Янукович був неосвіченим, хамовитим, але дурнем він не був. Ситуація зі "страусами" та Межигір'ям наочно показує, що він нікуди не збирався їхати. Будуючи "корпорацію" під назвою Україна, він не хотів віддавати її у повне і цілковите володіння Кремля. І, ймовірно, сподівався якось їх перехитрити.

Здебільшого спочатку населення Донеччини "купилося" на таких лідерів, бо отримало просту і доступну картинку світлого майбутнього. Людям притаманно шукати простих відповідей на складні питання. Більшість жителів Донбасу жила бідно, і Росія бачилася їм лубочною картинкою потьомкінських селищ - і пенсії з зарплатами більші, і Олімпіаду влаштовують. Вони не мислили критично, не розуміли, що окрім великих пенсій в Росії ще й високі ціни, що російське ТБ не показує реальну картину життя в країні. Свій вклад також "внесли" непрофесійні дії українських журналістів. Коли у березні донеччани вийшли на проукраїнський мітинг, російські медіа подали це як мітинг за незалежність Донецька, а українські журналісти цю інформацію передрукували. Це стосувалося і показу "активного голосування за незалежність". Таким чином журналісти та так звана "диванна сотня" доволі часто ставали сліпими знаряддями російської пропагандистської машини.

Тим часом український уряд за рік війни значно втратив довіру населення, народ розчарувався в тих, за кого ризикував життям на Майдані. До чого це в решті решт може призветси, та що яку лінію поведінки треба взяти київським політикам, щоб не втратити довіру населення остаточно та не допустити ще одного Майдану?

Поки йде війна, нового Майдану не буде. У нас суспільство подорослішало швидше, ніж політична еліта. Але влада розуміє, що активний прошарок населення, реальна сила, яка може їх змістити, не вийде, тому що це зіграє на руку супротивнику. І цим намагається користатися. Однак є велика вірогідність політичної кризи, яка може призвести до дострокових і парламентських, і президентських виборів. Ймовірно, новий уряд, нажаль, ще буде популістським. Політична нація в Україні тільки формується, і вона переживає хвороби росту, одна з яких - популізм. Проте на прикладі Міністра екології Шевченка ми бачимо, що зміни вже відбуваються і політик необдуманими вчинками перекреслює свої політичні перспективи. За півтора роки від візиту Віктор Януковича до Брюсселя і поїздки Зоряна Шкіряка з подругою до Непалу ми зробили величезний стрибок у сприйнятті відповідальності політиків та їхніх політичних перспектив. Щодо лінії поведінки, то київським політикам вартувало б подивитися на дії Саакашвілі і поставити собі питання чому його дії так схвалює народ. Мабуть, тому, що він звертається до людей та відповідає за свої слова.

Тим часом те, як працює голова Луганщини Генадій Москаль дуже контрастує з образом проєвропейського політика. Чому образ "другого Ляшка", бунтаря - матерщинника, набув такої популярності? А донецькі губернатори ведуть зовсім іншу політику - і Кіхтенко, і Жебрівський більш схожі на пострадянських кабінетних чиновників, ніж сильних сучасних лідерів. Які амбіції можуть стояти за таким "тихим омутом"?

Москаль - політик, який здатний робити вчинки і нести відповідальність. Крім цього він говорить мовою та образами, зрозумілими місцевим жителям. Також він здатний проявляти силу, що важливо для людей, що там мешкають. Він наводить порядки, як господар. З одного боку його поява то тут, то там - це хороший піар, але з іншого - так він демонструє людям свою діяльність. Пострадянському населенню Луганщини притаманна патерналістська ментальність. Вони звикли розуміти мову сили. Образно кажучи, Москаль діє як замісна терапія від радянської залежності - використовує методи, до яких люди звикли, але декларує українські ідеї. Як кажуть очевидці, навіть сепаратисти по той бік фронту його поважають. І вплив його на людей буде зростати.

Щодо Кіхтенка, то на відміну від Москаля, який діяв згідно задекларованим позиціям, він не змінив існуючу ситуацію. Москаль пообіцяв зупинити контрабанду і зробив це, просто пішов і зупинив, не розбираючись, чиї, можливо, інтереси він зачіпає у Києві. Кіхтенко не став образом нової влади, не продемонстрував вольові якості та здатність взяти на себе відповідальність за складний регіон. Для тамошніх людей назватися владою мало, її ще треба довести. Щодо призначення Жебрівського, то можна сказати, що це невдалий хід Президента. Навіть за такий короткий час цей чиновник вже міг би продемонструвати свої вольові та управлінські якості. Тим паче, що досвід роботи в силових органах та керування областю у нього був. Такий регіон потребує вольового лідера, здатного на самостійні рішення. І готового відповідати на виклики, що стоятимуть перед ним. Поки, на жаль, ми цього не бачимо.