Як радянське Запоріжжя легендарного упівця "Кривоноса" зустрічало

Коли колеги з транспортного цеху "Запоріжсталі" прочитали в місцевій газеті статтю про "бандерівського різуна Симчича", то прибігли до нього зі словами: "Діду, що ж ти не всіх комуністів постріляв? Он їх скільки ходить!"

Як радянське Запоріжжя легендарного упів…

Наприкінці 1963-го року потягом з Мордовії через Москву до України їхав кремезний чоловік з голеною головою та у табірній "робі". Людину звали Мирослав Симчич, він же – сотенний "Кривоніс". З сорока років свого життя п'ять він провів в УПА, п'ятнадцять – в ув'язненні. Позаду лишалися бої, поранення, хвороби, полон, катування, суд і табори. Він жадібно дихав вільним повітрям, відвикав від гупання чобіт конвоїрів та тішився думкою про повернення на Батьківщину. Заїхавши по дорозі до Одеси та Черкас, Симчич вирушив на схід – до Запоріжжя.

Чому саме Запоріжжя? Шлях на рідну Івано-Франківщину для звільненого повстанця був закритий. Залишаючи табір, він отримав на ознайомлення папірець про заборону відвідин "неблагонадійних" регіонів СРСР - Західної України, Гродненської області Білорусі та балтійських республік. Запоріжжя він обрав, бо, по-перше, в промисловому місті легше знайти роботу, а по-друге, як зізнається Симчич, "давно собі постановив, що якщо не житиму в Карпатах, то поселюся в козацькій стороні, ближче до славної Хортиці, на берегах Дніпра-Славути".

Мирослав Симчич після переїзду до Запоріжжя. 1964 р.

В "козацькій стороні" в Симчича майже нікого не було. Тільки сталевар Павло Хохлов, з братом якого він сидів в одних таборах. "Зустрів мене, наче рідного брата", - з вдячністю згадує упівець. До речі, онука Павла Хохлова запоріжці добре знають – це активіст та журналіст Юрій Хохлов.

А от з бюрократичною системою вчорашньому зеку-"антисовєтчику" довелось поборотися. Йому не хотіли давати прописку, "футболили" по кабінетах, а без цього не брати працювати. "Якесь зачароване замкнуте коло. Не прописують, бо не працюю, на роботу не беруть, бо не прописаний. Агій, хоч бери й щось витвори, аби знову посадили", - згадує Симчич. Безкінечно користуватися гостинністю Хохлова йому було незручно, і одного вечора він не повернувся до хати добросердого металурга. Вдень поневірявся у пошуках роботи, а вночі спав на вокзалі, ховаючись від міліції.

Нарешті за порадою випадкового знайомого Симчич пробився на прийом до комісії міськвиконкому з прописки. "Глянули на мене, задрипаного й худющого, пикаті дядьки з комісії, здивовано переглянулися. "Чого прийшли?" Відвідувач розповів про себе і поставив питання руба: або прописуєте, або саджайте у тюрму. "Старший дивився на мене витрішкувато, дивився, а тоді: "Ми нє імєєм права". "Зараз вийду на вулицю і надам вам таке право, - кажу з притиском зі злістю. "А што Ви сдєлаєтє?" "Та що в голову збреде, те й зроблю!" - переказує він розмову. Ультиматум подіяв – чоловіка наказали прописати, і згодом він вийшов з міліції "повноправним жителем славного міста Запоріжжя". Військкомат видав Симчичу військовий квиток і з сотенного УПА став рядовим Радянської Армії у запасі. До речі, військова частина, до якої його приписали – запорізькі "Уральські казарми". Тоді це був полк артилерійської бригади, а нині – 55 бригада, яка воює на Донбасі.

55 бригада.

З пропискою вже стало можливим знайти дах над головою й роботу. Спочатку Мирослав працював помічником сталевара, а потім – у цеху ремонту металургійних печей "Запоріжсталі". "Гірше за нього може бути хіба що пекло", - згадує він. Незважаючи на таку, м'яко кажучи, нетипову для запорізького металурга біографію, Симчича в цеху поважали, підвищили у розряді. Головний інженер цеху Георгій Чирва якось посадив нашого героя до машини, привіз на безлюдний берег Дніпра та зізнався: чекісти змусили його приглядати за "потенційно небезпечним" працівником. Чирва, до речі, пізніше очолив цех, про нього та про його дружину як про ветеранів комбінату іноді пише місцева преса.

"Запоріжсталь", наш час.

Згодом Мирослав зустрів свою долю. Це була донька хазяйки будинку, де він винаймав кімнату, Раїса Мороз. Побачивши її ледь не вперше (до цього перетиналися мимохідь), чоловік одразу запропонував їй руку і серце, попередивши, що життя з політв'язнем – не цукор. Але дівчина одразу погодилася. "І це запорізька комсомолка, мало того, — секретар комсомольської організації цеху!" - досі дивується Симчич. У 1965-му в молодят народився син Ігор.

Всі запоріжці, що знають родину Симчичів, дуже тепло відгукуються про пані Раїсу. "Корінна запоріжанка, і при цьому мабуть ще більша бандерівка, ніж чоловік", - сміється місцевий громадський діяч Олександр Черненко.

Подружжя спочатку жило в літній кухні приятельки Раїси. Згодом вдалося купити трьохкімнатну квартиру в новенькій "хрущовці" - будинку №50 по вулиці Союзній у Заводскькому районі (нині це вулиця Добровольчих батальйонів).

Будинок у Запоріжжі, в якому Мирослав Симчич жив до 1968-го та з 1985 по 1996 роки. Наш час.

Здавалося, життя налагоджується, попереду в молодих спокійні щасливі роки. Проте у 68-му сталося те, на що ніхто не очікував – Мирослава Симчича вдруге арештовують. "За нововиявленими обставинами". Прямо на заводі троє кадебістів з Івано-Франківська вдягнули на нього кайданки, а наступного дня повезли літаком до Львова. Звідти – машиною у Івано-Франківськ. "Членів ОУН, вояків УПА брежнєвська зграя знову розпочала представляти перед світом бандитами-зарізяками, аби оправдати масові репресії над інакомислячими", - пояснює він.

"Кривоноса" вмовляли публічно покаятися, за це обіцяли звільнити в залі суду. В разі відмови погрожували розстрілом. Чекісти намагалися впливали і через Раїсу, яка їздила до нього, але марно – вона так само "посилала" їх, як і чоловік. Слідство так і не знайшло ніяких нововиявлених "злочинів" Симчича. Натомість було скасовано стару постанову ще 56-го року, за якою йому скорочували термін у таборах за першим вироком з 25 років до 10. І чоловік відправився "досиджувати". Там він проявив себе так само, як і минулого разу – на "шлях виправлення" не ставав, часто потрапляв до карцеру. Дружина постійно їздила до нього на побачення, у 1971-му в них народився другий син Мирослав.

Раїса Симчич з синами біля Запорозького дуба. 1972 рік. Фото з книги Михайла Андрусяка "Брати Грому".

Поки Симчич сидів, отримав ще 5 років за "табірний бандитизм" - жорстокі бійки з "блатними", яких нацьковувала проти "політичних" адміністрація. Оскільки після цього Мирослава офіційно вважали вже не "політзеком", а звичайним "побутовиком", його дозволили перевести поближче до родини – у зону суворого режиму в селі Мала Токмачка на Запоріжжі. Зараз це Оріхівська колонія №88. "На Токмачці" - цю "адресу" знає кожен запоріжець, що мав проблеми з законом.

Колонія у Малій Токмачці, сучасний вигляд. Фото з сайту Державної пенітенціарної служби.

У 1982-му, за кілька днів до запланованого звільнення, "злісному рецидивісту" "докинули" ще два з половиною роки "за наклепи на радянський державний і суспільний лад". "Дружина з квітами приїхала зустрічати свого звільненого чоловіка, а мене "воронок" повіз до обласної в'язниці на нове слідство. Пропали квіти...", - з болем пригадує чоловік.

Нарешті у 1985-му Мирослав Симчич виходить на волю, провівши за гратами загалом тридцять два з половиною роки. І вертається до Запоріжжя, до коханої та синів, що вже повиростали. Знов влаштовується на "Запоріжсталь", у транспортний цех – спочатку слюсарем, потім токарем. В цеху до немолодого вже повстанця ставилися з прохолодою – по-перше, він не пив і не любив гучних компаній, по-друге, секретар комсомольської організації налаштовував людей проти нього. "Водії, а їх було в цеху сто двадцять, не розуміли дивакуватого токаря, гадали, що сектант якийсь", - каже він.

Раптом одного дня до Мирослава підбіг натовп водіїв. "Дєд, ... твою мать! Почему нє пострєлял всєх коммуністов? Вон іх сколько, сволочєй, єщьо ходіт вокруг!", - пригадує він емоційні репліки, які тоді почув. "Скільки встиг – стільки вбив", - відповів упівець, нічого поки не розуміючи. Здивованому чоловікові простягнули свіжий номер "Індустріального Запоріжжя" зі статею про злісного бандерівця, вбивцю Симчича. Статтю зачитали на п'ятихвилинці, аби розсварити його з колективом, а вийшло навпаки: "Після прочитання статті з незрозумілого дивака-"дєда" я зробився для них враз героєм, хоча зайва реклама тоді мені була ні до чого". Шофери навіть допомогли "діду" збудувати дачу – він мав клаптик землі на Правому березі, біля Дніпра.

Починалася нова епоха – Перебудова. Ветеран-повстанець долучився до національного руху Запоріжжя, ставши для молодих активістів уособленням мудрості та життєвого досвіду. Щоправда, від пропозицій членського квитка новостворених організацій відмовлявся – вирішив до кінця життя бути тільки оунівцем.

"У Запоріжжі виявилося чимало колишніх політв'язнів, свідомих інтелігентів і робітників", - каже Симчич. Він згадує спілкування з добре відомими в Запоріжжі тогочасними активістами: повстанцем Василем Марковичем, Олександром Черненком, Сергієм Айбабіним. "У прокомуністичному, пролетарському місті ми зуміли на виборах 1994 року обрати до Верховної Ради Сергія Соболєва, нащадка запорізьких козаків Соболів", - це про нинішнього заступника голови фракції "Батьківщини" у Раді.

"Вперше я побачив Мирослава Симчича у 90-му році, на зборах Української Гельсинської Спілки в парку Металургів. Його представили нам як бійця-бандерівця, він виступив і справив на всіх незабутнє враження – в тому відчувалася неабияка сила духу", - розповідає Черненко, який вважає його одним зі своїх вчителів.

Не лишилися осторонь вд громадського життя і вже дорослі сини "Кривоноса". Молодший, Мирослав, якийсь час очолював місцевий осередок Спілки української молоді. Зараз обидва живуть у Києві.

Ігор Симчич (праворуч) на студентській акції протесту, 1992 рік. Поруч - майбутній журналіст, учасників війна на Донбасі та депутат Запорізької міськради Володимир Москаленко. Фото з книги Федора Турченка "Запоріжжя на шляху до себе".

У мережі є запис знятого у 1992-му році сюжету місцевого телебачення, присвяченого конференції партії "Державна самостійність України", до якої тоді був близький Симчич. Він, як почесний гість заходу, дає розлогий коментар журналістам про УПА, тогочасну загрозу російської експансії та про те, що українська незалежність – лише формальність. До речі, одним з цих двох журналістів є Сергій Григорьєв – відомий апологет ідеї "єдіной і нєдєлімой Росі".

Коментарі Мирослава Симчича з 2:27 та з 8:03.

У 1996-му міська влада Коломиї запросила свого знаменитого земляка переїхати у рідний край. Той погодився.

Зараз Мирославу Симчичу 94 роки, він живе в Колимиї разом із дружиною.

Мирослав та Раїса Симчичі, наш час.

Має звання почесного громадянина міста, йому тут навіть поставили прижиттєвий пам'ятник. Але про Запоріжжя не забуває, іноді приїжджаючи до міста своєї молодості.

Пам'ятник борцям за незалежну Україну зі скульптурою Мирослава Симчича. Коломия.

У 2015 році на День Перемоги у Києві зустрілися двоє почесних гостей урочистостей. Перший - запоріжець, ветеран Другої Світової Іван Залужний - ім'я його загиблого у боях з сепаратистами на Донбасі онука носить одна з запорізьких вулиць. А другий – колишній запоріжець, сотенний УПА Мирослав Симчич. Їхні дружні обійми стали одним із символів примирення українських ветеранів, що воювали по різні боки.

І наостанок – одна недавня історія. У жовтні 2013-го "Кривоніс" не просто завітав до Запоріжжя разом із дружиною, а й провів кілька зустрічей з містянами.

Одним з тих, хто прийшов тоді послухати людину-легенду, був "свободівець" Тимур Книш.

Мирослав Симчич та Тимур Книш, 2013 рік.

Мине менше року, Росія почне війну з Україною, і Книш відправиться добровольцем у складі батальйону "Донбас". Під Іловайськом боєць потрапив у полон, звідки повернувся додому за півроку. Ось що розповів Тимур Книш після звільнення:

"Скажу без перебільшення, що вижити і витримати увесь цей полон мені допомогло знайомство із легендарним сотенним УПА Мирославом Симчичем. Мав щастя спілкуватися з паном Мирославом, коли він приїздив до нас у Запоріжжя. У полоні зрозумів, що з часу 40-х років небагато змінилося. Ті самі садистські методи, тортури, допити, така ж пропаганда, шалений психологічний тиск… Мирослав Симчич ділився своїм досвідом про те, як витримати випробування і надурити ворога. Його досвід мене і врятував".

Більшість цитат наведено за книжкою Михайла Андрусяка "Брати грому", до якої увішли спогади Мирослава Симчича.

Всі новини Запоріжжя сьогодні читайте на Depo.Запоріжжя

Всі новини на одному каналі в Google News

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

deneme