Війна без купюр: Бізнес на блок-постах та сивина в 25 років

Ми звикли до того, що кожен солдат, який боронить Україну на Сході - справжній Герой. Ми віримо, що дитячі малюнки - найсильніші обереги для вояк. Ми знаємо, що без допомоги волонтерів, ми б не вистояли проти агресора. Проте, є й інший бік війни. Той, де "тилові щури" здають своїх хлопців, військові відкрито грабують українців, а все добро, привезене волонтерами, відправляють додому
Depo.
9 квітня 2015 14:00
ФОТО: depo.ua
Війна без купюр: Бізнес на блок-постах та сивина в 25 років
Війна без купюр: Бізнес на блок-постах та сивина в 25 років

Про те, що справді відбувається на фронті порталу Запоріжжя.depo.ua розповів 31-річний мешканець Запоріжжя Олександр. Він - доброволець, який віддав рік свого життя українській армії. Сашко двічі побував у зоні проведення АТО. Останні кілька місяців перед демобілізацією ніс службу на одному з блокпостів Маріуполя, де разом з побратимами охороняв позиції артилерійських підрозділів і ловив сепаратистів.

Про мобілізацію
Відразу після анексії Криму я пішов до військкомату і записався добровольцем - я не міг сидіти на місці і числитися в "диванній сотні".
Мені сказали, що як тільки я знадоблюсь, мене знайдуть. Довго чекати не довелось: незабаром мені подзвонили, і я потрапив на службу. Це була перша хвиля мобілізації.
Спочатку я потрапив до однієї з військових частин Запоріжжя. Там нас нічому не навчили. Ми "маялись" і нічого не робили. І так було 4 місяці.
Потім нас розформували по інших частинах. На новому місці ми вже почали тренуватися по-справжньому, виїжджали на полігони, вчилися правильно тримати зброю і отримували всі ті навички, які реально знадобилися б в зоні проведення АТО. Ще через 3 місяці ми вперше вирушили під Маріуполь.

Про збори
Ми брали з собою абсолютно все, що може там знадобитися. Принаймні, ми думали, що те все нам потрібне. Були люди, які приходили на відправку і тягли з собою 7 сумок. Збиралися і все купували за власні гроші. Дуже багатьом допомагали волонтери.
На ділі виявилося, що все це не потрібно.

Про Маріуполь
Нам пощастило, ми потрапили у відносно спокійне місце. 45 днів несли службу на одному з блокпостів Маріуполя. Там, у місті, половина мешканців налаштовані нормально, інша половина - "ватники". Але, коли я ходив по Маріуполю з автоматом, ніхто ніяких питань не ставив, всі були досить ввічливими. Я б сказав, що там більше співчуваючих, ніж протиборчих.

Про "рідний" блокпост
Обладнати бліндажі на блокпосту нам довелося також за свої гроші. Ми купували плівку, ізоляційної стрічки, цвяхи та інші необхідні матеріали.
На самому початку, як тільки ми заїхали на блокпост, нас почали піднімати щоночі по команді "Повітря", "Тривога", вчили правильно реагувати. Спочатку було все незрозуміло і трохи страшно. З різних сторін до нас долинала канонада, але на нашому блокпосту було спокійно. Мені дуже хотілося постріляти. Хоча б для того, щоб пристрілятися і зрозуміти, як кулемет б'є в плече. Але воно й на краще, що я так і не використав зброю.

"Зрада! Нас зливають!"
Були і серед нас люди, які постійно сіяли паніку. Вони скрізь є. "Нас всіх злили! Потрібно бігти кудись!".
Ці люди і власної тіні боялися, при кожному свисті електровоза думали, що це міна, при кожному виробничому вибуху на заводі - що на нас наступають, в кожному супутнику бачили російські безпілотники.
А стільки чуток ходило, що буде далі?! Були люди, які постійно чогось боялися і весь час думали, куди "драпати" в разі чого. Ну що значить "драпати"? Ми сюди приїхали захищати свою Батьківщину. Нехай не зупинити ворога, але хоча б не допустити його подальшого просування по країні. А який сенс у втечі? Що потім? Свої будинки в рідних містах відновлювати?

Хочеш їсти? Закрий носа!
У зоні АТО дуже напружувало відсутність гарячої води і можливість нормально помитися. Раз на тиждень нас возили в баню, а так рятувалися вологими серветками. Була й сімейна пара, яка приїжджала до нас на блокпост, забирала всі брудні речі, прала і через тиждень привозила назад. Все безкоштовно. Просили тільки, щоб українська армія не кидала їх тут.
Годували, звичайно, нас жахливо, але багато. Я звик до поганих умов, звик ходити в походи, де їси тільки те, що сам і приготуєш. Але на блокпосту їжа взагалі ні з чим не зрівняється.
Я наївся гречки, напевно, на все життя. Були й макарони з водою. І каша, зварена з двох видів крупи. Насправді, це просто жах!
Я спочатку взагалі нічого не їв. А потім зрозумів, що все одно іншого не буде. Намагався і ніс закривати, і не дивитися, що я їм, але навіть це не рятувало. Іноді їздили в місто, купували продукти та готували собі самі. Дуже часто і проїжджаючі люди допомагали продуктами, привозили молоко, ковбасу, домашню консервацію.

Про справжніх естетів
Мені здається, що тут не вистачає виховної роботи з особовим складом. За весь час служби я лише одного разу чув гімн України - коли приймав присягу.
А загалом, вся виховна робота полягала лише в погрозах прокуратурою, у разі дезертирства. На блокпосту, замість того, щоб відпрацьовувати щось потрібне і корисне, нас змушували наводити порядок, прибирати сміття, підмітати листя і перевішувати мотузки з білизною, бо це некрасиво.

Про мишей
У наших бліндажах жили миші. Тепло, їжа є, ось вони й поселилися.
Довелося купувати мишоловку і вести нескінченну боротьбу з гризунами. За два дні ми вбили більше 20 мишей. Зате коти, які жили на нашому блокпосту, були дуже задоволені.

Молодий та сивий
Одного разу при огляді автобуса, я зустрів хлопця в камуфляжі. Дівчина, яка сиділа з ним поруч, так сильно обхопила його руку, що здавалося, ніби сама стала частиною хлопця.
Питаю:
- Звідки, друже?
- 24 бригада
- Відпочивати?
- Так, на десять днів
- Давно там?
- З першої хвилі, з березня, - посміхається, спокійно і легко.
- Це звідти везеш? - запитую, дивлячись на сиву, мов снігом присипану голову.
- Ага.. - і знову посмішка.
Обійнялись.
- Відпочинь, братику.
- І ти бережи себе!
А хлопцю не більше 25 років! Чоловік! Людина! Воїн! І можна тільки уявити, за яких саме обставин йому дісталася ця сива голова.

Про Волноваху та останній путь
Між Маріуполем і Донецьком знаходиться Волноваха. Містечко, яке тепер відоме на весь світ. З Донецька в Маріуполь щодня їздять люди. Одні й ті ж самі.
В той день, коли обстріляли автобус, з боку так званої "ДНР" рух транспорту зупинили. Сказали людям: "Відстріляємось, поїдете!". І вони почекали. А потім поїхали. І проїжджали повз пост з розбитим автобусом, повз калюжі крові та тіла загиблих.
Цікаво, хоч хтось зрозумів, що таке перемир'я за поняттями "ДНР"? Хоч у когось тьохнуло під серцем? Чи зрозуміли вони, що наступного разу ця дорога з Донецьку в Маріуполь може бути останньою?
А в Докучаєвську, з якого вели обстріл, сидів "Лайфньюз" і чекав "ответку "фашистів" по мирному населенню".
Не вийшло! Бо не тим зайняті були. Повз мене проїжджали швидкі, посічені осколками автобуси, машини МНС.
І нервові люди. Ті самі, що кожного дня їздять по дорозі Маріуполь-Донецьк. Кляли "укропів", які не пускали їх в той можливий "останній путь".
Не хочу робити висновки і підводити підсумки. Тут хай думає кожен сам.

Блок-пост як вид бізнесу
Чим довше я перебував на блокпосту, тим більше розумів, наскільки прогнила вся наша система.
Скажу чесно, що прозрівати було боляче, образливо і чомусь соромно.
Блокпост виявився чудовою можливістю для озброєних людей вирішувати свої фінансові проблеми.
Зупиняли фури і пропонували: або тригодинний повний огляд машини, або кілька літрів солярки. Потім цю солярку продавати, а гроші пропивали.
Люди зі зброєю стали королями дороги. Хтось не так подивився чи щось не так сказав - кілька годин стоїть на блокпосту. Військові відчували вседозволеність та повну безкарність.
Розподіляли привезене волонтерами так, щоб відправляти додому посилки.
Забирали все, що погано лежить.
Дуже шкода було волонтерів, які в кожну поїздку вкладали свій час, гроші, працю і нерви. А все ними привезене насправді йшло "не туди".
Шкода було діток, чиї малюнки потім валялися скрізь, використовувалися, як підставки для чашок і були папером для розтоплення. Шкода тих, хто віддає останні копійки на армію і підтримує абсолютно інший, міфічний контингент воїнів, яких тут немає.

Про міліцейський "дах"
Одного разу рано вранці на блокпост приїхали з МВС "зустріти чоловічка". "Чоловічком" виявилася фура з металобрухтом. Зустріли. Далі фура поїхала "під дахом" хлопців з органів у штатському.
Був випадок, коли один з ВБЕЗу пропонував нашим автоматникам, що стоять на посту, гроші. Мовляв, я беру з машин за "дах", тож готовий і з вами ділитися. Хлопці сказали: з вами діляться - беріть, нам нічого не потрібно.

Про люстрацію
У цій країні люстрація має проводитися один раз. І важити дев'ять грам (має на увазі кулю - авт).
Якщо провинилася людина, від якої залежать чужі життя - в коліно і звільнити.
Людина, яка ганьбить і дискредитує не тільки звання офіцера, але і всю армію, як структуру - в обидва коліна, і в метро - милостиню просити.
Людину, яка "поклала" хлопців через власні тупість або "жлобство" - в голову.

Заслання до "кіборгів"
На блокпосту зупинилася машина розвідки. Їдуть двоє військових, пароль не знають.
Намагаються додзвонитися до своїх та дізнатися пароль.
Хвилин через 10 один вояка зайшов у штаб. Вийшов і каже: "Ну, і покидьок ваш комбат. Не дай Бог такого на передовій, "ляжете" всі".
Мабуть, зачепилися в штабі і посварилися. Хлопець з війни, комбат - з конвою.
Мені комбат по рації каже, що б не відпускав машину. Через кілька хвилин вони дізнаються пароль, кажуть його моєму напарнику і їдуть. Проїжджають 20 метрів, і тут звучить команда "до бою!". Повибігали зі штабу, автоматна черга в повітря.
Ми в шоці, підбігаємо до машини, кричимо, що вони ідуть по паролю і далі по тексту: що наші штабні "герої" своїх можуть "мочити", а інших - відпускають за гроші.
Ця історія скінчилась тим, що приїхав командир частини. Офіцерський склад сказав своє слово і мене з напарником відправили у заслання до Маріупольського аеропорту, мовляв, заважаємо їм "працювати". В принципі ми не дуже засмутилися і лишилися задоволеними, що нас прибрали від корумпованого начальства.

Про безпілотник
Був в аеропорту Маріуполя. На кілька днів виїжджав на охорону артилерії і їздив з ними на обстріли. Хоч чимось корисним і потрібним був зайнятий. Ще й безпілотник російський побачив якось над аеропортом, передав по рації, відстежили, збили.
А так на пост кожні дві години приїжджала перевірка з центру. Чи не спимо? Не захворіли? Як служиться? Чи прибране сміття? Пароль, запис у журналі, напутнє слово ...

Волонтерську допомогу забрала держава
Перед демобілізацією нам видали відомість, в якій був написаний перелік речей, які нам потрібно було здати.
Були в списку і загальні речі, які видавалися в декількох одиницях на частину, а були й особисті речі.
Навпроти кожного найменування - вартість, яку потрібно було заплатити у випадку втрати якої-небудь речі.
У списку чого тільки не було! Наволочки, простирадла, натільна білизна, шкарпетки, форма, термін носіння якої - рік.
Ми з побратимами приносили з дому все, що у нас було: все, що нам видавали в частині, а також те, що ми купували самі, або нам привозили волонтери. Дуже хочеться вірити, що нам все це більше не знадобиться, а тим хлопцям, які прийшли нам на заміну, стане в нагоді. Правда, все одно весь список не перекрили - довелося ще кожному "скидатися" по 5 грн.

"Я їду додому! "
З Маріуполя до Запоріжжя ми їхали рівно 7 годин і 40 хвилин. Відстань - 280 км! Машини постійно ламалися і глохли. Ми всі були втомлені і виснажені. Радувало лише те, що попереду чекала зустріч з рідними людьми і демобілізація.