Тисячі кілометрів, шість країн: Як запоріжці об'їздили Балкани на велосипедах

Запорізькі мандрівники розповіли, чим Сербія нагадує Україну, як албанці стали майстрами піци та пасти і чому українцям було незручно йти на місцеве весілля

Тисячі кілометрів, шість країн: Як запор…

Молоді запоріжці Ольга Білинська та Юрій Васильєв – завзяті мандрівники. У різних куточках планети вони пересуваються автостопом або велосипедами. Нещодавно вони повернулися з тривалого велотуру балканськими країнами, про який розповіли порталу Depo.Запоріжжя.

Юра: - У подорожі ми пробули чотири місяці. З них у дорозі – 65 днів. За цей час велосипедами подолали приблизно 3200 кілометрів.

Почали з албанської Тирани – до неї дісталися літаком з пересадкою в Стамбулі. Велосипеди везли в багажі, за них треба було платити окремо. Маршрут йшов по колу: Чорногорія, Боснія, Хорватія, Сербія, Македонія, потім знов повернулися в Албанію і так само вилетіли з Тирани.

Пакування транспортного засобу в аеропорту

Оля: - Спочатку планували повернутися велосипедами до України – через Болгарію та Румунію. Але для цих двох держав потрібні або візи, або біометричний паспорт, який Юра зробити не встиг. Намагалися отримати болгарську візу в Македонії та Боснії, але нам відмовили, тому довелося знову летіти. Ті країни, які ми в результаті об'їхали, віз не потребують – достатньо звичайного закордонного паспорту. Окрім Хорватії, яка є членом Євросоюзу, та, відповідно, вимагає візу або біометрію. Я тоді лишила Юру в Боснії, а сама на пару годин поїхала до хорватського Дубровника – красивезного старовинного міста поруч із кордоном. У Косово теж не потрапили – там так само вимагають шенгенську візу або біометричний паспорт (наразі Косово є частково визнаною державою; Україна Косово не визнає - Depo.Запоріжжя).

У день долали велосипедом 60-100 кілометрів, залежно від вітру та рельєфу. Коли мені треба було працювати (з собою був ноутбук) – проїжджали 30-60 км.

Останній тиждень їхати було захолодно. Не треба вважати, що тут тепліше, ніж в Україні, бо регіон розташований південніше.

Мінус велоподорожі – у деякі місця з велосипедом не пройдеш і надовго його не залишиш.

Жили переважно в наметі, який був у нас із собою.

Також двічі надовго зупинялися в албанців, з якими познайомилися у минулій подорожі та які запросили до себе. В одних був хостел, в інших ресторан – ми не тільки гостювали в них, а й допомагали по роботі. Обом подарували українські прапорці, вони їх у себе повісили. Згодом до них завітали клієнти-українці, які помітили рідну символіку. До речі, ми теж якось зустріли на дорозі хлопців з Житомира, які теж подорожували велосипедами.

Юра: - Потім шкодували, що в самих не лишилося прапорця. Деякі люди, коли чули, звідки ми, пригощали кавою.

У День незалежності на чорногорському озері

Сербська природа, чесно кажучи, нуднувата – рівнина, дуже схожа на українську. А от у інших країнах дорога переважно йшла через гори – там траплялися куточки неймовірної краси. Зокрема вразила Боснія з її каньйонами та тунелями. Але їхати у горах, звичайно, важче, особливо у дощ.

На Балканах непогана інфраструктура для велосипедистів. Навіть у маленьких містечках є велодоріжки (а у Запоріжжі – нема). У Боснії обладнали велотрасу на місці старої, ще часів Австро-Угорщини, непрацюючої залізниці.

Оля: - У Албанії ми більше спілкувалися англійською, у слов'янських країнах – суржиком.

Про Україну на Балканах небагато знають. Ми для них досі "Радянський Союз", так само, як і вони для багатьох українців – Югославія. Про війну теж знають лише у загальних рисах. Якось сказали двом сербам, звідки ми. Один взагалі не зрозумів, а другий йому пояснив, що ми – це "Малоросія".

Юра: - Те, що велика частина сербів любить Росію та Путіна – правда. Це відобразилося навіть в асортименті сувенірів та назвах кафе. У них одна з улюблених тем для розмов – те, як 18 років тому їх бомбили американці.

Знайшлися путінофіли і в Македонії

Оля: - До речі, помітила, що коли я кажу про рідне місто, іноземці частіше згадують "Запорожець", ніж козаків чи ДніпроГЕС.

Юра: - Відмінності між людьми у різних куточках Балкан бувають доволі відчутними. Боснія і Герцеговина (ця країна має федеративний устрій: складається з Боснії і Герцеговини, де живуть, відповідно, боснійці-мусульмани та хорвати-католики, Республіки Сербської - переважно з сербським населенням та окремого самоврядованого округу Брчко - Depo.Запоріжжя) взагалі дуже розділена: їдеш одним селом – всюди сербські прапори, їдеш далі – хорватські, а, власне, боснійські ми побачили лише у столиці (а поруч – багато турецьких).

Хорватський прапор у Боснії

Оля: - Навіть столиця, Сараєво, складається зі східної (сербської) та західної (боснійської) частин, і вони не дуже люблять один одного. У колишніх югославських країнах люди більш закриті, обережні, ніж у Албанії. "Югослави" пережили низку війн, які лишили відбиток на свідомості людей – це добре помітно під час розмови.

Боснійський Мостар. Зараз це туристичний центр, а у 90-х місто сильно постраждало від війни

Юра: - До речі, албанці у самій Албанії та у сусідніх країнах (насамперед у Македонії – їх там приблизно півмільйона, чверть населення країни) теж неабияк відрізняються. У Албанії вони більш толерантні, не переймаються національними та релігійними темами (майже дві третини населення Албанії – мусульмани, а третина – християни, при чому католиків та православних приблизно однакова кількість), а у Македонії, напевно, більше прагнуть зберегти свою самобутність.

Нагадування про непросту ситуацію на Балканах. Вказівник у населеному переважно албанцями регіоні Македонії. Кирілічний напис македонською хтось зафарбував

Запам'ятався випадок із сербом на ім'я Іван. Ми випадково познайомилися у сербському містечку, і він запросив нас додому на каву та обід. Чоловік був не просто віруючий, а прямо експерт у темі християнських святих. Він здивувався, що ми не знаємо своїх святих покровителів. Іван спитав дні нашого народження, після чого дістав велику скриньку з іконами, знайшов ті, на яких були "наші" святі, та подарував.

До речі, якщо не брати до уваги великі міста, то церков у Сербії більше, ніж магазинів.

Оля: - На мій велосипед причеплений автомобільний номер канадського Квебеку – просто як сувенір. Тому до мене часто зверталися французькою – думали, що я звідти. Особливо у Дубровнику – там взагалі безліч туристів (останнім часом інтерес іноземців посилився, бо в місті знімали "Гру престолів"), а того дня коли я туди заїхала, містом ходили сотні канадців. Один із них, коли дізнався, що я з Запоріжжя, пригадав, що був там – подорожував лайнером з Києва до Одеси. Навіть запам'ятав ДніпроГЕС та Хортицю.

Юра: - Ще був цікавий епізод біля сербсько-боснійського кордону. На дорозі (вже у Боснії) ми знайшли смартфон та вирішили повернути власнику. Зайшли з нього у "Фейсбук" та побачили профіль власника – це був серб із міста, яке ми за пару тижднів збиралися відвідати. Ми написали йому про це, але він довго мовчав. Врешті решт відповів: виявилося, що йому просто не було звідки заходити в мережу, окрім загубленого телефону. Ми згодом зустрілися, віддали його річ та познайомилися. Горан – дуже цікава людина, професійний хореограф. Він на радощах нагодував нас вечерею та сніданком.

Окремо запам'яталася столиця Македонії - Скоп'є. У центрі міста – величезна кількість пам'ятників та статуй, розкішні адміністративні будівлі. Деякі македонці скаржаться, що уряд витратив на це безліч грошей. Це молода країна, і всі ці монументи – напевно спосіб будівництва нації. Всі сусіди – серби, албанці, болгари, греки - вважають цю землю своєю.

Оля: - Кухня екс-югославських країн нам не дуже підійшла. Ми м'яса не їмо, а в них це "основа" всієї кулінарії. Навіть маленькій сербській дівчині на сніданок дали просто м'ясо з хлібом – при цьому хліб вона там і не з'їла. Якось у Сербії нас побачили молодята, пофотографувалися з нами та запросили на весілля. Нам було б цікаво прийняти запрошення. Але ми подумали: люди вже гуляють, всі веселі, а тут приходимо ми, відмовляємося від м'яса, а також вина та ракії (алкоголь ми теж не вживаємо). Вони б нас не зрозуміли та образилися, тому ми ввічливо відмовилися.

Юра: - Інша справа – албанська їжа. У них страви більш різноманітні, багато фруктів, овочів, морепродуктів. Албанці масово їздили і продовжують їздити до Італії, і завдяки цьому добре знаються на пасті, каві, роблять класну піцу.

Ківі прямо з дерева виявилися кислими

Оля: - Перше, що кидається в очі у Албанії – неймовірна кількість кафе та чоловіків у них (жінки туди ходять рідко). Лише в одному балканському кафе ми бачили табличку про заборону палити. Взагалі тютюн тут вживає майже кожен віком від 12 років. Інша "фішка" албанців: вони всі один одного знають – країна ж маленька, людей менше трьох мільйонів. Ми часто чули фрази на кшталт "мій друг, віце-прем'єр-міністр…". Під час минулорічної подорожі я виклала в "інстаграм" фото Тирани з тегом – і незабаром його "репостнув" мер міста.

Звична балканська картина - мечеті та християнські храми поруч

Об особенностях осуществления права собственности в многоквартирном доме

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Запоріжжя

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"