Сіль запорозької землі: Як діти Незалежності повставали на її захист

Малювати портрет покоління, народженого у перші роки після відновлення незалежності України, напевно, ще зарано. Але головні його герої вже відомі, бо у країни, яка веде визвольну війну, немає героїв головніших за її захисників. Приблизно три тисячі запоріжців, які воювали на сході, молодші за 30 років. Які вони, спробувало узагальнити Depo.Запоріжжя.

"Вони – діти. Дуже чисті", – каже ветеран "Донбасу" Тимур Книш. – "Ото пішли в магазин, набрали всілякого, повертаються, з чіпсами, печивом, обвішані автоматами, їдять ті чіпси, сміються. Ми дивимося і плакати хочеться". У колишнього військовополоненого Книша, який колись не без жартів переповідав Depo.Запоріжжя, як відзначив в російському полоні – "на підвалі" в Донецьку новий 2015 рік, на очі дійсно навертаються сльози при згадці юнаків на передовій у найзапекліші дні 2014-го.

"Юнацький максималізм, жага пригод, не без цього. Але головне – це покоління вже не перебувало під радянським ідеологічним впливом. Чимало з хлопців, які пішли на фронт добровольцями, з дитинства були членами українських патріотичних організацій: "Пласт", "Сокіл", "Січ". Вони вже були національно свідомі. Брали участь у Революції Гідності. Багато хто з них із початком війни пішов у добровольчі підрозділи – в батальйон "Січ", УДА Яроша. У "Карпатську Січ", як, наприклад, Данило Касьяненко", – розповідає керівник Запорізького відділу Міністерства у справах ветеранів Костянтин Денисов.

Запоріжцю Дані Касьяненку цього березня мало б виповнитися 25, але він назавжди залишився 19-річним – загинув у серпні 2015 року в Опитному неподалік Донецького аеропорту. У хлопця був кумедний позивний – "Телефончик". За однією з версій, тому що на першому ж шикуванні теревенив по телефону, за другою, – взагалі майже не розставався з ним.

Данило Касьяненко

У штурмовій роті "Карпатська Січ" 93-ї ОМБ Данило був гранатометником, отримав важку контузію, але після шпиталю знову повернувся на передову. Загинув разом із побратимом: в їхній окоп в Опитному втрапила ворожа міна. Ім’я бійця занесене до Книги почесних громадян Запорізької області.

"Телефончика" часто згадають як наймолодшого загиблого на сході бійця з Запорізької області. На жаль, це не так. "Наймолодший у нас Ваня Клевчук, – зітхає заступниця голови організації "Родина козацької звитяги", що об’єднала сім’ї загиблих АТОвців, Галина Ревуцька. – Його у полоні вбили. Ваня був пораненим. Його змусили знімати одяг. Усіх змушували – шукали патріотичні татуювання. А він не міг швидко роздягнутися через поранення. За нього побратим вступився. Їх розстріляли", – переповідає жінка.

Іван Клевчук

Уродженець запорізького селища Новомиколаївка Іван Клевчук не дожив два місяці до 19-річчя. У серпні 2014-го під час виходу з Іловайського оточення поранений Іван разом із побратимами із 93-ої бригади потрапив у полон до російських десантників. Російський офіцер розстріляв 18-річного хлопця разом із ще п’ятьма українськими бранцями.

"Вони – українці. У них немає нічого "совкового". Я по онуках можу судити. Нас життя змусило ставати патріотами, а вони такі змалечку", – продовжує Ревуцька, молодший син якої, командир відділення 93-ої ОМБ Артем Ревуцький, загинув в Іловайську, щойно відсвяткувавши 35-річчя. Тіла Івана Клевчука, Артема Ревуцького і ще 85 загиблих бійців привезли на упізнання до Запоріжжя на початку вересня 2014 року. Обставин загибелі мати не знає досі – питалася спочатку у його товаришів, потім припинила. У Артема залишився син. Зараз він уже підліток.

"Головна риса цього покоління – колосальне почуття справедливості. Сашко таким був", – каже Микола Говоруха – батько загиблого у Дебальцевому в лютому 2015 року Олександра Говорухи.

Сашко народився у 1994-му. "То були скрутні часи. Нічого подібного до тієї допомоги, яку зараз отримують батьки, і близько не було. Але ми працювали, тож у Сашка все було. У садок я його не віддавав, він виховувався вдома. А коли перед школою прийшли до комісії, яка оцінює підготовку дитини до навчання, то комісія просто вражена була його знаннями", – згадує батько.

Хлопець захоплювався технікою, насамперед автівками, тому пішов навчатися на водія. На початку 2014 року був призваний, майже одразу уклав контракт. Проходив службу в легендарній "55-ці" – 55-й окремій артилерійській бригаді, що нині носить назву "Запорізька Січ". Воював на Луганщині і Донеччині. У Дебальцевому в ніч на 15 лютого військових накрили російські "Гради". Сашко був поранений, за його життя в польових умовах боровся військовий хірург Олександр Данилюк, але врятувати тезку не зміг. "Останніми словами мого сина були: "Хочу жити", – батьківські очі стають бездонними від сліз. – Мені про це розповідав Сашко Данилюк, ми з ним у Києві зустрічалися на День незалежності. Видно було, що йому незручно зі мною розмовляти, він відчуває провину, хоча зробив усе, що зміг".

Олександр Говоруха

Загиблі захисники з Запорізької області, які народилися після проголошення Незалежності

• Іван Клевчук – кулеметник, 93-тя ОМБ. Загинув у віці 18 років в районі села Новокатеринівка на Донеччині 29 серпня. Під час виходу з-під Іловайська разом із побратимами потрапив у полон, де був розстріляний російським офіцером. Упізнаний в морзі в Запоріжжі бойовими товаришами й родичами.

• Даниїл Касьяненко – стрілець, штурмова рота "Карпатська Січ", 93-тя ОМБ. Загинув у віці 19 років під час бойового чергування в селі Опитне внаслідок прямого влучання міни 6 серпня 2015 року.    

• Олександр Говоруха – навідник, 55-та ОМБ. Помер у віці 20 років 15 лютого 2015-го у лікарні Бахмута від важких поранень, отриманих напередодні в районі Дебальцевого під час артилерійського обстрілу російськими найманцями.

• Сергій Шилов – номер обслуги, 93-тя ОМБ. Загинув у віці 20 років під час обстрілу в районі Пісків на Донеччині 5 грудня 2014 року. Вважався зниклим без вісти. Був ідентифікований серед загиблих у Дніпропетровську в квітні 2015 року, перепохований 8 травня.

• Роман Соловйов – заступник командира бойової машини, 93-тя ОМБ. Загинув у віці 20 років під час виходу з-під Іловайська 29 серпня 2014 року.

• Богдан Сердюк – кулеметник, 164-тя радіотехнічна бригада. Загинув у віці 21 рік під Маріуполем 4 жовтня 2016 року.

• Олександр Пальгуєв – боєць Добровольчого Українського корпусу "Правий сектор". Загинув у віці 21 рік біля залізничної станції Мандрикине на Донеччині 12 серпня 2014 року, коли автобус з бійцями ДУК потрапив у засідку.

• Євгеній Сиротін – командир гармати, 55-та ОМБ. Загинув у віці 21 рік під час виходу з оточення під селом Дьякове 6 серпня 2016 року. Бойова машина в районі Красного Луча потрапила у засідку терористів, які закидали її гранатами. Разом із двома побратима вважався зниклим без вісти, був упізнаний за ДНК-експертизою.

• Віталій Дзиза –  старший навідник, 36-та окрема бригада морської піхоти. Загинув у віці 22 роки під Маріуполем під час обстрілу російськими найманцями 10 березня 2017 року. 

• Ігор Гребінець – старший оператор, 56-та ОМБ. Загинув у віці 22 роки під мінометним обстрілом поблизу Талаківки 18 червня 2016 року

• Олексій Заїка – гранатометник, 93-тя ОМБ. Загинув у віці 22 роки біля села Новоселівка Перша на Донеччині під час танкової атаки російських найманців на блокпост ЗСУ 4 липня 2014 року.

• Дмитро Назаренко – сапер, 93-тя ОМБ. Загинув у віці 22 роки під час виходу з-під Іловайська так званим "зеленим коридором" 29 серпня 2014 року. Був ексгумований пошуковцями місії "Евакуація-200" 11 вересня того ж року. Впізнаний за експертизою ДНК.

• Дмитро Лобов – кулеметник, 93-тя ОМБ. Загинув у віці 22 роки під час виходу з-під Іловайська 29 серпня 2014 року.

• Анатолій Яковець – механік-водій, 53-тя ОМБ. Загинув у віці 23 роки у селищі Кіровому на Донеччині 28 серпня 2016 року.

• Богдан Гончаренко – далекомірник, 25-та бригада транспортної авіації. Загинув у віці 24 роки поблизу Авдіївки під час обстрілу російськими найманцями 13 квітня 2015 року. 

• Максим Шумак – кулеметник, 53-тя ОМБ. Помер у віці 24 роки 13 серпня 2016 у лікарні в Бахмуті від поранень, отриманих під час обстрілу під Майорськом.

"Наскільки це можливо в бойових умовах, ми їх берегли. Ніхто не буде ставити молодь поперед себе", – похмуро каже "донбасівець" Книш.

Молодь, тим часом, щосили намагалася вберегти від хвилювання близьких. Чимало хлопців приховували від родин, особливо, жіночої частини, що вони на передовій. От і 24-річний Микита Таран, який у 2019-му проходив службу в ООС, посміхається: "Бабусю ми вирішили поберегти".

До повернення онука з зони бойових дій чи не головним жахіттям бабусі була пригода, що трапилася з Микитою у віці два роки. "Собаки на мене напали в Кушугумі, "швидка" не їхала, я був пошматований, кров річкою лилася. Принаймні, бабуся так розповідає, я сам не пам’ятаю. Але у неї завжди сльози, як згадує, – Микита посміхається ще ширше. – Про те, що я був на Донбасі, ми їй розповіли за вечерею, коли повернувся".

Микита Таран

Призваний на строкову Микита збирався проходити службу в Запоріжжі, але неочікувано був відправлений до Києва у бригаду охорони Генштабу ЗСУ. Згодом уклав контракт і поїхав на Донеччину у складі цієї ж бригади. "Чому? Вирішив, що так треба", – відповідає хлопець, який до 2014 року геть не цікавився політикою, міжнародною ситуацією та історією української національно-визвольної боротьби. "Зараз потроху почав", – каже Микита.

"Треба було захищати Батьківщину. І я був готовий до цього", – говорить 26-річний Денис Ясинський. Хлопець проходив вишкіл у "Соколі", волонтерів із початку війни, їздив 2015-го у прифронтове Курахове з акцією "Вірш солдату". У 2016-му пішов на фронт. Служив в аеророзвідці 55-ої бригади, воював на Донеччині: Маріуполь, Авдіївка, демобілізувався 2019-го.

Денис Ясинський

Дениса виховувала одна мама, його дитинство не було заможним. Але хлопець одразу заперечує, що держава йому тоді чогось не додала. "Може, не могла", – каже.

Природно, що молодики вагаються з визначенням, чим їхнє покоління відрізняється від попередніх. Сходяться хіба що на тому, що вони більш розкуті. Микита каже "більш нахабні", але це, здається, суперечливим твердженням.

Зі сторони неважко помітити й інші відмінності. Вони залишають право оточуючим бути різними, не поділяти їхніх переконань. Зокрема, щодо захисту Батьківщини. "Взагалі вважаю, що воювати має той, хто до цього готовий. Це питання, який кожний має розв’язувати для себе сам, свідоме рішення", – впевнений Денис.   

Неможливо не помітити й теплих відкритих стосунків у родинах. Це – і в історії про убезпечену від хвилювань Микитину бабусю, і у відповіді Дениса, чи пишається мама сином-ветераном: "Вона мною завжди пишалася", і у повних болю словах батька загиблого Олександра Говорухи: "Син був моїм кращим товаришем".

Хлопці не готувалися до війни, але супротивник їх, схоже, не здивував. Дениса – тому що він дуже непогано обізнаний в історії України, Микиту – бо Росія, як і міжнародні стосунки загалом, до певного часу існували за межами його світу. При цьому пекельної ненависті до країни-агресора, як деякі їхні побратими старшого віку, молодики не відчувають. Вочевидь, тому що такій ненависті мають передувати якісь близькі відношення. Хлопці, скоріше, зневажають сусідів, що ті не мають прагнення до волі. І впевнені, що зміни в Росії неминучі і це посприяє поверненню Донбасу і Криму.

Світова тенденція така, що влада, зокрема політична, стрімко молодшає. Але вищі її щаблі громадяни посідають все одне у віці після 40 років. Тож поки масовий прихід покоління Незалежності у владу ще не почався.

"Не згодний, ми вже йдемо у політику й у владу, прямо зараз", – каже 26-річний ветеран Ясинський. "Ні, країна не може чекати ще 10 років, інакше все згниє, вони мають йти у владу вже сьогодні, – погоджується 58-річний ветеран Книш. – Тому Костянтин (Денисов, – ред.) штовхає їх: вчиться".

І Микита, і Денис, які до участі в АТО/ООС, отримали середню спеціальну освіту, нині навчаються у Запорізькому національному університеті: за спеціальностями "Міжнародна економіка" та "Управління персоналом і економіка праці".

"Коли це покоління прийде у владу, це будуть колосальні зміни", – впевнений Микола Говоруха. "Це буде зовсім інша країна", – вторить Галина Ревуцька.

Покоління Незалежності 24 серпня крокуватиме у святковій "коробці" ветеранів на параді у Запоріжжі. Покоління Незалежності завжди дивитиметься на запоріжців з меморіальних табличок на будинках і назв вулиць. І хоча малювати портрет цього покоління, напевно, ще зарано, місце в історії України воно посіло не лише за датами народження.

Матеріал підготовлений за ідеєю та за сприяння Запорізького відділу Міністерства у справах ветеранів України.