Дев'яностий сезон запорізького театру: У прем'єрній виставі "метри Магара" розкажуть про смак життя

Ювілейний сезон Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. В.Г.Магара відкриє 5 жовтня виставою "Смак життя". У ній на сцену вийдуть майже ровесники театру, які його створювали і формували

Історія запорізького театру розпочалася 1929 року. За час існування театр кілька разів змінював назву, специфіку роботи і прописку: Київ, Донбас, Житомир, Ужгород. У роки Другої світової війни дві бригади акторів театру давали вистави на Кавказі, за Каспієм, виступали перед бійцями українських фронтів. Тимчасовими підмостками театру були прифронтові та тилові міста колишнього СРСР. Стаціонарну роботу у Запоріжжі театр розпочав у травні 1944 року. За дев'ять років отримав власну будівлю.

До свого ювілейного сезону театр почав готуватися заздалегідь. Про те, якими творчими здобутками збирається нині вразити глядачів, як залучає у це коло не надто театралізовану сучасну публіку, з якими складнощами стикається та як їх розв'язує порталу Depo.Запоріжжя розповіла головний режисер театру Тетяна Лещова.

Розкажіть про майбутній сезон. Які прем'єри та сюрпризи очікують на глядачів?

– Для нас важливий кожний сезон, ми завжди намагаємося бути цікавими. Цього року плануємо залучити до театру глядачів-підлітків. Це непроста аудиторія, тому тут треба підходити дуже відповідально. Я обрала для постановки п'єсу сучасного шведського автора Ігоря Бауершіма "Norway. Today". У цьому творі порушується проблема суїциду серед підлітків. На Новий рік ми плануємо поставити "Мауглі". Цю казку зробимо цікавою як для дітей, так і для дорослих. Але я, як режисер, вирішила трошки змінити хронологію, і кінцівка у нас буде обнадійлива й яскрава. Також наприкінці року на суд глядачів ми представимо "12 стільців" Ільфа і Петрова. Навесні хочемо зробити виставу присвячену Тарасу Шевченку через призму відносин з Варварою Репніною. Робоча назва "Стіна". На малій сцені плануємо зробити моновиставу з актором Сергієм Собержанським за творами, листами та спогадами про Василя Стуса. Також у планах доробити ескізну виставу за п'єсою сучасного драматурга Неди Неждани "Голос тихої безодні", головна тема якої Голодомор. У планах стоїть і робота над комедією "Тітки", розглядаємо можливість роботи над п'єсою "Дивна місіс Севідж". Також на базі нашого театру у ювілейному сезоні започатковується конкурс читців "ТемаФест" та буде проведено фестиваль "Амплуа". А ближче до завершення театрального сезону - фолк-опера "Чумацькі фрески" з музикою відомого українського композитора Ігоря Поклада. У цій постановці буде задіяний оркестр та балет театру.

Чому ювілейний сезон відкриваєте саме "Смаком життя"?

– По-перше, ми не могли обійти увагою людей, які створили і формували театр, які віддали йому усе життя. Вони майже одного віку з театром. У багатьох наших метрів, корифеїв нині визначні дати і творчої діяльності, і особисті ювілеї. У попередньому сезоні ми вітали Світлану Ромашку з 60-річчям, Лідію Смолій з 80-річчям. Ніна Шинкарук отримала звання Народної артистки України, Євген Козьмик - Заслуженого артиста. Наша молодь Дмитро Клопот та Катерина Стеценко стали лауреатами обласної премії за значний внесок у розвиток театрального мистецтва. У цьому ювілейному сезоні 25 жовтня виповнюється 80 років народному артисту України Івану Смолію, якого ми плануємо привітати разом із глядачами. Заслуженому артисту України Миколі Коновалову у 2019 році виповнюється 70 років. Заслуженому артисту України Анатолію Сиротенко виповниться 65 років, Андрію Косодію - 55 років. А самому театру виповниться 90 років. Наші майстри – основа нашого театру, тому ми вирішили зробити їм невеличкий подарунок і задіяти всіх у виставі "Смак життя". Вистава складається з шести скетчів. У кожній історії найголовніша думка: "Для чого нам жити далі? Для чого ми проживаємо своє життя?". Головне у цьому житті – жити, бо життя прекрасне. І мені здається, що найточніше цю виставу можуть зіграти лише ті люди, які прожили життя, яким є, що сказати. На сцені будуть задіяні усі заслужені та народні артисти, які є у театрі. Звичайно, в епізодах грає і молодь.

Справжніх театралів нині небагато. Як вгадуєте потреби людей? Що сьогодні, на вашу думку, потрібно глядачеві?

– По наповненості залу добре видно, що глядачі хотіли б бачити. Є вистави, які йдуть вже декілька років, а в залі постійно аншлаг. Є і такі вистави, де глядачів менше. Можливо, тема не здалася їм цікавою, чи навпаки підіймаються настільки важливі питання, що людям боляче дивитися. Коли я обираю репертуар, я намагаюся врахувати усі обставини, знайти золоту середину між розважальними та серйозними спектаклями.

Чи дуже відрізняється театр, який був 30-40 років тому, від сучасного?

– Звичайно. Технічне забезпечення було іншим. Раніше було більше ручної роботи під час виготовлення костюмів та декорацій. Зараз у цьому плані трошки легше. А ось в інтелектуальному плані стало складніше здивувати глядачів. Сьогодні у людей змінилося сприйняття, бо розширився інформаційний простір. Раніше спектаклі могли тривати по три години, і глядачі з задоволенням спостерігали за подіями на сцені. А зараз ми стикаємося з тим, що треба працювати швидше, знаходити нові методи, щоб зацікавити та утримати увагу глядачів, адже зараз вони швидше сприймають інформацію.

У часи свого становлення театр часто переїжджав, був пересувним. Чи гастролює театр зараз?

– Так. Ми – обласний театр, тому намагаємося охопити майже усі міста області. І не лише. Минулого року були на гастролях в Кропивницькому. Їздили з виставою "Таїна буття" до Києва на фестиваль "АндріїськийФест", де перемогли в українському форматі та представляли Україну у міжнародному форматі. Також були на фестивалі "ДніпроФест" в Дніпрі. Взагалі будь-які гастролі починаються з підрахунків, бо людей треба привезти, розмістити, нагодувати. Окрім акторів, ще їде фура з декораціями та група працівників, які обслуговують спектаклі, організовують усе. Але ми намагаємося знаходити можливості. Цього року плануємо гастролі до Дніпра, але через ювілейний сезон нам доведеться бути більш "осілими". Хоча завжди готові брати участь у фестивальному русі.

А як змінюються підходи до художнього оформлення постанов – костюмів, декорацій? Чи дуже це дорого?

– Так, це завжди затратно. Режисери можуть вигадати все, що завгодно, але є певні фінансові моменти. Звичайно, можна на сцені зробити справжнє шоу, створити голограми… Але чи є у цьому сенс? Мені здається, у театрі вже нічого нового не вигадаєш, можна лише полегшити працю і взяти до уваги новітні технічні розробки, та для цього треба модернізувати самі театри, щоб бути готовими до таких нововведень. Але це потребує фінансування, а на час робіт стаціонарна сцена буде відсутня, тож треба буде шукати іншу форму прокату вистав. Це складно, але для майбутнього необхідно. На мою думку, найкрутіше це "чорний кабінет" (принцип оформлення, при якому весь робочий простір сцени затягується чорною тканиною - в ідеалі чорним оксамитом, який відбиває світло, - Ред.) Якщо актори зможуть створити у цьому "кабінеті" цілий світ, то це свідчить про їхню талановитість. Декорації, звичайно, все спрощують. Можна ж стільки антуражу створити, а воно все марним буде, адже найголовніше, щоб спектакль, гра акторів "чіпляли" людей, не залишали байдужими.

Яка увага приділяється музиці та хореографії в постановах? Наскільки вони важливі?

– Зважуючи на те, що ми музично-драматичний театр, усі актори повинні вміти і співати, і танцювати. Мюзикл є для нас дуже важливою метою, до якої ми прагнемо. Зараз ми запровадили систему, в якій наші актори систематично займаються вокалом, хореографією та сценічною мовою. Адже для актора найголовніший інструмент це тіло, голос та пластика. Щодо музики, то з нами працює композитор В'ячеслав Тодика. Завдяки цьому, останнім часом наші спектаклі мають авторську музику, а не добірку з інтернету. Композитор безпосередньо бере участь у процесі створення постановки. Це надає театрові індивідуальності.

Який на сьогоднішній день творчий склад театру?

– У театрі працюють 52 актори, серед яких є шість народних та сім заслужених артистів України, 27 артистів оркестру, 18 артистів балету. Останнім часом колектив театру дуже "омолодився". Ми з директором Володимиром Панькіним сходимося у думці, що в театр треба брати молодь. Навіть якщо вони помиляються, від них йде просто шалена енергетика, у них є бажання рости, змінюватися, йти вперед. І взагалі, зараз театру пощастило з тим, що директор та головний режисер не мають жодних проблем, конфліктів, йдуть в одному напрямку розвитку театру. Сьогодні, як ніколи, у театрі є все, для комфорту людей, які тут працюють, та для реалізації усіх творчих задумів.

Що найскладніше у вашій роботі? Згадайте постановку, яку особливо складно було режисерувати?

– Кожна робота дається мені складно. У тому сенсі, що будь-яка вистава відбирає багато сил та енергії. Під час підготовки можуть виникнути "непорозуміння" з автором, коли необхідно якомога точніше зрозуміти, що саме він хотів сказати, "докопатися", аби потім пояснити акторам. Далі складнощі можуть виникнути й у роботі з артистами. Вони усі талановиті, але важливо знайти підхід до кожного. З кимось треба працювати жорстко, а хтось від крику навпаки закриється. У когось можуть бути сімейні проблеми, на це теж треба зважувати. Мені, як режисеру, буває важко попрощатися зі спектаклем, коли відбувається прем'єра. Але поки не відпустиш, не почнеш щось нове.

За яким принципом відбираються п'єси для постановок?

– Насамперед я обираю те, що потрібно для розвитку театру, аби він був цікавим. Те, про що мені, як режисеру, цікаво говорити та аналізувати з глядачем. Обрана драматургія має бути цікавою і режисеру, і акторам, і глядачам. П'єси мають бути актуальними, ми не можемо говорити про те, що нікому нецікаво.

А скільки часу проходить від задуму до втілення?

– У 2017 році у Запоріжжя на фестиваль приїжджали німці, і ми їм ставили таке саме питання. У них на будь-яку драматургію виділяється шість тижнів. У нас завжди по-різному. Наприклад "За двома зайцями" ми зробили за два місяці, хоча актори не вірили, що нам це вдасться. Але ж на сцені професіонали і, якщо до них приходить готовий режисер, то немає нічого складного у тому, щоб домовитися, зрозуміти та спробувати. Я йду до акторів із розумінням, як все має відбуватися, як буде оформлений спектакль, як актори будуть одягнені. На всі ці процеси у мене може піти і місяць, і півроку, і рік.

Чи часто ви відвідуєте театри як глядач?

– Я намагаюся ходити на прем'єри. Останній раз була у театрі "Vie" на допрем'єрному показі вистави "Отвєтка", що присвячений пам'яті оперного співака Василя Сліпака, який загинув в АТО. Це зараз дуже важлива тема, війна торкнулася майже кожної родини. Взагалі дуже важливо ходити і дивитися на роботу колег, щоб розуміти, на якому рівні ти перебуваєш, де тобі ще треба рости, а де ти кращий. Я і своїм акторам завжди раджу ходили до інших театрів.

Чи буває таке, що приходите на постановку, і думаєте: "А я б зробила по-іншому, краще", і хочеться її зробити у себе?

– Взагалі я не можу дивитися спектаклі, як звичайний глядач, і я про це дуже шкодую. Мені не вдається прийти, сісти і просто насолодитися тим, що відбувається на сцені. Театр це ж великий обман. І, чим більше ти знаєш законів театру, тим складніше тебе обманути. Щодо репертуару, то у нас в місті не так багато театрів, і театральний світ дуже тісний. Якщо я знаю, що інший театр обирає якусь п'єсу, то я її в роботу не візьму. Це повага до колег. Світ драматургії настільки великий, що життя не вистачить усе поставити і зіграти. Так що вибір є завжди.

Чи є у вас улюблені постановки?

– Кожна постановка - частина творчого шляху, це особливі відносини з акторами, нові теми, нові загадки, нові відкриття. Дуже багато особистого від мене, від мого бачення, який для мене Франко, є у постановці "Таїна буття". Мені довелося дістати з себе дуже багато роздумів, хвилювань, почуттів і питань. Ми його зробили швидко, буквально за місяць. Я визначила жанр – драм-вистава про особисте. Разом зі мною про своє особисте намагаються говорити й актори. У цій виставі є два важливих для мене здобутки. Перший - актриса Галина Капралова. У виставі я намагалася показати усім та їй особисто, наскільки можна працювати "по-іншому", але бути при цьому цікавою, точною та відвертою. Бо спосіб існування у цій виставі - абсолютна чесність із собою, із глядачем, із Іваном Франком. Другий - актор Сергій Собержанський, який теж зміг зробити прорив. Таким його ще не бачили, але найскладніше тепер усе це зберегти, втримати та розвинути у собі. Також новий подих надала молодь: Анастасія Ляшиченко та Анна Акішина. Це великий крок, коли режисер допомагає акторові відкритися. Напевно, чим більше вкладаєш у постанову потаємного, тим складніше і відпускати її потім, і слідкувати за нею, бо все одно це завжди торкається твого особистого.

Фото: сцени зі спектаклю "Смак життя"

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Запоріжжя