Повернути чесне ім'я: Чому запоріжці-борці за країну досі не позбулися тавра ворогів

Нині в усіх регіонах України розпочинаються або ось-ось мають розпочатися реабілітаційні процеси, передбачені ухваленим торік Законом щодо удосконалення процедури реабілітації жертв радянських репресій
 

Минулого року український парламент ухвалив, а президент України Петро Порошенко підписав Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років". Закон став логічним продовженням "декомунізаційного пакету", адже має відновити історичну справедливість стосовно усіх українців, які постраждали від переслідування комуністичним режимом.

На відміну від "декомунізаційних" законів, цей не набув такого шаленого резонансу та певною мірою залишився поза увагою широких верств населення. Тим не менш, його впровадження триває. Зокрема, при облдержадміністраціях створені регіональні комісії з реабілітації. Є така і в Запорізькій області, вона цілком сформована, обрано керівництво. Найближчим часом комісія має зібратися на своє перше робоче засідання та безпосередньо розпочати діяльність, адже до неї вже почали надходити заяви на реабілітацію.

Про те, кому саме з запоріжців комісія має повернути чесне ім’я, скільки може бути таких людей, як відбуватиметься процес реабілітації , чому він дуже важливий та що має стати його кінцевою метою, портал Depo.Запоріжжя розмовляє з заступником голови регіональної комісії з реабілітації при Запорізькій ОДА – істориком, який тривалий час досліджує рух за незалежність України, кандидатом історичних наук Юрієм Щуром.

Пане Юрію, масова реабілітація репресованих почалася ще у Радянському союзі, одразу після смерті Сталіна, потім отримала нові поштовхи під час перебудови та з набуттям Україною незалежності. Чим тодішні реабілітаційні процеси відрізняються від нинішнього?

– Одразу треба зробити певне розмежування: радянські реабілітаційні процеси і процеси, які відбувалися вже у незалежній Україні. Перші були певним намаганням показати зміни в державі, в системі, яких насправді не було. Й не така вже велика кількість людей була реабілітована. Декого дійсно реабілітували, щодо інших застосовувалися амністії, скорочення термінів ув’язнення. У той же час, з документів бачимо, що коли ці люди поверталися з таборів, на них заводилися нові агентурні справи, когось знову саджали. Тобто це було таке собі замилювання очей. Цікавіші ті процеси, які почали відбуватися наприкінці 1980-х. Йшлося вже дійсно про репресії та реабілітацію їхніх жертв. Але й те, й інше розглядалося дуже вузько.

Наочний приклад – пам’ятний знак жертвам політичних репресій, який встановлений у Запоріжжі на місці колишньої тюрми НКВС на вулиці Олександрівській (на час встановлення знаку – вулиці Дзержинського, - Ред.). Залишимо навіть поза увагою, що напис на пам’ятнику зроблено російською мовою. Цікавіший зміст – "Жертвам политических репрессий 30–50 годов". Тобто "пізні комуністи", які потім ставали "ранніми демократами", зробили таку хитреньку штуку: обмежили радянські репресії періодом 1930–1950-х років, дотримуючись тієї концепції, що репресії – це лише сталінський період. "Забули" про "червоний терор" під час і після революції, тобто у 1920–1930-ті роки, повністю відкинули терор і репресії після смерті Сталіна, боротьбу з інакодумством за Брежнєва.

На фото: пам’ятний знак жертвам політичних репресій, встановлений у Запоріжжі на місці колишньої тюрми НКВС на вулиці Олександрівській

 

Ті реабілітаційні процеси, які відбувалися наприкінці 1980-х – початку 1990-х років, за великим рахунком, торкнулися насамперед тих, хто був засуджений саме тоді – під час великого терору (1930–1950-х, – Ред.). Юридично це було тим простіше зробити, що багато з цих людей були засуджені позасудовими органами, зокрема так званими "трійками НКВС". Відповідно, було порушено багато процесуальних норм під час слідства, тому визнати цих людей жертвами репресій або необґрунтовано засудженими було доволі просто.

Інша справа – люди, які були засуджені судовими органами, зокрема судами або трибуналами, які мали статус судів. Спочатку ці справи переглядали, чималу кількість реабілітували, але не всіх.

Про яку кількість вже реабілітованих йдеться у Запорізькій області?

– З 1988 року станом на 1 січня 1998-го у Запорізькій області були переглянуті 14556 справ стосовно 17012 репресованих. Станом на 1 січня 2003 року були реабілітовані 10994 людини, засуджені у різні періоди як позасудовими, так і судовими органами. Разом із тим, 5993 особи отримали відмову у реабілітації. І от тут найцікавіше. Серед них – люди, які є борцями за незалежність України. Я почав працювати з документами радянських спецслужб до декомунізаційних процесів, ще за часів президента Віктора Ющенка. У мене викликало велике здивування те, що люди, які були членами ОУН або, наприклад, учасниками Української революції, лишилися засудженими зрадниками Батьківщини, не були реабілітовані. Причому у реабілітації їм було відмовлено у незалежній Україні. Тут вже виникає питання навіть не на знання історії, а на логіку: як в незалежній Україні людина, що боролася за цю незалежну Україну, може бути визнана ворогом України?

Реалізація нового закону щодо реабілітації має це виправити?

Так, запроваджені зміни саме мають виправити оцю тотальну несправедливість. Відповідно до Закону, право на реабілітацію отримують категорії репресованих, які раніше були його позбавлені. Це люди, які зі зброєю в руках боролися проти "совєтского" режиму. Йдеться про учасників Української революції, селянських повстанських загонів 1920-х років, селянських повстанських загонів, які боролися у 1930-х роках проти, зокрема, колективізації та Голодомору, учасників ОУН та бійців Української повстанської армії. Раніше сам факт того, що бійця УПА заарештовували зі зброєю в руках, вже не давав підстав для його реабілітації, така людина вважалася обґрунтовано засудженою. І тут, скажу відверто, немає претензій чи то до працівника СБУ, чи то до працівника прокуратури, який цю справу переглядав. Відповідно до норм чинного тоді закону – пострадянського, але з радянським корінням – ця людина була дійсно обґрунтовано засуджена. Прокурор чи працівник СБУ не міг "вмикати" історичну логіку, навіть не мав права її вмикати. Є Кримінальний кодекс, є обставини справи , які підпадають під статті Кримінального кодексу. Тому й виникав такий нонсенс: людина, яка боролася за незалежність, борцем за Україну не вважається, а вважається ворогом України – "зрадником батьківщини".

За новим законом, мають бути реабілітовані й ті, кого засуджували позасудові органи. Однак, із цієї категорії залишилося дуже мало тих, хто раніше не був реабілітований, але, може, якісь справи з якихось причин ще не були переглянуті. Позасудові справи понад десять років тому, на початку 2000-х, мені здається, передані до обласного архіву, де вони творять окремий фонд. В архіві ж СБУ залишаються саме судові справи або справи, припинені під час ведення слідства. Окрім того, Законом запроваджена категорія людей, які визнаються потерпілими від репресій. Йдеться про найближчих родичів або людей, які перебували на утриманні засуджених. Така людина може подати заяву з проханням визнати її постраждалою від репресій.

Чи можна вважати ще однією відмінністю майбутніх реабілітаційних процесів те, що раніше їх здійснювали правоохоронні органи, а тепер цивільні особи, представники громадськості?

Не зовсім так. У комісіях є представники правоохоронних органів. До складу запорізької комісії – а вона типова, такі створені в усіх регіонах – входять по одному представнику від прокуратури, поліції, СБУ, представник Уповноваженого з прав людини, представник обласної влади і три історики. Нашу комісію очолює доктор історичних наук, багаторічний завідувач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету Федір Турченко, що є цілком логічним. Я – заступник. Також до складу комісії входить доктор історичних наук Георгій Шаповалов. Секретар комісії – представник Уповноваженого з прав людини в Запорізькій області.

У нас вже відбулося організаційне зібрання, наступне має бути робочим, оскільки вже надходять заяви на реабілітацію. Їх треба розглядати і робити обґрунтовані рішення. Останнє слово буде за київською комісією при Інституті Національної пам’яті, але рекомендацію їй надаватимемо ми.     

Хоча розроблено механізм, як це має відбуватися, остаточного розуміння у мене зараз ще немає – думаю, ми напрацюємо алгоритм роботи в процесі. Попереду великий обсяг роботи. Надійшла заява, але ж цього недостатньо, треба документальне підтвердження, якщо йдеться про людину, яка не реабілітована. Цю справу треба підняти, з нею треба ознайомитися.

Скільки запоріжців можуть бути реабілітовані?

– Зараз це визначити дуже складно. Наприклад, ті, хто співпрацював із німцями, реабілітації не підлягають, якщо доведена провина.

Усі?

– Мені здається, ті, хто не скоїв серйозних злочинів, вже давно реабілітовані. Справи, які я бачив на нереабілітованих, стосувалися начальників поліції, старост, які були дуже активними пособниками німців тощо. Хоча є і певні винятки, які так само треба дорозглядати. Я не один рік досліджував справу Іларіона Курило-Кримчака. За часів німців він був бургомістром Мелітополя, до цього – старостою села Вознесенка Мелітопольського району. Мав від німців якісь нагороди, але не військові – цивільні. Окрім цього, нічого, що б казало про його пособництво, немає. Але він був реабілітований лише частково, у нього залишилася стаття "зрада батьківщині". Його справу я вивчав дуже ретельно, читав уважно протоколи допитів. Самі "чекісти" нічого, що стосувалося пособництва, не могли йому закинути: ані участі в знищені єврейського населення, ані взагалі страт цивільних. Так, він був бургомістром, але це – адміністративна посада. Зате є спогади місцевих жителів, які були оприлюднені у 1990-х роках, де люди свідчать, що він допомагав уникати вивезення до Німеччини. Співробітників же радянської спецслужби, які його допитували, насамперед цікавила його діяльність в ОУН – Курило-Кримчак був одним з організаторів та керівників ОУНівського підпілля на Мелітопольщині. Як би він був радянським підпільником та працював бургомістром, то після війни міг би стати "Героєм Советского союза" або отримати якусь медаль. Але він був підпільником "несоветским", відповідно, його судили як відвертого ворога радянської влади.

На фото: репресований Іларіон Курило-Кримчак

 

Але тепер саме ви, оскільки досліджували його долю, можете посприяти поверненню йому чесного ім’я, адже не лише родичі можуть звертатися з заявами на реабілітацію, а й і науковці. Чи є це у вас в планах? 

– Є таке в планах, але почати хотів би з інших людей. В архіві СБУ я знайшов справу на двох петлюрівських повстанців із Олександрівська (сучасного Запоріжжя, – Ред.). Вони були засуджені ще 1929 року саме за свою діяльність під час Української революції і досі не реабілітовані. Їм "шили" і післявоєнні справи, що вони створювали воєнну організацію, але, насамперед, їх судили саме за 1920 рік. Це ті хлопці, що брали участь у відомому Лисогірському повстанському курені, який перекрив постачання більшовикам зерна Дніпром у 1920 році. Торік у Лисогірці було відкрито меморіальну дошку цим повстанцям, про яких писав, зокрема, відомий історик Олександрівська Гаврило Гордієнко. Вважаю, починати треба саме з них (невдовзі на порталі Depo.Запоріжжя вийде стаття про цих бійців, - Ред.). Бо, перепрошую, відзначати сторіччя Української революції і мати нереабілітованих українських бійців-петлюрівців, безпосередніх учасників і героїв цих подій – це дуже, м’яко кажучи, дивно.         

На фото: урочисте відкриття у травні 2018 року пам’ятної дошки воїнам Лисогірського повстанського куреня, щонайменше двоє з яких досі залишаються з тавром "зрадників батьківщини"

 

Певно ж, ці двоє петлюрівців не одні такі не реабілітовані з цієї категорії? Треба шукати інших?

– За великим рахунком, треба сідати і "лопатити" справи на нереабілітованих. Це оті самі майже шість тисяч справ, про які ми розмовляли на початку, ті, кому було відмовлено в реабілітації. Є питання, чи зможе комісія реалізувати такий обсяг роботи. Це треба просто висмикнути людину, посадити її в архіві. Величезна кількість часу піде лише на поверхневе ознайомлення зі справою, я вже мовчу про підготовку історичної довідки за нею. Тож цілком очевидно, що нині наша комісія працюватиме лише зі справами стосовно тих людей, з заявами про реабілітацію яких звернулися родичі репресованих чи науковці на кшталт мене. Оцих двох петлюрівців, справу на яких знайшов, я хочу подати на комісію від наукової організації.

Для того ж, аби розгорнути цю діяльність, потрібна людина, вочевидь історик, причому не просто історик, а обізнаний в темі, який проведе початкову роботу. Відсіє справи тих, хто не підлягає реабілітації: відвертих зрадників – пособників нацистів, репресованих співробітників НКВС, з рештою треба буде працювати.     

На фото: Спецповідомлення про виявлення у вигрібній ямі біля міськвідділу НКВС в Запоріжжі у 1939 році понад сотні людських тіл. Керівник міськвідділу на той час вже репресований. Начальник Управління НКВС області повідомляє, що тіла дістати неможливо, тому вирішено залити їх цементом           

 

Закон щодо удосконалення процедури реабілітації жертв радянських репресій, став логічним продовженням "декомунізаційного пакету" законів, але і близько не мав того резонансу навколо себе. З чим, на вашу думку, це пов’язане? 

– На цьому законі не заробиш політичних дивідендів. На декомунізації – і на її заперечені, і на її впроваджені – добряче піарилися. Можна було розповідати, що у когось "вкрали минуле", про "шалені кошти", які начебто доведеться витратити на перейменування тощо. А на цьому законі сильно не попіаришся, ну, хіба що можна прокричати про відбілювання "фашистських пособників", але про це й без того горлопанять кожного 9 травня. Окрім того, виступаючи проти закону про реабілітацію, можна "нарватися" на звинувачення у пропаганді радянського режимі.

Чому закон про реабілітацію важливий?

– На це питання важко відповісти, не використовуючи фраз, які можуть здатися надто пафосними, але тут вони доречні. По-перше, ми живемо в часи нової боротьби за незалежність України, у нас йде війна і є новітні борці за незалежність. Ми маємо зробити усе, аби ніхто і ніколи не ставив під сумнів їхню заслугу в збереженні країни. А значить, ми мусимо визнати тих, хто боровся за незалежність десятиріччя тому. По-друге, ми маємо відновити історичну справедливість і стосовно тих, хто боровся за Україну, і стосовно тих, хто потрапив у жорна репресій, став безвинними жертвами побудови "совєтского свєтлого будущего". Будь-яка людина заслуговує на справедливість, заслуговують на це її діти, онуки, правнуки. Я бачу, подекуди підшиваються у справи листи родичів, які цікавляться долями своїх дідів, бабусь, дядьків... Держава має нарешті повернутися обличчям до людей, які постраждали від режиму. Дуже погано, що це, як і декомунізація, не було зроблено ще 1991 року. Але і зараз певне акцентування уваги на цих подіях дозволить уникнути їхнього повторення у майбутньому.

Чи надасть процес реабілітації інструменти і можливості для притягнення до відповідальності тих, хто здійснював репресії?  

– Понад 10 тисяч осіб в Запорізькій області вже реабілітовані. У кожній справі є прізвище слідчого, керівника слідства, судді, є всі прізвища людей, які складали трійки, підписували вироки. Єдина справа, за якою були засуджені винуватці, це справа про винуватців Голодомору, яку провадила СБУ (були визнані винними в організації Голодомору низка партійних і радянських керівників, а також керівників радянської спецслужби і каральних органів, - Ред.). І потім, немає вже кого притягувати до відповідальності.

З цієї точки зору можна сказати, що і реабілітувати вже немає кого. Але ж ми говоримо про відновлення історичної справедливості. Чи процес саме реабілітації здається вам більш важливим?

– Реабілітація важлива, перш за все, для репресованих та їхніх близьких. Якщо підходити до цього питання глобально, то важливим і потрібним є великий ґрунтовний міжнародний судовий процес над комунізмом. Тому що усі ці речі: декомунізація, реабілітація – це напівміри. Такі самі злочини проти людства, що вчиняв радянський режим, вчиняли й нацисти, але вони були засуджені на міжнародному процесі. Радянський режим вбив дуже багато власних громадян, здійснював це у різні способи. Якщо ми будемо відверті, то процес репресій і боротьби з інакодумством тривав від перших днів радянського режиму до його останніх днів. Під час начебто демократичних послаблень часів "хрущовської відлиги" тривала боротьба з українським визвольним рухом. Ми не можемо сказати, що в якісь проміжок геть не було репресій.  Були й в 1970 роки, були у 1980-ті. Просто траплялися періоди, коли це було більш масово, а було, коли немасово і приховано. Аби раз і назавжди визначитися з цими речами, потрібен саме міжнародний суд, тому що від цього режиму постраждала не лише Україна.

Свого часу покійний нині Левко Лук'яненко був одним із локомотивів ідеї процесу "Нюрнбергг-2", на той час це не отримало підтримки держави і відверто зійшло на маргінес.  

Тож у цьому напрямку є чим зайнятися?

– Так. Насамперед правозахисникам.

 

Читайте також:

Три незалежності: Як запоріжці українську державу виборювали;

Праведники Голодомору: Що відомо про запоріжців, які рятували краян від смерті;

Історичний контекст: Як Запорозька Січ та Дніпрогес впливають на електоральні уподобання запоріжців.               

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Запоріжжя