Незбагнена Соборність і переписування підручників: Як вшановували й чим паплюжили українську історію в січні

Січень в Україні традиційно розпочинається зі вшанування Провідника ОУН Степана Бандери. Останніми роками це вже стало ледь не мейнстрімом або ж доброю традицією. Враховуючи дотеперішні намагання декого з політиків як України, так і з-за кордону "вставляти свої п’ять копійок" до питання української національної пам’яті, цю першосічневу традицію можна лише вітати. З українською історією мають розбиратися виключно українці.  Однак, є одне скептичне зауваження щодо гасла "Бандера прийде – порядок наведе!". Зрозуміло, що це просто римована "кричалка" для підсилення уваги. Проте, віддаючи шану історичним діячам минулого, вивчаючи їхній досвід, варто все ж такі пам’ятати, що лад в країні та своїх думках доведеться наводити самим.

А от звернутися до досвіду Провідника варто. Тим більше, що під Новий рік видавництво "Наш Формат" зробило свого роду унікальне перевидання збірки творів Степана Бандери "Перспективи української революції", яке буде цікаво й поціновувачам творчого спадку Провідника ОУН, й пересічним читачам.  

Не всі знають, що 22 січня, яке ми святкуємо як День Соборності, до 1991 року в середовищі української політичної еміграції вважалося Днем Незалежності України. Таким чином, історія модерного державотворення виводилася від проголошення 4-м Універсалом незалежності УНР, до того ж підсилювалася Актом Злуки Наддніпрянської та Західної України. Здавалося б, чи може бути привід для ігнорування такого дня. Тим паче, у "фінальний" рік святкування революційної п’ятирічки 1917/2017-1921/2021 років. На жаль, окрім загальних фраз та пафосних промов, нічого суттєвого на відзначення цього дня помічено не було. Звичайно, все можна списати на локдаун та важкі епідемобставини. Але, здається, що попри війну, окуповані українські території, частина жителів України так і не зрозуміла самої сутності поняття "Соборність". Більше уваги цій даті знову приділяють історики, аніж державні мужі.

Ну а історикам в січні знову було відмовлено у виконанні прямих обов’язків. Рішення відомого столичного суду з вимогою перегляду шкільних підручників для 5 та 11 класів (бо, бачте, події Революції Гідності не так висвітлені) викликає відчуття подібне до того, коли чуєш у громадському транспорті задушевні бесіди "знавців" історії. Звичайно ж, ц "знавці" не мають жодної історичної освіти, але не дай вам Боже намагатися їх виправити.

Вчергове люди, які не мають жодного відношення до історичної науки, вирішують, де науковці пишуть правильно, а де – ні. Утім, це не дивно після відомих судових постанов щодо книжки про Василя Стуса. Гидко, звичайно, але не дивно.

До того ж судове рішення викликає неприємне дежавю. Десь 20 років тому  на шкільний підручник за авторством запорізького історика Федора Турченка вже подавали до суду. За те, що висвітлював події початку 1990 років та їх ключові фігури не так, як би цим фігурам хотілося.

Суд також заборонив святкувати певні ювілейні дати, зокрема дні народження "неоднозначних" історичних фігур. (Не)однозначними історичними фігурами для України є діячі комуністичної та націонал-соціалістичної партій, які кожна по-своєму винні у мільйонах смертей. До багатьох діячів недавнього, вже незалежного, минулого є чимало питань та скепсису з цього приводу. Але, зрештою, лише самі історики, у палких чи не надто палких дискусіях, мають визначати й характеризувати. Черговий же суд з подачі чергового (не)однозначного діяча не може брати на себе роль арбітра історії.

Історія взагалі неоднозначна. Здавалося, напередодні 30-річчя незалежності України час відійти вже від радянського сприйняття свій-чужий, біле-чорне. Історія – вона "сіра", у всій своїй різнобарвності. Хоча, очевидно, в реаліях сучасної України і це можна оскаржити через (не)однозначний суд.

Наприкінці як передмову до заходів, пов’язаних із відзначенням подій Української революції 1917-1921 років, дозволю собі невеличкий відступ. Днями у шафі  знайшов цікаве видання "Александровскъ. Запорожье" авторства Лії Волової та Анни Чуприни, яке побачило світ у редакції газети "Запорозька Січ" 1997 року. Його можна вважати тогочасним вступом до історії Запоріжжя. Ілюстрована книга, написана молодими журналістками, доволі непогано висвітлювала основні віхи становлення міста. Та я розгорнув її на тих сторінках, де йшлося про роки Української революції. А там – Махно, "великий і могутній". Унікальність доби революції для Запорізького краю відшукувалася тоді саме у махновському русі, і не лише у "презентаційних виданнях", але й більш вагомих, наукових дослідженнях. За два десятиліття ситуація, звісно, покращилася, але не кардинально. Колиска української державності (це, якщо що – іронія) потребує "продовження бенкету" у вигляді козацьких традицій анархо-комуністичного руху і його лідера – степового батька Нестора Махна. Про власне українську, засновану на традиціях козацтва, альтернативу й сьогодні говорять і пишуть недостатньо.  

Щоб уникнути обвинувачень у деструктивній критиці та питання "а що ж ти сам зробив", дозволю собі прорекламувати виставку Українського інституту національної пам’яті про регіональний вимір Української революції, що відкрилася у Запорізькому краєзнавчому музеї. Стенд про революцію на території сучасної Запорізької області було підготовлено за участі вашого покірного слуги, із залученням фотоматеріалів, які збиралися останні двадцять років.

Довідка Depo.Запоріжжя

Юрій Щур

У 2020 році Depo.Запоріжжя оприлюднило понад півсотні статей Юрія Щура за матеріалами з архів радянської спецслужби – про полювання чекістів на реальних і вигаданих українських націоналістів, діяльність ОУН, досі не реабілітованих учасників Української революції та націоналістичного підпілля тощо. Загалом же на Depo.Запоріжжя вийшло понад дві сотні статей історика на ці теми.

Читайте також

Роздуми над сплюндрованим роком: Забута у Запоріжжі Українська революція та інші підсумки 2020-го