Металургія на крові: Як вбивали і калічили робочих запорізькі "заводські прохідні" (ДОКУМЕНТИ)

Час від часу дехто полюбляє вдатися до ностальгії та поспівати про заводську прохідну, путівку у життя, молоді роки, які пройшли "на Зарічній вулиці" тощо. Тож, на нашу думку, не зайвим буде нагадати про деякі епізоди розвитку запорізького металургійного комплексу у другій половині 1940-х – на початку 1950-х років. Портал Depo.Запоріжжя вчергове занурився у документи і з ними на руках готовий вам довести, що оспівана "заводська прохідна" просочена не лише робочим потом, а й робочою кров’ю.  

Трупи до 30-річчя Жовтня

Аварія у будівлі тимчасової котельні Дніпровського алюмінієвого заводу сталася 15 листопада 1947 року. Трест "Алюміньбуд" якраз проводив відновлювальні роботи. Вже були змонтовані два котли, ще чотири були на стадії монтажних й обмурувальних робіт. Металеві конструкції покрівельної ферми обвалилися над казаном (котлом), який був на стадії монтажу, й своєю вагою зірвали його з кріплення.

Внаслідок аварії постраждало 13 робітників, з них троє - стахановець Лимаренко, каменщиці Маковська й Бідна - загинули. Решта отримали травми різного ступеню важкості.

За наслідками розслідування було встановлено, що причиною аварії стало банальне нехтування правилами технічних норм та різного роду виробничі недбалості, зокрема використання неякісного цементу. Винними визнали співробітників контори Промбудтресту "Запоріжбуд": старшого виконроба Володимира Ситницького, майстра Матвія Вайнштена, головного інженера Петра Василенка, начальника виробничо-технічного відділу Бориса Лещинера. Відповідно, матеріали на цих осіб були передані до обласної прокуратури.

Разом із тим, дата події – листопад 1947-го року, тобто  30-тиріччя Жовтня – наводить на думку, що не в останню чергу винною у трагедії була любов радянських вождів та керманичів до здачі об’єктів до дат та ювілеїв. За будь-якої ціни.

Смертельний вибух

Вибух на Запорізькому силікатному заводі забрав життя трьох людей, зокрема, 16-річного хлопця В. Вєдєрнікова. Травми поміж інших отримали молода мати В. Новікова і - увага! - її шестимісячна дитина, які жили - знову увага! - на території заводу. На дворі стояв 1953 рік. Автоклав №3 на селікатному заводі вибухнув 9 листопада. Вибухом була зірвана й відкинута в бік на 50 метрів кришка автоклаву, зруйнована стінка запарувального відділення заводу й дах з черепиці. Хлопець, що загинув під час вибуху, перебував поруч з епіцентром. Окрім уже згаданих матері і дитини травми отримали шестеро робітників заводу, двоє згодом померли у лікарні.

Комісія, що розслідувала причини надзвичайної події, встановила, що мало місце порушення правил техніки безпеки – кришка автоклаву мала тріщину довжиною в один метр, перекриту згори зваркою з різними розмірами швів тощо.

Співробітники інспекції котлонагляду Міністерства комунального господарства УРСР, до речі, постійно вимагали від відповідальних осіб провести повноцінні ремонтні роботи, а то й замінити устаткування та надати технічну документацію, але ці вимоги керівництвом заводу ігнорувалися. Утім, "органи" все одно включили до кола винуватців трагедії двох інспекторів, Мозгову й Шаталіна, за принципом "мали вплинути на керівників заводу". Останні, звісно, теж не залишилися поза увагою. Винними були визнані І. Гільдберг (на момент аварії – директор цегляного заводу), головний інженер І. Фельдман, головний механік В. Іванов. Слідство у справі вела обласна прокуратура.

"Коли йду на роботу, прощаюся з Любою"

З огляду на вищесказане, не дивно, що працівники запорізьких заводів йшли на роботу, як на війну. Згадки про це залишилися у звітах органів держбезпеки, які старанно копирсалися у приватних листах жителів Запоріжжя. Одне з донесень у березні 1951 року якраз і було присвячене поштовому листуванню робочих промислових підприємств обласного центру. Перлюстратор доповідав, що останнім часом ним було виявлено 82 повідомлення про випадки травматизму і загибелі робітників на окремих підприємствах міста, найбільше – на заводі "Дніпроспецсталь". Всі ці випадки напряму були пов’язані із відсутністю техніки безпеки й організаційної дисципліни.

Зокрема, житель 10-го селища П. Підмогильний так описував умови праці:

Житель вулиці Брянської В. Мирончук у листі, очевидно, до родичів у Рівненську область писав, що у Запоріжжі будують завод, людей прислали багато. Усі сили кидають на пришвидшення будівництва, "а скільки рабітників убиваються або ламають руки, ноги…". До всього цього додаються й продуктові проблеми: "З роботи прийдеш, стоїш у черзі за хлібом, завжди повний магазин людей".

Те, що описане у наступному листі, більше схоже на уривок зі сценарію "трешового" фільму.

Ну і далі – "донесення з фронту" від робітника Павленка: "У даний час я працюю в небезпечному місці. Так що, коли йду на роботу, прощаюся з Любою, а якщо провів день і залишився живий, значить добре. У нас кожен день виносять трупи з цеху. По одній, дві, три людини вбиваються в день або отруюються газами".

Звичайно ж, про ці листи, їх авторів та адресатів чекісти інформували ЦК КП(б)У.

Ось такими насправді були весни "на вулиці Зарічній".