Колишній священик МП Ігор Савва: "Водив громаду до різних церков, аби переконати: ворогів там немає"

У березні 2018 року у Запоріжжі вибухнув черговий навколорелігійний конфлікт. Запорізька єпархія Московського патріархату заборонила у служінні священика Ігоря Савву, покаравши таким чином за патріотичну українську позицію та його несприйняття того, що коїлося у "московській" церкві. Разом зі священиком пішла майже вся його громада. Однак, попри очікування багатьох із тих, хто знав ситуацію, церква святих Віри, Надії, Любові та матері їх Софії не перейшла до Київського патріархату, а майже рік залишалася в неприродному позаконфесійному стані. І лише у січні цього року долучилася до новоствореної Православної церкви України. Про те, навіщо знадобилася така "пауза", як переживала громада свою конфесійну невизначеність, як відбувся перехід до ПЦУ та чи наслідують цьому досвіду інші місцеві "московські" громади, портал Depo.Запоріжжя бесідує з очільником єдиного на Запоріжжі приходу, що перейшов із МП в ПЦУ Ігорем Саввою. 

– Отче, рік тому вас по суті вигнали з церкви Московського патріархату. Разом із вами пішла частина громади. Майже рік ви разом із паствою існували, якщо так можна сказати, позаконфесійно: не у Московському патріархаті, але й не у Київському чи якомусь ще. Як ви визначали в цей час вашу церковну приналежність?

– Це був важкий і для мене, і для нашої громади час. Усі ми були виховані не стільки в дусі вірності Євангелію та заповідям, скільки в дусі вірності церкві як організації. У церкві Московського патріархату завжди ставили знак рівності між канонічністю і благодаттю, на багатьох це діяло. Але благодать – це не якийсь юридичний термін, це дар Божий. Вона вимірюється не формальними речами на кшталт приналежності до тієї чи іншої конфесії, а виключно приналежністю до Христа, розумінням його заповідей.

Спочатку було дуже складно зрозуміти, як ми далі існуватимемо. З одного боку, не хотіли залишатися в розжареній, політизованій атмосфері, з іншого, не знали, що робити. Найреальніший вихід для нас був перейти в іншу конфесію. Тим більше, що разом зі мною пішла майже вся громада. Дві-три людини залишилися через свої переконання: вони не сприйняли нашого неприйняття того, що коїться у церкві. Ще десяток тих, хто залишився, – літні люди: кудись їздити, чогось шукати їм фізично важко. Хоча деякі з них думають так само, як ми. Решта ж, близько 25 людей, пішли зі мною. І якщо піти ось так було непросто для мене, то для цих людей це був без перебільшення подвиг. У церкві люди звикають до послуху, сповідують вірність церкві, піддати ці переконання сумнівам – неабияке випробування.

Залишаючись у сумнівах, ми разом із людьми вирішили досліджувати конфесійну обстановку в Запоріжжі. Ми ходили на богослужіння у різні християнські церкви, знайомилися з єпископами, священиками, розмовляли. Це був чудовий благодатний час. Головним його результатом стало те, що люди побачили: серед християн у нас немає ворогів, навіть при тому, що сама церква Московського патріархату доволі ворожо налаштована до всіх християн з інших конфесій, крім себе самої.

Ми не побачили жодної ворожості навіть із боку, кажучи політичною мовою, прямих конкурентів МП – Київського патріархату. Навпаки, щойно ми пішли, єпископ Запорізької єпархії тоді ще Київського патріархату Фотій одразу ж вважав за можливе зустрітися зі мною і надати нам без жодних умов невеличкий домовий храм в районі трамвайного парку. Ми почали там богослужіння на їхньому антимінсі (посвячена хустина із зашитою частинкою мощів святих, без якої не можна служити святі літургії, – Ред.). Це якось заспокоїло усіх нас. Але стояло питання, що нам далі робити. Церковна свідомість не допускає позаконфесійного існування. У нас була певна альтернатива, але тут активно почався об'єднавчий процес. І він показав нам, що у всіх суб'єктів цього об'єднання є свої інтереси, і ту єдність, яку ми щойно відчули, ми можемо зараз втратити.

Ми вирішили просто служити як громада, це було непросте рішення і в церковному сенсі, і в людському. Заспокоювали себе тим, що таке наше становище тимчасове і немає жодних причин позбавляти себе общинного, богослужбового існування. Заборона в служінні, яку на мене наклала Запорізька єпархія МП, була неканонічної, незаконною, з точки зору церкви. Тому вирішили існувати поки поза конфесій. А щойно об’єднавчий процес дійшов до створення нової української церкви, вона здобула форму і назву, ми одразу ж до неї приєдналися.

– Як відбулося приєднання, що змінилося тепер у вашому служінні та в житті громади?

– Перехід громад Московського патріархату туди, де був Київський патріархат, із низки причин, суто психологічних та здебільшого уявних, ускладнений. Аби здолати ці психологічні перепони, у Православній церкві України було створено спеціальний тимчасовий механізм. Він полягає у тому, що два митрополити, які перейшли з МП до ПЦУ (Митрополит Вінницький і Барський Симеон та митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр, - Ред.), отримали благословення спочатку від Вселенського патріарха Варфоломія, а тепер вже від предстоятеля Православної церкви України митрополита Єпіфанія опікуватися об’єднанням всіх бажаючих українських парафії МП в ПЦУ. Вони стали такими собі посередниками, що полегшують перехід із Московського патріархату в українську церкву. Священикам та вірянам МП психологічно легше звернутися до колишніх "московських" митрополитів, аби не наражатися на засудження з боку своїх товаришів, земляків, які залишаються в МП.

Цей механізм використали й ми. Зокрема для того, аби бути прикладом для інших громад. Я списався з митрополитом Переяслав-Хмельницьким та Вишневським Олександром Драбинком, який отримав таке благословення, описав нашу громаду, та він і сам про неї знав, ми до цього з ним зустрічалися. Він надав нам право служити, тобто Указ про служіння. Із січня 2019 року, ми – офіційно прихід ПЦУ.

На стосунках у нашій громаді, на самовідчутті наших парафіян або моєму особистому це жодним чином не позначилося. Ми пройшли через складний вибір, зберегли громаду в умовах тимчасово неканонічного статусу, як ми це називали, тому для нас перехід у ПЦУ внутрішньо нічого не змінив. Але, напевне, змінив ставлення до нас із боку оточуючих. До нас почали приходити люди. За останній час громада збільшилася десь на десяток віруючих.

– Зараз вашим храмом стала орендована кімната. Однак якщо б ви відмовилися рік тому віддавати ключі від попереднього помешкання та оголосили, що переходите, наприклад, до Київського патріархату, то церковне майно мало залишитися за вашою громадою...

– Так, за українським законом церковне майно належить релігійній громаді. Якщо вона переходить в іншу конфесію чи, як у нашому випадку, долучається до Православної церкви України, то разом із майном. Ми бачимо, як відбувається цей процес. На жаль, подекуди він відбувається з конфліктами, зокрема силовим протистоянням. І скрізь за однією схемою. Священноначалля Московського патріархату намагається розділити такий прихід: зміцнити опозиційну частину, яка хоче залишатися в МП, причому зміцнити штучно, за рахунок зовнішніх людей, що не мають стосунку до громади. Як наслідок, це виливається у силовий сценарій.  При тому, що ми дійсно могли оформити документи і, я думаю, заручилися б підтримкою міської та обласної влади, це було б пов'язано з конфліктом. І конфлікт цей був би дуже не простим. У Запоріжжі, наскільки мені відомо,  існують такі воєнізовані молодіжні організації, що спеціально створені для подібних конфліктів (відомо щонайменше про одну таку організацію – "Радомир", яку називають особистою гвардією очільника Запорізької єпархії МП Луки, – Ред.). І ми навіть з ними зіткнулися, коли мене забороняли в служінні (в Московському патріархаті, – Ред.). Тоді приїхав владика Лука з благочинним в супроводі цих молодих людей. Тож конфлікт, якщо б ми мовчки не пішли, був би неминучим. А мені менш за все хотілося б наражати нашу громаду на нього. Це геть не те, що нам потрібно. 

Є ще одна дуже важлива причина, через яку ми добровільно відмовилися від цього майна. Вона полягає у самій природі церкви. Люди не свідомі цього, і таких дуже багато, пов’язують церков зі спорудою, в яку будь-хто може прийти та отримати якісь духовні послуги. Насправді ж церква має зовсім іншу природу. Церква – то сім'я. У масштабах всесвіту цю сім'ю дуже важко осягнути та відчути через її численність. Тому фактично всесвітня церква зводиться до окремого приходу і окремої громади. Тобто церква – це люди, не будівля. Це громада, яка розуміє, що вона робить, як живе. Тому для нас із самого початку була зовсім неважлива будівля. Будівля – то ще не церква. Храм, в якому ми служили ще торік, ми будували, переобладнували своїми руками, без якихось фінансових вливань зі сторони. Так само побудуємо новий храм. Спочатку має бути громада, а потім будівля, а не навпаки. Відповідно, будівля не варта того, аби втягувати людей у незрозумілу війну, через яку вони можуть постраждати та розчаруватися у церкві.

– Ви перші і поки єдині на Запоріжжі, хто з Московського патріархату, нехай і після певної паузи, перейшов до нової української церкви. У вас чимало зв’язків в єпархії МП. Чи готові ваші колишні запорізькі колеги наслідувати ваш досвід? Як, на вашу думку, далі триватиме процес переходу громад в українську церкву?

– Моє багатодесятирічне служіння – звучить навіть страшно: "багатодесятирічне" – не призвело до того, що я широко спілкувався, скоріше навпаки. Згодом більше замикався, тому що спілкування набувало таких форм, від яких хотілося дистанціюватися. Однак при такій давній історії священства у мене, природно, є знайомі і друзі серед священиків. Можу сказати: вони мислять не стільки в площині, до якої юрисдикції належати, скільки в площині, де церква – де не церква. Деякі з них дуже не задоволені тим, у що перетворилася церква Московського патріархату. А перетворилася вона фактично в апарат впливу на населення, просування, поширення проімперських російських поглядів. Однак із делікатності я не обговорюю зі знайомими священиками, наскільки для них реальний перехід в ПЦУ. До того ж, таких незадоволених священиків залишилося небагато. Найактивніші з них виїхали із Запоріжжя або перейшли в іншу церковну юрисдикцію, тому що подальше перебування в лоні МП стало нестерпним. Причому були енергійні молоді священики, які до останнього намагалися щось змінити і докладали титанічних зусиль, але побачили, що це неможливо. Це неможливо, тому що ця машина (Московський патріархат, – Ред.) рухається у своєму напрямку.

Тож не можу нічого прогнозувати. Можуть скластися такі умови, які раптом активізують процес об’єднання. Я на це дуже сподіваюся.

– Які саме умови?

– У мене навіть немає припущень. Один Господь знає, як далі розвиватиметься цей процес. Я покладаюся на те, що чимало і священиків, і віруючих не витримують політизованості МП і підуть саме через це. 

Утім, ця політизованість носить доволі завуальований характер. У церкві МП використовуються типові принципи маніпуляцій, властиві тоталітарному суспільству. Насамперед, залякування "зовнішнім ворогом" – наприклад, тим, що "храми захоплюватимуть бандерівці". Щойно наша громада офіційно отримала статус приходу ПЦУ, як почали посилено розповсюджувати чутки, що ми йдемо захоплювати свій колишній храм. Для когось це смішно, а хтось вірить. До нас після певного періоду сумнівів прийшов один чоловік, він переповідав, що його близькі, які залишилися в МП, з жахом казали: "Куди ж ти пішов, вони ж війною йдуть на нас".

– Ситуація настільки напружена?

– Думаю, по-іншому Московський патріархат не зможе зберегти паству, якщо не лякатиме її. Тому лякають і маніпулюють. Але процес йде, і йде повним ходом. Мені звичайно хотілося б, аби він був швидшим, аби до нього було долучене Запоріжжя, і не лише Запоріжжя, а всі південно-східні області України. Вони, все ж таки, менш інтенсивно беруть у ньому участь. Але, Слава Богу, він іде.

Останні цифри - понад 300 парафій перейшли. Це не так багато, як хотілося б, тому що загальне число парафій МП бентежить. Є єпархії, в яких понад тисячу парафій. Але відтік звідти буде обов'язково, все інтенсивнішим й інтенсивнішим. Чим більше ПЦУ показуватиме, що вона церква Христова, тим більше будуть до неї приєднуватися з Московського патріархату. Утім, не думаю, що цей процес колись завершиться, у тому сенсі, що всі парафії МП об’єднаються в лоні української церкві. Бо це не залежить від бажання ПЦУ. Тут можна провести паралелі з війною на сході. Зараз, у рамках передвиборчої кампанії, чимало кандидатів заявляють про готовність і можливість покласти край цій війні.  Але для свідомих людей очевидно: ця війна триватиме доти, поки існують імперські амбіції Росії. Так само з московським патріархатом, бо він – пряме продовження цієї імперської політики. Тією мірою, якою в людях буде церковний настрій, вони переходитимуть в українську церкву. Бо це буде перехід із наїжаченого стану очікування війни у церковне життя. Тією мірою, якою вони заражені ось цим відчуттям війни з усім світом, вони залишатимуться в МП.

– Нещодавно Служба безпеки України повідомила про провокації у церквах, причому головним їхнім майданчиком стало Запоріжжя, де на замовлення ФСБ Росії підпалили три храми Московського патріархату. Є у вас пояснення, чому така прикра активність саме у Запоріжжі?

– Мене це ані трохи не дивує. Це наслідки тієї обстановки, що створена в церкві Московського патріархату, коли маніпулюють священиками, а ті, у свою чергу, прихожанами. Це, насамперед, обстановка несприйняття усього українського, зокрема й української церкви. Вона створювалася тривалий час, і я не вбачаю у цих підпалах нічого іншого, окрім провокації. У Запоріжжі я навіть не знаю таких "бандерівців", які пішли б палити храми. Не знаю, скільки там згоріло, але впевнений, що тепер в усіх запорізьких церквах МП кажуть: "Ось бачите, бандерівці йдуть". Думаю, це безпосередньо пов'язано з тими планами, які Росія має на Україну. Зараз багато хто забув, але коли починалася війна, було очевидно, що план Росії полягає у тому, аби відрізати усю південно-східну частину України. Не думаю, що Росія від нього відмовилася.

Продовження інтерв’ю з Ігорем Саввою, в якому йтиметься не лише про сьогодення Православної церкві України, а й про її майбутнє, читайте в Depo.Запоріжжя незабаром.