І коня з палаючого Донбасу вивезуть: Як запоріжанки евакуюють табун із зони бойових дій

Близько двадцяти коней вивезли з-під обстрілів на Донбасі дві запоріжанки – Аліса Журик і Марина Панюшкіна

І коня з палаючого Донбасу вивезуть: Як…

Пів на першу, будній день. В автівці, яка прямує за місто, сидіть дівчина Аліса Журик, поруч – її друг Дмитро. Окрім них, у салоні журналіст Depo.Запоріжжя, а також – старе вікно, фрагменти величезної шафи і численні побутові дрібнички.

Автівка прямує до села Георгіївське, що у 20 кілометрах від Запоріжжя. У ньому Аліса із мамою Мариною Панюшкіною купили земельну ділянку з покинутими спорудами. Уже понад місяць там щодня триває робота: жінки власними силами та за допомогою друзів і волонтерів будують стайню.

Дві запоріжанки взялись за цю важку справу, аби врятувати з зони бойових дій два десятки коней. Останні п’ять років донбаська ферма з тваринами існувала в умовах постійних бойових дій. Коли з табуна із 40 коней залишилась ледве половина, Марина з Алісою зрозуміли: тварин треба рятувати.



Першу кобилу жінки забрали ще у 2014 році – купили красуню Пателу для себе. Тоді ж познайомились із власником коней, почали спілкуватись. Спочатку була надія, що війна швидко завершиться. Але з часом усім стало зрозуміло: це надовго.

Господар донбаської ферми дуже любить своїх коней, зробив усе можливе, навіть неможливе, аби зберегти тварин. "Цей чоловік – справжній герой, він доглядав за ними настільки добре, наскільки взагалі можливо у цих умовах. Жив разом із конями у стайні, щодня косив їм для їжі траву вручну, косою. Це страшна фізична праця, адже коням треба до 100 тонн сіна на рік! У нього не було жодної можливості навіть купити їм сіна: просто нема де. Ми постійно підтримували контакт, розмовляли з ним. Важко було повірити, як він у цих умовах примудряється доглядати за конями. Туди навіть ветеринар не міг приїхати, хоча б щеплення зробити", – зі сльозами на очах розповідає Марина.

Жінки намагались знайти допомогу: писали у різні інстанції, кінні клуби, звертались до усіх, хто міг ба врятувати тварин. "Ви що, божевільні? Я туди не поїду, у мене родина", – приблизно такі відповіді отримували всюди.

Понад рік тому Аліса та Марина зрозуміли: нічого не зміниться. Коні гинули від хвороб, "нервів", необережних водіїв, Донбас продовжував палати. Тому відчайдушні жінки вирішили рятувати тварин самотужки.

Перше, що зробили – знайшли більш-менш адекватну за розміром та ціною ділянку у селі Георгіївське. Вирішили купити, будувати тут стайню і власними силами вивозити коней із небезпечного місця.

На оформлення документів на землю і будівлі пішов понад рік. Завершили паперові справи лише цього серпня. Щойно з’явилась можливість, запоріжанки почали оздоблення стайні – кидали заклики по соціальних мережах, намагались зібрати гроші. Потроху на покинутій ділянці з’явились паркан та левада (місце, де живуть та гуляють коні). У цьому допомагали кілька десятків небайдужих запоріжців: хтось у вихідні приїжджав на прибирання, хтось допомагав знайти матеріали подешевше. Доброзичливо до нових сусідів поставилися місцеві селяни – допомагали й доброю порадою, і міцними руками, і гостинцями.

Зараз у стайні вже "обживаються" понад десяток коней з Авдіївки. Сюди ж Марина та Алісою переселили й власних тварин. Усі вони нині мають цілком задоволений вигляд – доглянуті горді красені та красуні. Попереду – перевезення ще однієї "партії" та довгий процес налагодження життя ферми.

Догляд за кіньми, особливо у такій кількості, – нелегка справа. Перше годування у стайні – о шостій годині ранку, останнє – о десятій вечора. Бо коні – це такі тварини, які звикли постійно щось жувати, тому сіно їм треба підкидати регулярно.

Окрім цього, треба прибирати територію, наводити лад у самій стайні, носити тваринам воду – кілька десятків відер на день. А вода – на сусідній ділянці.   

Аби впоратися з цією прірвою роботи, Марина тимчасово переїхала до села –  власниця сусідньої ділянки пустила її у порожню хату.

Утім, попри складнощі, шалений ритм, в якому тепер живуть Марина та Аліса, жінки не панікують та не шкодують про справу, яку розпочали. "Очі бояться, а руки роблять", – сміються вони. Окрім коней, на стайні живуть два собаки-охоронця і кошеня – його також забрали з ферми на Донбасі.

Протягом усього дня на стайні не замовкають голоси – одночасно й будують, й планують подальші роботи. Дмитро декілька годин возиться зі старою шафою і консультує Алісу та Марину стосовно проведення води до стайні.

Нині Марина з Алісою не на жарт переймаються безпекою коней – неподалік села розташована бійня, м’ясники чи не щодня їздять і збирають "товар". Жінки переймаються, що заради наживи хтось може викрасти коней і продати на м’ясо. Тому прямо у стайні поселили охоронця – велетенського пса.

Про плани щодо коней жінки кажуть обережно. Марина зізнається: вони є, але поки розповідати не хоче, щоб не наврочити.

Але все це поки – мрії. Спочатку треба забрати усіх коней, налагодити життя на стайні: годування, прибирання й інші повсякденні процеси.

Рятувальниці коней дуже сподіваються на фінансову і фізичну допомогу. Зібрати вдалось лише 20 тисяч гривень, а витрачено на стайню уже майже 200. Ці гроші – особисті накопичення родини й кредит, який взяла Аліса. Крім того, на стайні постійно є чимало роботи: від "зборки" шафи й до вигулу коней. Тож тут чекають на волонтерів та благодійників. Зв’язатись з Алісою можна за телефоном: (097) 707-51-40.

Читайте також:

Пам'ять глини та полум'я: Як у Запоріжжі за найдавнішими технологіями народжується кераміка;     

Потапці, тетеря, нардек: Як запорізький шеф-кухар актуалізує старовинну козацьку кухню;

"З літака дивлюся, чи добре хазяйнують": Як запорізький фермер у 60 років став пілотом

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Запоріжжя

Слідкуйте за новинами у Телеграм

Підписуйтеся на нашу сторінку у Facebook

data-matched-content-rows-num=1 data-matched-content-columns-num=4 data-matched-content-ui-type="image_stacked"