Чому неможливо зазомбувати росіян

Ефективність російської пропаганди - міф.Путін лише прибрав соціальні запобіжники, випустивши на волю хвилю чорносотенства, ксенофобії та антисемітизму, які в Росії нікуди й не зникали
Depo.
16 квітня 2015 10:52
ФОТО: depo.ua
Чому неможливо зазомбувати росіян
Чому неможливо зазомбувати росіян

Резонансна стаття, надрукована нещодавно в "Гардіан", вкотре змусила уанет дискутувати над питанням, в чому така ефективність російської пропаганди у впливі на свій народ? При тому, що величезний обсяг інформаційного потоку складають відверті фейки, які вражають своєю показною недостовірністю? Чому в Росії в новинах ЗМІ більше уваги приділяється Україні, аніж самій Росії, за частотою згадувань "Правий сектор" майже зрівнявся з "Єдиною Росією", а підпал собачого притулку в Києві з сюжетів новин витісняє лісові пожежі у Хакасії?

Без сумніву, тут є дуже велика спокуса пояснити все з точки зору конспірології. Якщо, наприклад, сказати, що вся причина в таємних розробках КДБ з маніпулювання суспільною свідомістю, то пояснювати більше нічого не потрібно. Але така теорія ненаукова, вона однозначно не пройшла б перевірку методом спростовуваності Поппера. Доводити будь-що таємними розробками КДБ - це те саме, що доводити те саме методом гадання на картах Таро. Автор матеріалу "Гардіан" Пітер Померанцев, загалом правильно описуючи зовнішні прояви кремлівської пропагандивної машини, таки впадає в конспірологію. Він буквально сакралізує вплив праць багаточисельних російських політтехнологів (зокрема, книги такого собі Вепринцева "Операции информационно-психологической войны") на уми росіян. Ті, хто практично стикався з дивною кокаїнічно-хіпстерською тусовкою під назвою "російські політтехнологи", знають їй ціну. Загальновідомо, що якщо в світі політтехнологи намагаються доносити якісь меседжі до мас, то діяльність російського політтехнолога полягає у тому, аби нав'язати свої послуги якомусь олігарху. В тому числі і взяти в нього грошей на випуск опусів штибу "Операции информационно-психологической войны".

Ці люди, подібно до одного міфічного персонажу, ефективні, допоки стоять на своїй землі, а на ворожій території реально здуваються. Ми можемо згадувати, наприклад, як "допомогли" російські радники включно з Павловським Януковичу в 2004-му році, або химерні ноу-хау Гени Петрова на кшталт розмальованого морквинами панцерника на мітингу Яценюка - провокації, яка б органічно виглядала на московському ліберальному мітингу, але в Києві закінчилась фатально. Взагалі всю московську політтехнологічну ватагу можна вважати колективним Славою Рабиновичем з його геніальною формулою "все те, що ми бачимо сьогодні, суть колись передбачене мною". Враховуючи величезний попит на особистих ворожій та астрологів, поширений серед верхівки російської політики, бізнесу та духовенства, формула лежить якраз у тренді. Але не пояснює того, що відбулося з Росією. Закриттям альтернативних каналів інформації і репресіями проти опонентів такий парадигматичний зсув теж пояснити не реально. В СРСР несвободи було значно більше, але це не заважало слухати "Голос Америки", дисидентствувати на кухні, читати самвидав і під час хокейного чемпіонату вболівати за канадців.

Можна припустити, що розростанню масового психозу в Росії сприяли два фактори. Перший - розчарування в будь-якій формі західної демократії. Власне, і розчарування не було, була тільки скромна спроба висунути носа за привідкриту хвіртку, перевірити, чи немає за нею очікуваних молочних рік з кисельними берегами? Як тільки виявилось, що "там" теж доводиться працювати, колективний Іван не тільки закрив своє вікно в Європу, але ще й забив його хрест-навхрест дошками.

Ефективність же російської пропаганди, спрямованої на внутрішнього спостерігача - міф. Можна було б говорити про ефективність, якби політтехнологічній банді вдалося б переконати російський загал у перевагах, наприклад, відкритого суспільства чи мультикультуралізму. Фактично, Путін лише прибрав соціальні запобіжники, випустивши на волю хвилю чорносотенства, ксенофобії та антисемітизму, які по суті в Росії нікуди й не дівались, просто раніше їх публічне проголошення вважалося неполіткоректним, а тепер - навпаки. В цьому немає особливої заслуги Путіна. Його пропаганда говорить те і в тих категоріях, що завідомо були готові почути росіяни. Так само, як і високий рейтинг Лукашенка базується на його розумінні, що на даний момент від нього хочуть почути білоруси.

Загалом же російська пропаганда не виходить за межі пропагандистських кампаній інших країн, хіба що з додатком характерної російської солдафонщини. Світ ділиться на "хороших наших проти поганих їхніх". Певна сакралізація призводить до повного табуювання згадок, наприклад, про участь російських військових у конфлікті. Суспільство, правда, ще не дійшло до того, щоб за такі твердження віддавати під суд, але вже готове судити за озвучення тези про Сталіна як винуватця Другої світової, так що не все втрачене. Це - те, що стосується агітації. За великим рахунком, ми бачимо, що в цьому плані команда Путіна нічого особливого не досягла, їй дісталася країна саме з такими настроями. Інша річ, що в нинішньому інформаційному світі є безліч доступних альтернативних джерел інформації, і тут, як можна очікувати, потрібна якісна контрпропаганда. Померанцев дивується тому, що контрпропаганда наших сусідів одночасно і крайньо примітивна, і одночасно дієва.

Ми можемо згадати безліч інформповідомлень російських ЗМІ, які просто не сприймаються здоровим глуздом. Це повідомлення про набитий мерцями "Боїнг", про спалених у Львові "Беркутівців", про з'їдених учасників одеських протестів, розіп'ятих дітей тощо. Автор задається здоровим питанням про те, як таким чином можна досягти 84-відсоткового рейтинґу керівника держави? Автор знову-таки схиляється до конспірології, пише цілі абзаци про "нарративи", хоча достатньо просто прочитати того ж Пєлєвіна, який ситуацію змалював в достатньо доступних термінах.

По суті своїй російська контрпропаганда не має перед собою задачі щось спростовувати, тим більше, що це важко з міркувань об'єктивного характеру. Її призначення інше: вона вчить, як взагалі не задаватися тим чи іншим питанням. Принаймні для того, аби зберегти душевну рівновагу.

В таких умовах можна навіть не забороняти опозиційні ЗМІ, і тим більше не вступати в дискусії з ними. Головне що потрібно зробити - це посіяти в головах недовіру до ЗМІ загалом і недовіру до якогось джерела інформації конкретно. Дійсно, дискусія вимагає принаймні озвучення думок опонента, а при цій тактиці достатньо згадати, що опонент є "іноземним агентом", що апріорно девальвує будь-які його тези. І навпаки, будь-яка теза може бути визнана неконструктивною через те, що її колись озвучував "іноземний агент". Така зупинка аналізу ще на підході до якоїсь серйозної аргументації дозволяє зекономити багато непотрібних зусиль. Останнім часом можна прослідкувати, як після вбивства Нємцова в російських медіа проходить планомірна кампанія з висвітлення його приватного життя - неважливо, справжнього чи вигаданого. Ця кампанія ніяк не зачіпає сам момент вбивства опозиціонера. Але вона малює настільки неприємний образ якогось вкрайнесимпатичного ловеласа (я вже заплутався, скількох його позашлюбних дітей "знайшла" йому "Комсомольмкая правда"), що згодом прилюдно задавати саме питання, хто вбив Нємцова буде сприйматись як щось непристойне. Цікаво, що всю інформацію про справу Савченко в російських медіа зараз витісняє інформація про вояж її сестри західними країнами, що супроводжується якимись захмарними сумами затрат, тобто з часом сам арешт Савченко буде сприйматись як піар-проект її сестри, що знову ж таки заблокує можливість будь-якої дискусії щодо нього в принципі. Витіснення із свідомості якогось питання з допомогою аргументу, чому це питання не варто обговорювати - це і є важливе досягнення російської ідеологічної машини. І найголовніше, в чому ми можемо погодитися з Помаранцевим, що це витіснення робиться кожним членом суспільства добровільно, з мінімальним впливом пропагандистських інструментів (пропаганда лише підводить до такого вибору), а тим важче пізніше його витравити з голови.

Тому, певно, наші побоювання, того, що російська агітація поширюється в Україні, трохи перебільшені. Без сумніву на тлі того, що у нас взагалі відсутня централізована ідеологічна робота, вал кремлівського маразму не може не насторожувати, тим більше, що в країні є відсоток, який готовий цю інформацію сприймати. Однак крайня специфічність російських реалій фактично не дає можливості перенести російський же досвід на українські (та і європейські) терени в масовому масштабі. Чудо російської ідеологічної машини так і залишиться експериментом in vitro, принаймні, всі останні спроби застосувати в Україні його на кшталт "третього майдану" довели тут свою повну неспроможність.