Боротьба за незалежність: Як Запоріжжя повстало проти Гетьмана Скоропадського

Перехід від парламентської республіки до так званого "гетьманату" – одна з найбільш неоднозначних подій української історії початку XX сторіччя

Портал Depo.Запоріжжя раніше згадував, що після гетьманського перевороту, коли владу від Центральної Ради перебрав Павло Скоропадський, провідну роль у суспільно-політичному житті почали відігравати заможніші, здебільшого русифіковані верстви населення. Відповідно до своїх уподобань, вони почали пристосовувати до себе оточуюче середовище, надаючи йому рис дореволюційних часів. Українізація Олександрівська (сучасного Запоріжжя), популярно звана нами "Українською весною", призупинилася. Місцева тюрма заповнилася свідомими робітниками, селянами, вчителями.

Зважаючи на політику гетьманських урядників, населення Олександрівська слабо підтримувало Українську Державу, тому антигетьманське повстання Директорії отримало тут активну підтримку. Зокрема, 17 листопада 1918 року в Олександрівську зібралися козаки, свого часу розформовані за небажання присягнути Павлу Скоропадському. Для легального озброєння записувалися до вартової сотні, на чолі якої стояли колишні "вільні козаки" – одна з перших організацій мілітарного напрямку, що боронила Українську революцію, зокрема й на Запоріжжі.

Про ці події згадував безпосередній їх учасник - "вільний козак" з Олександрівська Микола Носик. "Прибуваючі козаки до міста записувалися до вартової сотні, на чолі якої стояла старшина нашого куреня, та яка в дійсності являла ударну сотню вільних козаків. Таким чином була змога вільно озброїтися і в наміченому порядку почати наступ на гетьманську залогу, до складу якої належали 47-й піший полк, курінь смерті та 47-й легкий гарматний дивізіон. В призначений час козаки, поділені на три окремі частини, зробили раптовий напад на залогу і без бійки її роззброїли. Цьому успіху сприяло те, що до складу залоги у великій кількості належали середньо-заможні селяни, які негативно ставилися до сучасного володаря Вкраїни. Захопивши наш курінь, силу зброї та іншого військового майна, почав формуватися в Хортицький полк війська УНР", - писав Носик.

Після цього, новина про зміну влади у Олександрівську швидко облетіла територію Олександрівського повіту. Уже на третій день до міста почала прибувати молодь з навколишніх сіл, аби добровільно стати до республіканського війська. Не стояли, звісно, осторонь й власне олександрівські юнаки. Той самий Носик згадував, що Олександрівська місцева учительська семінарія була змушена зачинити старші класи за браком учнів.

Прихильникам республіканського устрою незалежної України довелося протистояти не лише гетьманській владі, вони також були змушені воювати з військами анархістів, яких навколо Олександрівська було чимало. Така доля, наприклад, спіткала українських повстанців, очолюваних місцевим мешканцем Грицьком Рогозним. Півтисячі його бійців партизанили ще від вересня 1918 року, але протягом осені були "потріпані" у боях з гетьманцями та відділами анархістів Махна. Відділ Рогозного, виходячи з наявних даних, оперував в районі правобережних сіл сучасного Запорізького району, згадувалися, принаймні, села Тарасівка та Біленьке. Бійці Рогозного плекали козацькі традиції. "Був я одягнений у синій жупан, підперезаний червоним поясом. Збоку висіла шаблюка, а з другого відрізок рушниці і пістоль", - згадував козак В. Тонін, який і залишив спогади про повстанців.

Завдяки вдало проведеній агітаційно-мобілізаційній роботі Рогозному вдалося залучити 1500 селян для походу на повітовий центр. "Зібрались усі селяни від молодого до старого, одслужили в церкві молебень і з Божою поміччю пішли до м. Олександрівська… По дорозі до нас ще приєднувались селяне і ставали до нас у ряди", - писав Тонін. За його спогадами, після прибуття до Вознесенки (тепер ця територія в межах Запоріжжя, - Ред.), відділ вже нараховував 3000 бійців, з них - 1200 кінноти. У цьому селі у отамана Рогозного були схованки зброї, тож відділ отримав змогу озброїтися: "всі козаки були озброєні рушницями, малося 12 кулеметів та 2 гармати".

Біля Вознесенки відділ Рогозного зіштовхнувся з більшовиками та анархістами. У тих боях, які подекуди переходили в рукопашну, загинуло близько 100 українських повстанців. Відділи ж супротивників, за даними Тоніна, були розсіяні вщент.

Після встановлення в Олександрівську влади Директорії УНР з кадрів 47-го пішого полку почав формуватися Хортицький полк Армії УНР.

"Під цей час з Катеринославу було одержано телеграму, в якій отаман Катеринославського республіканського війська п. Горобець прохав допомоги для наступу на 8-й гетьманський корпус. Нарада старшин вирішила негайно допомогти й послати 2 сотні козаків, як окрему частину, озброєну кулеметами та двома гарматами. Під вечір невеличка, але гарно озброєна й міцна духом частинка вирушила на допомогу катеринославським козакам", - згадував Носик.

Наприкінці листопада 1918 року старшина Новицький направив до міської управи Олександрівська листа, в якому зазначалося, що усі військові частини, які не визнають Директорії УНР підлягають розформуванню, що і трапилося із місцевою залогою. Повідомлялося, що замість неї утворено 1-й Хортицький курінь вільного козацтва, який являється законною військовою частиною міста. Через це вимагалося усі кошти, передбачені на утримання війська, направляти до Хортицького куреня.

Лист старшини Новицького до міської управи Олександрівська, 24 листопада 1918 року

Уже 6 грудня наказом №3 по Олександрівській залозі Республіканських військ було визначено, що прибулий до міста сотник Гладієв призначається Повітовим Комендантом. Йому мали підпорядковуватися І-й Хортицький курінь, кулеметна команда та кінна сотня.

У Михайлівській волості після повалення гетьманату для запобігання безчинствам, насиллю й різним анархічним виступам 27 листопада 1918 року було створено Комітет громадської безпеки, до якого увійшли представники волосного земства, трьох сільських товариств й культурницьких та культурницько-освітніх організацій села Михайлівка. Того ж дня Штаб республіканських військ направив у Михайлівку загін із 220 осіб при чотирьох кулеметах, які мали зайняти позиції у чотирьох напрямках: на дорозі від вокзалу, з боку Василівки, Тимошівки та Білозерки. Першочерговим завданням було роззброєння місцевої гетьманської Державної варти та боротьба проти загонів махновців.

Звернення Комітетету громадської безпеки до мешканців Михайлівки, 28 листопада 1918 року

Згодом Depo.Запоріжжя розкаже про те, які суспільно-політичні та військові перетворення відбувалися в тодішньому Олександрівську під час недовгого перебування тут адміністративних органів Директорії УНР.

Автор висловлює подяку Відділу україніки Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника за надані спогади козака В. Тоніна "Борці за визволення України" // Спогади. Збірник, ч. 1. Каліш 1921. Також використано спогади Миколи Носика, опубліковані у книзі "Українська революція 1917–1921 рр. на Придніпров'ї / Державний архів Дніпропетровської області; уклад. Ю. Г. Пахоменков, Н. Л. Юзбашева ;ред. Н. Л. Юзбашева. – Дніпро : ЛІРА, 2016" та документи із фондів Державного архіву Запорізької області.

На головному фото: Олександрівськ початку XX століття, mistaua.

Читайте також:

Як свідоме Запоріжжя заганяли у радянський "Культпросвіт";

Як запорізьке місто у моря до складу УНР просилося;

Як "білі" з запорізькою "Просвітою" воювали.

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Запоріжжя