Боротьба за незалежність: Як січові стрільці опікувалися і захоплювалися Запоріжжям

Портал Depo.Запоріжжя продовжує досліджувати події, що відбувалися в Олександрівську - нинішньому Запоріжжі - на початку XX сторіччя на тлі Української революції. Ми вже розповідали, як запорізький край вітав Українську революцію та як створювалися тут національні організації мілітарного напрямку, яким невдовзі довелося боронити місто від більшовицьких частин. Червоні наблизилися до Олександрівська 23 грудня 1917 року. На вулицях міста розгорнулася справжня війна, що закінчилися перемогою українських національних сил. Проте ситуація лишалася досить непевною, і на початку січня 1918 року українське Запоріжжя не втримало своєї перемоги над червоними. Ситуація змінилася у лютому 1918-го, коли на допомогу Армії Української народної республіки вирушили австрійські та німецькі війська. У квітні у звільненому Олександрівську відбувся спільний парад Запорозького корпусу Петра Болбочана та Українських січових стрільців (УСС) під загальною командою Вільгельма фон Габсбурга.

Василь Вишиваний та УСС в Олександрівську

Після спільного параду перед Народним домом 16 (17) квітня 1918 року і вибуття Кримської групи Армії УНР із Олександрівська на Мелітополь, у місті залишилися січові стрільці та кілька невеликих австрійських технічних відділів. Команда групи Вільгельма фон Габсбурга (Василя Вишиваного) також перебувала тут. Окрім того, залишилася одна сотня 2-го Запорізького полку під командуванням сотника Гемпеля, який був призначений комендантом Олександрівська.

Вільгельма фон Габсбург перебував у неймовірному захваті від запорозького краю. У своїх спогадах він, зокрема, писав: "Теріторія давного Запорожжя має несподівано свідоме українське населення. Я говорив з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута (тепер – село Приморське Василівського району), і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на "Січі". Кожний гордиться цим, що він з вольного козацького роду".

У листі до митрополита Андрія Шептицького архікнязь Вільгельм також із захопленням писав про своє перебування на Запоріжжі: "Я знову із хоробрими легіонерами на "Запоріжжі", тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорозьких традицій, я щасливий тут знаходиться…".

Митрополит Андрій Шептицький та Вільгельм фон Габсбург

З перших днів перебування в Олександрівську Українські січові стрільці включилися до громадського українського руху, допомагаючи місцевим активістам організовувати політичну, військову та освітню галузі. Стрільці викладали на курсах українознавства для залізничників, були задіяні на упорядкуванні бібліотеки "Просвіти" (була розташована в Народному домі), співпрацювали з місцевими українськими газетами, зокрема тижневиком "Січ". У міському парку проходили гуляння при звуках стрілецького оркестру. Навколишні села запрошували УСС до себе і спільно організовували читальні, освітні гуртки, театральні вистави.

Особливо активним у цій роботі був січовий стрілець Мирон Заклинський. Його побратим Володимир Щуровський пізніше згадував: "Від нього вийшло багато корисних починів в українізації як товариського, так і публичного життя Запорожа. Памятними спогадами гарного на ладнання співжиття Галичан із місцевими залишиться на все прогулька на Хортицю, на Кічкас і великодне свячене в команді У.С.С.".

Учасник Української революції у Олександрівську Гаврило Гордієнко згадував, як особисто познайомився із січовими стрільцями. Повертаючись зі станції Катерининської залізниці (тепер вокзал "Запоріжжя-2"), він із товаришем Миколою Фокиним зустрівся зі стрільцями, які перебували на постої у будівлі чоловічої гімназії (тепер – перший корпус Запорізького національного університету). "То були молоді хлопці, мабуть, не набагато й старші від нас… Говорили ми про різне, нам імпонувала їхня українська мова, значно краща, ніж була наша на той час", - ділився спогадами Гордієнко. Основна тема розмов кружляла навколо потреби боротьби за самостійність України.

Перебування січових стрільців на Запорожжі припало на той час, коли після гетьманського перевороту по всій України розпочалася реставрація поміщицького землеволодіння. У села вирушили німецькі, австро-угорські та офіцерські карні відділи, які контролювали ці процеси та реквізували сільгосппродукцію. Селянство, доведене до відчаю, почало об'єднуватися у повстанські загони і чинити опір. Були спроби залучити до протиселянських операцій відділи січових стрільців. Зокрема, з Олександрівська було вислано одну сотню УСС на околиці Дніпрових порогів. На початку операції керівництво стрільців зауважило, що з селянами воювати відмовляється. Протекція Габсбурга дозволила "зам'яти" цей непослух наказам керівництва, і проти УСС не були вжиті дисциплінарні заходи. Прибувши на вказане місце, січові стрільці налагодили зв'язок із повсталими, і "зібравши так собі про око, дещо попсованої зброї й харчів, повернулися до Олександрівська. Так само поступали на виправах стрільці й опісля".

Про небажання січових стрільців брати участь у каральних експедиціях проти українського селянства доповідали й представники гетьманської влади. Так, 29 червня 1918 року Катеринославський губернський староста доповідав у Департамент Державної варти про ситуацію із селянськими заворушеннями. Він інформував, зокрема, що олександрівський повітовий староста писав йому, що "галицькі війська в повіті діють слабо й допомогу надають доволі неохоче". Через те він прохав направити до повіту німців або угорців.

Подальша нерозважлива політика Гетьмана Павла Скоропадського призвела до масових селянських повстань. Австрійське військове командування, зважаючи на національність січових стрільців та знаючи про їхній вплив на місцеве населення, мало намір використати Легіон УСС для заспокоєння повсталого селянства в околицях Єлисаветграду (тепер – Кропивницький). У першій половині червня 1918 року туди з Олександрівська було відправлено всю групу архікнязя Вільгельма фон Габсбурга, включаючи й січових стрільців.

В Олександрівську ж виведення української військової частини викликало радість у гетьманської адміністрації. Зокрема, Вільгельм фон Габсбург згадував, що "як тільки ми виїхали, гетьманський комісар закрив наш український часопис "Січ", а наших двох редакторів (стрільців) замкнув до тюрми". Втручання Вільгельма у справу сприяло визволенню січовиків. Прибувши до Єлисаветграду, вони розповідали, що в Олександрівську все більше піднімають голову чорносотенці.

Про те, як далі розгорталися події бурхливого 1918 року на Запоріжжі, читайте на Depo.Запоріжжя згодом.

На головному фото: Будівля чоловічої гімназії, де перебували на постої січові стрільці

Читайте також:

Як Армія УНР запорізький край від більшовиків звільняла;

Як починалася російсько-українська війна 1917 року в Запоріжжі;

Як запорізька молодь готувала повстання проти більшовиків.