Боротьба за незалежність: Як гайдамаки-гордієнківці на Запоріжжі гуляли та джигітували

Портал Depo.Запоріжжя продовжує досліджувати події, що відбувалися в Олександрівську - нинішньому Запоріжжі - на початку XX сторіччя на тлі Української революції. Ми вже розповідали, як запорізький край вітав Українську революцію та як створювалися тут національні організації мілітарного напрямку, яким невдовзі довелося боронити місто від більшовицьких частин. Червоні наблизилися до Олександрівська 23 грудня 1917 року. На вулицях міста розгорнулася справжня війна, що закінчилися перемогою українських національних сил. Проте ситуація лишалася досить непевною, і на початку січня 1918 року українське Запоріжжя не втримало своєї перемоги над червоними. Ситуація змінилася у лютому 1918-го, коли на допомогу Армії Української народної республіки вирушили австрійські та німецькі війська. У квітні у звільненому Олександрівську відбувся спільний парад Запорозького корпусу Петра Болбочана та Українських січових стрільців (УСС) під загальною командою Вільгельма фон Габсбурга. Група Габсбурга залишилася на Запоріжжі певний час, натомість підрозділи Армії УНР із Кримської групи повернулися сюди після завершення бойових операцій у Криму. Другий Запорізький піший полк Петра Болбочана спершу дислокувався у Мелітополі, а пізніше – в Олександрівську та селі Вознесенка, територія якого нині перебуває у межах Запоріжжя. Запорізький імені кошового Костя Гордієнка полк кінних гайдамаків, очолюваний Всеволодом Петрівим, що пізніше став військовим міністром УНР, спершу перебував на Мелітопольщині, а потім передислокований до села Царицин Кут (тепер село Приморське Василівського району, - Ред.).

Очільник Запорізького імені кошового Костя Гордієнка полку кінних гайдамаків Всеволод Петрів

За спогадами самого Петріва відомо про те, в яких населених пунктах краю дислокувалися гордієнківці. На території сучасного Мелітопольського району це Дармштадт (сучасна назва Ромашки) та Ейгенфельд (Полянівка), а у сучасному Якимівському - Радивонівка й Дмитрівка (тепер в межах селища Якимівка).

Всеволод Петрів згадував, що гайдамаки ладили з усіма національностями краю, окрім німців. Самі впливали на місцеве населення, а також в дечому піддавалися місцевим впливам. Деякі курйозні випадки траплялися на релігійному ґрунті. Місцеві жителі певний час звикали до того, що гордієнківці до церкви, навіть до сповіді, ходили з шаблями "щоб вона теж сповідалася". Священник Дмитрівської церкви під впливом гайдамаків перейшов на "мужицьку" українську мову. Селяни після цього говорили, "що якось і Писанія зрозумілішими стали".

Польовий духівник Легіону Українських січових стрільців о. Базилевич та підхорунжий Кінно-гайдамацкього полку ім. К.Гордієнка Ю. Купчинський. Кінець весни 1918 року

Після гетьманського перевороту гайдамацький полк був відправлений до Олександрівіська. Через незрозумілу ситуацію на період переходу влади від республіканських органів до гетьманських, до повітового центру було вирішено не вступати.

Петрів згадував: "Задля кращого розташування та прохарчування коней, вивантажуємось на стації Конкринівка, де на горбах понад Великим Лугом і Кучугумом, по обидва боки річки Кінської, колишнього стародавнього кордону у Дикому Полі межи татарськими улусами та запоріжськими зимовниками, лежать два села – Конкринівка та Царицин Кут. Перше – запоріжський колишній зимовник, друге – нове, велике, просторе село, але теж з українським населенням. Між ними чорною водою плюскоче Кінська, яка впливає в Кучугум, різко від нього відріжняючись і трохи далі знову від нього відноситься окремим річищем. Долина Кінської в цьому місці – це широкий степ весь рівний, вкритий травою, кільометр широкий простір для кінних вправ, а в кінці її, відокремлений насипом залізниці, тече тихий, широкий Кучугум, одно з широких річищ Дніпрових, що підходить під сам досить високий, східний беріг, який круто в нього спускається, весь прорізаний ярами, що продовжуються далеко у рівну верховину цього берега. А за Кучугумом киває гіллями і листями байраків, гайків, шумить травами, плюскоче потоками, усміхається озірцями та балакає пташиними голосами Великий Луг Батько, колиска колишньої української волі – а над ним красуються косогорами гарні чепурні садочки, білі хатинки з чорними стріхами і клунями, які гудінням бджіл, людськими голосами, блеянням та муканням товару й іржанням гайдамацьких коней відповідають Великому Лугу, та й плюскотінню чорної води в Кінській".

Гайдамаки 3-го Гайдамацького полку та кіннотник Кінно-гайдамацького полку ім К. Гордієнка. Весна 1918 року

У Канкринівці розмістилися перша сотня, зв'язкові відділи, автовідділ та штаб гордієнківців. Решта полку та артилерія стали у Царициному Куті. На станції Кушугум було залишено частину порожніх ешелонів з пішою охороною, підсиленою кулеметами, та вартовим паротягом.

Гайдамаки активно включилися до суспільного життя. Зусиллями старшин-гордієнківців була створена селянсько-гайдамацька трупа, яка готувала постановку Шевченківського "Назара Стодолі" та інших вистав. Гайдамаки створювали в селах мандрівні бібліотеки, поширювали українські книги серед жителів краю тощо.

Значного розголосу на Запорожжі та за межами краю отримало гайдамацько-селянське свято, яке відбулося на початку травня 1918 року за участю бійців Запорізького та Гордієнківського полків та січових стрільців у Царициному Куті. Тут були присутні гості із навколишніх сіл, Олександрівська, Мелітополя, Павлограда. У програмі був військовий парад, спільний обід селян й війська, вистава, масові гуляння. Була організована лотерея на користь місцевої української читальні, прибуток від якої склав понад 5 тисяч карбованців. Гроші були передані в розпорядження сільської "Просвіти". Найбільше гості свята були вражені джигітовкою гайдамаків. Ті вважали себе козаками і плекали козацькі традиції верхової їзди. Стандартний трюк вимагав від вершника підняти із землі шапку, несучись на повній швидкості. Показували гордієнківці й інші трюки: скакали при боці коня, прикидаючись мертвими; ухилялися від стріл і пострілів вогнепальної зброї; деякі скакали під конем. Вони могли розвернутися в сідлі спереду назад, під час того, як їх коні неслися галопом тощо. У абсолютному захваті від побаченого перебував й архікнязь Вільгельм фон Габсбург.

Всеволод Петрів писав, що то був "Ярмарок - не ярмарок, січовий базар - не січовий базар, але весело". Зокрема, він згадував, що після усіх урочистостей та святкового обіду розпочалася "гулянка". "Ось стоїть віз з бочками, а коло нього воли та засмальцьований дьогтем чумак. Він припрошує до пива. Там знову старий Запорожець цідить для охочих із бочівок на високих ногах горілку та вишнівку; під повіткою циган з якимись солодощами та жидівський похідний крам з всякою всячиною, шатро з ворожкою, фокусники. Дальше бандуристи, а за ними лірники, якась льотерія, яку уладили селянські дівчата на дохід школи, а далі сільська музика грає, гуде бубен, плаче скрипка, промовляє бас – і дають муки закаблукам хлопці гайдамаки та дівчата", – згадував Петрів.

Після завершення свята гайдамаки проводжали гостей зі смолоскипами та салютували зі зброї.

Читайте також:

Як січові стрільці опікувалися і захоплювалися Запоріжжям;

Як Армія УНР запорізький край від більшовиків звільняла;

Як починалася російсько-українська війна 1917 року в Запоріжжі.