Архіви КДБ: Як запорізька вчителька поплатилася за викладання справжньої історії України

Інспекторку середніх шкіл Запоріжжя, викладачку історії, 44-річну Поліну Сливинську відділ контррозвідки "СМЕРШ" 8-ої Гвардійської Армії заарештував 25 жовтня 1943 року, тобто майже одразу після вигнання німців із міста. Інкримінувалася жінці антирадянська націоналістична агітація та пособництво німецьким окупантам.

Під час слідства спливли  факти, які лише підсилювали переконання "чекістів" в націоналізмі заарештованої. Виявилося, що під час Української революції Сливинська навчалася у жіночій гімназії Олександрівська (так тоді називалося Запоріжжя) й належала до українознавчого гуртка. Поліна відвідувала лекції товариства "Просвіта" й користувалася його книгозбірнею. Крім того, мала знайомства серед Українських січових стрільців, які тоді, у 1918 році, якраз перебували у місті.

У міжвоєнний період її "гріхами" для радянської влади стали вислови із нерозумінням необхідності судового процесу над "Спілкою визволення України". Це розцінили як підтримку антирадянщини.

Та найбільше "завинила" Сливинська перед радянською владою під час німецької окупації. Восени 1941 року вона влаштувалася на роботу інспектором середніх шкіл й впроваджувала українізаторську політику в освіті. Крім того, у жовтні познайомилася із членами ОУН, які в складі похідної групи прибули до Запоріжжя. Особливо дружні стосунки склалися у жінки з Іваном Климом ("Митарем"). Тож немає нічого дивного у тому, що Поліна Сливинська впроваджувала у школах погляд на історію України, відмінний від марксистського, а українській мові уваги нею приділялося відверто більше, аніж російській.

У слідчій справі Сливинської в якості речового доказу зберігається, зокрема, й навчальний план з історії України на 1943/1944 навчальний рік (у статті він наведений повністю). Привертають увагу прикінцеві теми плану, які присвячені власне Українській революції: Українській народній республіці, Гетьманату Скоропадського тощо. Очевидно, що подібний план навчання історії за радянської влади був нереальним.

Обвинувачення у антирадянщині й націоналістичних поглядах Поліна Сливинська визнала, давала й власноручні свідчення. Та й свідків було більш ніж достатньо – один лише список тих, кого викликали на розгляд справи, містив 18 прізвищ.

Розглядав справу Сливинської Військовий трибунал 6-ої армії 22 березня 1944 року на закритому засіданні. Вирок було оголошено того ж дня – 10 років таборів з подальшим ураженням в правах на п’ять років. Вирок був кінцевим і оскарженню не підлягав.

Уже після відбуття табірного терміну, у 1957 році, Поліна Сливинська написала листа тодішньому Генеральному прокуророві СРСР Руденку з проханням про реабілітацію. У цьому листі вона заперечувала будь-які антирадянські прояви під час окупації. Власні свідчення обґрунтовувала недозволеними методами ведення слідства. Жінка, зокрема, писала, що була доведена до важкого психологічного стану карцерами, замахуванням на неї стільцями й кулаками; стояла боса з розпухлими від холоду ногами, під постійними погрозами, обіцянками бути побитою. Через це й підписала все, що давали. Сливинська також повідомляла, що у 1953 році була звільнена з таборів, але на роботу її не брали. Тож вона тинялася від кутка до кутка, не маючи постійного житла та можливості заробити на шматок хліба. Для жінки віком 58 років це було вкрай важко.

Лист Сливинської був розглянутий, але без позитивних результатів. Відповідь про це жінці надіслали до села Горенка Києво-Святошинського району. Матеріалів, що стосуються подальшої долі запорізької вчительки, в слідчій справі немає.

Реабілітовано Поліну Сливинську було лише у вересні 1991 року рішенням Прокуратури Запорізької області.

Читайте також:

За що директорові Запорізького педінституту "впаяли" 15 років каторги;

Як в запорізькій школі Гітлер посунув Сталіна;

За що запорізького географа прирекли на смерть в буцегарні.