Архіви КДБ: Що відомо про досі нереабілітованих запорізьких повстанців-лисогірців

Юнаками вони вітали і боронили Українську революцію в запорізькому краї, потім болісно намагалися пристосуватися до життя "під більшовиками", потрапили до таборів й досі не реабілітовані
 

Цією публікацією Depo.Запоріжжя робить крок до повернення чесних імен двом уродженцям запорізького краю – учасникам легендарного Лисогірського повстанського партизанського куреню, які юнаками надихнулися Українською весною та сплатили велику ціну за любов до Батьківщини.

Отже, весною 1929 року у провадженні Першого відділення Запорізького відділу Державного політичного управління УРСР опинилася справа на двох місцевих жителів – Миколу Лисенка та Василя Водоп’янова. Запоріжці були запідозрені "у роботі контрреволюційного угруповання, яке існувало у Запоріжжі й ставило своєю задачею проведення контрреволюційної роботи з метою підготовки збройного повстання й повалення Радянської влади".

За великим рахунком, підтвердження саме підпільної чи повстанської діяльності кінця 1920-х років у слідчій справі немає. Окремі розмови, очевидно, й були, але не становили небезпеки для режиму. Проте Лисенко та Водоп’янов не просто так опинилися в полі зору "чекістів". Обидва були активними учасниками Української революції на Запорожжі, брали участь у боях з червоними.

Як свідчив під час допитів Микола Лисенко, вир революційних подій 1917 року захопив його, тоді вісімнадцятирічного робітника, й пробудив інтерес до української історії. Певно, вирішальними стали події 1918 року в Олександрівську (сучасному Запоріжжі), адже саме тоді  відбувався найбільший розвиток українського руху, у місті перебували Українські січові стрільці та бійці Армії УНР, "болбочанівці". Читання історичних книжок у книгозбірні місцевої "Просвіти" лише підсилювало переконання юнака в необхідності боротьби за незалежність України.

Микола Лисенко

У 1919 році Лисенко вступив до молодіжної організації "Юнацька Громада". Офіційно вона була аполітичною – культурницькою українською, але саме в ЮГ гуртувалися молоді підпільники-самостійники з Олександрівська. Згодом ці юнаки стали кістяком українського повстанського відділу, який увійшов до історії під назвою "Лисогірський повстанський партизанський курінь". На чолі відділу був місцевий отаман Чайковський. Бійцями відділу були уродженці Олександрівська та навколишніх сіл, зокрема Вознесенки, територія якої нині перебуває у межах Запоріжжя. Серед цих бійців був і Василь Водоп’янов, який приєднався до лисогірського повстанського відділу 16-річним хлопчиною.

Василь Водоп’янов

Базувалися повстанці на Лисій Горі, униз від Олександрівська за течією Дніпра. Тут зараз розташоване село Лисогірка Запорізького району.

Після проведення низки успішних операцій проти більшовиків, які грабували селян, та відбиття атаки каральної експедиції ЧК та військових відділів, повстанський загін Чайковського з 33 бійців, до яких долучилися 23 жителя села Біленьке, допомогли повстанцям Нікопольщини відбити у червоних місто. За свідченнями Лисенка, отаман Чайковський став начальником гарнізону, а його помічник Іван Марків, майбутній отаман "Чорна Хмара", – комендантом Нікополя.

За два тижні "лисогірський" відділ під тиском переважаючих сил червоних був змушений відступити до Верхнього Рогачика, що нині в Херсонській області, де остаточно припинив існування.

Лисенко та Водоп’янов після поневірянь та нетривалого ув’язнення у Мелітопольській в’язниці, повернулися до Олександрівська. Тут хлопці приєдналися до підпільної "петлюрівської" організації, до якої також належали Семен Загубигорілко, Григорій Петренко, Федір Нападайло та Степана Белецький та інші. Серед її керівників згадуються Роман Квітка та колишній старшина Австро-Угорської армії галичанин, активіст "Просвіти" Михайло Кметь. Ця організація мала на меті сформувати повстанський загін для боротьби з радянською владою. Збори членів відбувалися на Слобідці у кам’яній будівлі, так званій "Рідній Хаті".

У середовищі цієї підпільної організації виникла ідея встановити зв'язок із повстанським відділом Живодера, який діяв у районі села Комісарівка на Катеринославщині. Доручено це було Миколі Лисенку, Василю Водоп’янову, Семену Загубигорілку та Петру Дерію. Останній був уповноважений передати Живодеру пакет з документами із пропозицією щодо об’єднання у спільній боротьбі проти більшовиків. Попри принципову згоду повстанського ватажка на співпрацю, на заваді цьому стали бурхливі події та бої з радянськими підрозділами. Микола Лисенко та Василь Водоп’янов залишилися у відділі, разом з яким потім "влилися" до армії Нестора Махна. Інші повернулися до Олександрівська, де Петро Дерій був заарештований ЧК та розстріляний. З часом, коли відділ, в якому перебували Лисенко та Водоп’янов, опинився в районі Гуляйполя, вони знайшли можливість повернутися до Олександрівська.

Обидва намагалися прилаштуватися до життя в умовах перемоги більшовиків. Що, вочевидь, для активних борців за самостійність було доволі важко. Тож Лисенко та Водоп’янов у 1924 році разом із ще двома колишніми учасниками Юнацької Громади – Коробкою та Ткалічем намагалися перейти радянсько-польський кордон. Однак невдало – ледь не загинули, обстріляні радянськими прикордонниками.

Повернувшись до Запоріжжя, юнаки, загалом, повернулися і до мирного життя. Природно, що вони продовжували спілкуватися з колишніми повстанцями лисогірського загону, членами товариства "Просвіта", Юнацької Громади тощо. В очах співробітників ДПУ це мало вигляд доволі однозначний – створення антирадянської підпільної організації. За ці дії, додавши до справи багату повстанську самостійницьку біографію, слідчі ДПУ в обвинувальному висновку пропонували вислати Лисенка та Водоп’янова за межі України. Але у наступному, "допрацьованому", обвинувальному висновку пропозиції були більш жорсткими – 10 років таборів. Врешті, 14 грудня 1929 року Засідання Колегії ОДПУ (судове) присудило по сім років таборів кожному.

Уже в незалежній Україні, 1995 року, прокуратура та СБУ переглядали справу борців за незалежну Україну Лисенка та Водоп’янова. Пострадянське законодавство тоді не дозволило реабілітувати цих повстанців. Шанс на це герої-лисогірці отримали нині, з огляду на зміни до профільного закону. Тож повернення чесних імен запоріжцям Миколі Лисенку та Василю Водоп’янову має відбутися.

При підготовці матеріалу використано документи, які зберігаються у Архівному підрозділі УСБУ Запорізької області. Фотографії зі слідчої справи публікуються уперше.

Читайте також:

В ореолі козацької слави: Як американські українці на початку 1920-х про Махна дізнавалися;

Як починалася російсько-українська війна 1917 року в Запоріжжі;

Як свідоме Запоріжжя заганяли у радянський "Культпросвіт".

Більше новин про події у світі читайте на Depo.Запоріжжя