Архіви КДБ: Як полонені поляки відмовилися працювати на "Запоріжсталі"

У таборі для полонених поляків, який у жовтні 1939 року облаштували в Запоріжжі, утримували понад 1600 людей

Depo.
17 вересня 2017 14:00
ФОТО: depo.ua

У січні 1940 року керівництво НКВС отримало звіт від запорізького управління про стан справ у місцевому таборі військовополонених, де утримували офіцерів та солдат польської армії. Запорізькі енкаведісти були у розпачі – полонені масово відмовлялися від роботи, від отримання зарплатні та навіть від їжі.

Польські військові опинилися у Запоріжжі після спільного "переможного" походу нацистської Німеччини та Радянського Союзу у вересні 1939 року, коли ці обидва агресори розпочали Другу світову війну та розділили між собою і захопили територію Польщі. Тоді у радянський полон потрапили майже півмільйона поляків - військовослужбовців польської армії та цивільних, хто чинив опір загарбницькій СРСРівській армії.

Табір для полонених поляків у жовтні 1939 року облаштували і в Запоріжжі. Тут утримували понад 1600 людей. Енкаведісти планували задіяти польських громадян в якості працівників дуже важливого для "раддепівської" військової промисловості підприємства - металургійного комбінату "Запоріжсталь". Але на них впала невдача.

Першопричина цього, як вважали співробітники НКВС, полягала у неправильному підході до визначення тих полонених, що були спроможні працювати у металургії. У звіті "вертухаї" з табору військовополонених зазначали, що 61% військовополонених (982 особи з 1604) до полону проживали на території, яка після поразки Польщі відійшла до Німеччини. В етнічному плані 65% полонених були поляками. Саме це, на думку запорізьких чекістів, і було основною причиною саботажу.

Ось як йшлося про це у енкаведистському звіті: "вважаємо, що ставка на закріплення вказаного контингенту у чорній металургії абсолютно не має перспективи хоча б тому, що ці особи, пов'язані із закордоном родинними й господарськими відносинами, ніколи не погодяться на тривале добровільне перебування у СРСР".

На підтвердження цього наводилися дані, що у запорізькому таборі, допоки полоненим не розповідали про постійне працевлаштування у Запоріжжі, вони працювали доволі добре й "відмовників" було вкрай мало. Але лише почули розмови про наміри залишити їх тут на тривалий термін для роботи на "Запоріжсталі" - почалися масові відмови від праці, полонені вимагали повернути їх додому.

В НКВС намагалися "вирішити питання" звичним для них способом – репресіями. Перш за все, затримали активістів, що ініціювали відмову від роботи, згодом активізувалися енкаведистські сексоти, яких підсадили до полонених, щоб переконати загал вийти на роботи. Але згуртовані етнічно польські полонені на ці виверти не піддалися й подалі відмовлялися від роботи. А радянська металургія тим часом зазнавала збитків, бо комбінат не виконував об'єми запланованих робіт.

Також великою проблемою виявилися втечі полонених. Якщо впродовж листопада та грудня 1939 року була лише одна втеча, яку організували троє полонених (їх згодом впіймали), то лише за другу половину січня 1940 року сталося вже три втечі (втекли шість полонених, з них чотирьох затримали). До того ж поляки відверто казали, що із потеплінням тікати почнуть частіше.

Висновок напрошувався лише один: робити ставку на виконання робіт в умовах промислових об'єктів полоненими-іноземцями – велика помилка. Тому до вирішення питання про їхню долю енкаведісти використовували полонених на підконвойних роботах в умовах закритого табору. При цьому розділили їх на дві частини - ізолювали тих, родичі яких проживали на території, що була підконтрольна СРСР - Західна Україна та Білорусь.

На думку керівництва обласного управління НКВС, полонені з цих нещодавно захоплених "совітами" територій можуть бути закріплені на роботах в промисловості, оскільки мають усі шанси для спільного проживання з родиною, а отже мають і стимул до заробітку. Разом із тим, помітили і негативну тенденцію: на кваліфікованих роботах працює надто мало полонених. Всіх інших, а це більшість, використовували на підсобних роботах – в якості вантажників, прибиральників, чорноробів.

Така ситуація склалася через те, що серед полонених переважно були фахівці зі спеціальностей зовсім не металургійних: перукарі, пекарі, теслі, бухгалтери, конторники, вчителі, музиканти, кухарі, художники тощо. Зрозуміло, що усі ці люди не мали жодного бажання бути закріпленими на заводі у якості вантажників, а воліли працювати за власним фахом.

Тому у рапорті, який підписав начальник УНКВС Запорізької області, капітан держбезпеки Горбань, містилася головна рекомендація: "При закріпленні кадрів із військовополонених у тій чи іншій галузі промисловості для їх працевлаштування необхідно брати до уваги їхній професійний склад".

Також не слід забувати про те, що енкаведісти у власних документах викладали фактаж більш ніж завуальовано. У рапорті капітан Горбань не знайшов місця для висвітлення жахливих умов життя і праці військовополонених. Все було зведено до банальності – ніби полонених спонукає лише бажання повернутися до родини.

Запорізькі історики 2015 року локалізували місце розташування табору для польських військовополонених - в промисловому районі Павло-Кичкаса

Запорізький табір існував до весни 1940 року, у травні його ліквідували, а в'язнів етапували на радянську північ, будувати залізницю за полярним колом.

Пам'ятник полоненим полякам у Запоріжжі

Більше про життя в Запоріжжі та області читайте на Depo.Запоріжжя