Запоріжець у Новій Гвінеї: Що чекати і чого боятися в одній з найізольованіших країн світу

Останні півтора року Михайло Ляхов, 21-річний мешканець Запоріжжя, майже не буває в рідному місті – він подорожує світом. Як справжній мандрівник – без жодних турфірм та готелів. Заробляє він у мережі, тому може не обмежувати себе в часі. Минулої зими Михайло вирушив у подорож Азією. І з Індонезії завітав до ще більш віддаленої та незнайомої для українців країни – Папуа Нової Гвінеї. Його розповідь про дивовижну землю – у матеріалі Depo.Запоріжжя.

– Південно-Східну Азію за останні роки відвідали тисячі українців, а от суперекзотичну Папуа Нову Гвінею (далі – ПНГ), яка розташована неподалік – буквально одиниці. Вся справа у візі. Серед мандрівників вважається, що отримати її – цілий "квест". По-перше, ніде в мережі нема офіційного чіткого переліку потрібних документів. По-друге, чекати на відповідь посольства доводиться дуже довго.

Але у квітні в індонезійській столиці Джакарті я вирішив зайти до посольства ПНГ та особисто дізнатися, що там і як. Виявилося, що зараз українцю отримати візу набагато простіше, ніж колись: чекати треба лише чотири дні, а грошей взагалі не вимагають. Отже – їду!

Перше враження від папуасів я отримав ще до того, як в’їхав у країну. Острів Нова Гвінея, другий за розміром у світі, поділений між двома країнами – Індонезією та, власне, ПНГ. Спочатку я мав доплисти кораблем (звичний транспорт для острівної країни) до індонезійського міста Джаяпура, це неподалік кордону, а далі вже дістатися до Папуа суходолом.

Так от, на цьому лайнері окрім нас із супутником пливли понад три тисячі папуасів. Корабель повністю був вкритий червоними плювками, дуже схожими на кров, всюди бігали кудряві голі діти, дорослі нескінченно палили, туалети і душові вщент розбиті, всі ліжка зайняті або настільки брудні (часто залиті алкоголем), що ніхто не наважується спати на них - на підлозі чистіше… І в такій атмосфері ми мали подорожувати 56 годин! Нам спочатку стало невесело від такої перспективи. Ну а папуасам що? Радіють, що їдуть, синхронно жуючи бетель-нат - червоний жувальний горіх, щоби в одну мить виплюнути його, де заманеться - саме ці плями і нагадали мені кров.

Каюта наша була без дверей, матраців, але подалі від усього руху та шуму тисяч людей. Поступово якось обжилися і навіть притягли ще один, третій матрац, який став нам "дверима". Так і допливли. Ну а там вже 60 кілометрів – і кордон.

Загалом у ПНГ ми пробули 45 днів, відвідавши дев'ять провінцій, тобто майже половину. Це був як сам острів Нова Гвінея, який дав назву державі, так і сусідні менші острови.

Спочатку ми були вдвох із попутником, але майже одразу зустріли ще двох хлопців, з якими до того були знайомі – вони теж подорожували Азією. Виявилося, що я надихнув їх на цю поїздку, написавши пост про легкість отримання візи, який вони прочитали. То ж у підсумку нову країну ми вивчали вчотирьох – двоє українців та двоє росіян.

Кілька разів плавали на човні по 100-200 кілометрів – унікальний досвід!  В інший час їздили автостопом. Зупинялися переважно в місцевих – вони гостинні, і жодних проблем не було. Нам навіть не дали жодного разу заночувати у наметі – папуаси підходять, кажуть: "Тут небезпечно, ходімо до нас у село".

ПНГ та Індонезія – сусідні країни, але між ними справжня прірва. Індонезія після зміни уряду, який стався 4-5 років тому, стрімко прогресує. Нові технології, соціальні програми, інвестиції, розвиток інфраструктури, безпека, конкуренція у бізнесі... У Папуа Новій Гвінеї  – наче інше століття.

Лише один яскравий приклад. Столиця країни, Порт-Морсбі, ізольована від регіонів. Сполучення тільки авіаційне. Місцевий монополіст у галузі авіаперевезень Niugini контролює весь ринок і не пускає конкурентів з-за кордону. Папуас, який побував у столиці, після повернення додому стає просто "зіркою".

Тутешнє місто, яке є центром провінції (тобто обласний центр, по-нашому) для нас – село селом. Ось, наприклад, Ванімо, перше місто, куди ми потрапили. Мені здається, там взагалі майже нема постійного населення. Найважливіші місця – ринок та три супермаркети. Все життя там. Решта – це кілька невеликих запилених вулиць, красиві пляжі, приватний порт (експортують ліс в індустріальні країни), пару адміністративних будівель, індонезійське посольство (найбагатша територія в місті), шахрай-єпископ у церкві та п'яні неадекватні менти.

Залізниці в ПНГ немає. Автодоріг лише кілька. Був такий випадок: ми знали, що між двома містами має бути дорога, і збиралися нею скористуватись. Але місцеві кажуть – нема дороги, пересувайтеся човнами! Ми спочатку не повірили, виявилося – так і є. Цю дорогу побудували іноземці, які рубали у цій провінції ліс. Напевно вже вирубали всі дерева, переїхали в іншу місцевість, а шлях, за яким ніхто не доглядає, розмило…

Шукали вай-фай – марно. Єдиний можливий інтернет у країні – мобільний. Дуже дорогий – 1 долар за 60 мегабайт. Як і з авіаперевезеннями – монополіст заламує ціни, як хоче. Інтернет-кафе не знайдеш. Хіба що в урядовому офісі є комп'ютер з інтернетом "за пожертву".

"Ітс Папуа НуҐіні" (ламаною англійською - "це Папуа Нова Гвінея") – так кажуть найбільш просунуті з папуасів, маючи на увазі майже повну відсутність благ цивілізації, до яких ми всі звикли.

Про Україну, крім географічного положення, ніхто нічого не знає. Хоча ми трохи розповіли. Взагалі люди від світу ізольовані.

Щодо особистої безпеки пригадую два шокуючих випадки. Перший трапився на острові Каркар. Вже було два тижні, як ми в країні. Нас на той момент дістало, що кожного дня навколо десятки і сотні папуасів збираються просто подивитися на прибульців. Щохвилини, куди б ми не приїхали! Зрозуміло, що така вже їхня культура, і якщо вже приїхав на їхню землю – маєш її приймати. Але з іншого боку, шалено хотілося хоч трохи побути самим.

Так ось, купили ми фруктів і захотіли посидіти своєю компанією на березі. Але місцеві побачили нас за кілометр та почали бігти в наш бік.

Ми спробували жестами пояснити: "Будь ласка, залиште нас наодинці!". Напевно зобразили це надто емоційно. Через мовний бар'єр вони якось не так нас зрозуміли. І повідомили поліцейському – там якісь неадекватні  білі. Той  схопив автомат і вирушив до нас. З ним ще сотня "глядачів". З нас чотирьох двоє, побачивши автомат, вирішили, що краще тікати. А я та другий хлопець навпаки пішли назустріч – з’ясувати, що і як. І прямо на наших очах той полісмен випустив автоматну чергу у бік двох "утікачів"! Пощастило – не влучив.

Ну, і другий епізод. Їхали ми в кузові вантажівки. Побачивши ринок, вирішили вийти купити овочей-фруктів. Ходили, дивилися, вибирали, сперечалися, як раптом – постріли! Метрів за 50 від нас, багато пострілів! Всі панікують, тікають, крики, сльози – жах!

"Rascols, rascols" – це нам, мовляв, білі, біжіть звідси!

Як я вже казав, у ПНГ біла людина, яка просто ходить вулицею – явище неймовірно рідкісне. І коли трапляється така "подія", всі місцеві збігаються, аби просто це побачити. Реагують, яка католики на Папу Римського! Так було і на ринку. Оскільки всю увагу було сконцентровано на нас, група "кмітливих" хлопців скористалася моментом, і атакувала магазин поруч з ринком. Постріляли, взяли касу і зникли. Ми, виходить, якоюсь мірою винні в тому, що трапилося.

Папуаси - хлопці гарячі, випивають багато… Кожен другий носить при собі мачете, і при нагоді може порубати опонента (одного порубаного нетверезого чоловіка ми бачили в лікарні – виглядало, як у фільму жахів). І в країні, відверто кажучи, повне беззаконня. Влада – лише формальність. Всюди все "по поняттям", ворогуючі клани…

Інша небезпека – малярія. Ми були дуже обережними, заздалегідь придбали профілактичні таблетки, але одного разу здавалося, що таки підхопили цю гидоту. На щастя, тест у лікарні був негативним.

Тест на малярію

Папуаси у різних регіонах дуже відрізняються, оскільки мало контактують один із одним. Наприклад, гірські папуаси набагато суворіші та жорсткіші за прибережних. Там більше криміналу, примітивності, суцільний безлад... Досі, як у давнину, села нападають на своїх сусідів. На узбережжі відносна цивілізація, зайнятість та взагалі життя щасливіше.

Емоції папуаси висловлюють звуками, подібно до тварин. Вони ж мисливці, лісові мешканція. Наприклад: "айііі!", "пшшш". Шипіння означає "підійди сюди" або попередження про невдоволення.

Як я вже казав, тут нема нічого спільного з південно-східною Азією. Напевно, не дарма першовідкривачі назвали острів Новою Гвінеєю – за менталітетом та рівнем життя країна дійсно більше нагадує Африку.

Про менталітет. Помітив, що серед папуасів мало хто мріє та ставить собі велику мету. Всі дуже неорганізовані, безініціативні, тут нема і натяку на азійську завзятість. Ось якщо, наприклад, приїжджає австралієць, відкриває супермаркет, і веде набір робітників, то це інша справа. Папуаси мають гарну пам'ять, вірні, старанні, сильні фізично – буде відмінний штат працівників, треба лише організувати. Пояснити це можна в першу чергу, тим, що ще 150 років тому тут усюди був "кам'яний вік", потім "набігли" колонізатори і почали вчити аборигенів, глобалізувати. Таким чином, папуаси отримали можливість розвиватися швидко, але просто не були готові до такого великого стрибка.

На жаль, для багатьох папуасів найбільша мрія – нічого не робити. У центрі будь-якого міста, біля ринку, супермаркету, пивного кіоску, центральної дороги в селі завжди тиняється безліч нероб, алкоголіків, шахраїв, гопників та іншої подібної публіки.

Але це зауваження є справедливим лише для чоловіків. Жінки там набагато адекватніші, працелюбніші, приємніші та розумніші, ніж сильна половина населення.

На фабриці з переробки какао

Помітним є у Папуа вплив австралійців. Саме вони завезли сюди західну літературу, побудували школи, дороги, поставили свої розетки і розповіли місцевим про регбі. Останнім часом прийшов китайський бізнес. Вони на зло монополістам створили конкуренцію в деяких галузях, і ціни впали.

Плантація ананасів

В одному місті зустріли цікавезного дідуся-німця. Зайшли ми у банк, а перед нами він. Дивиться на нас якось підозріло, посміхаючись. Ну ми і спитали - хто і звідки. Самі теж представилися, а він каже: "Я по вашим землякам стріляв 70 років тому". У 11-літньому віці, це був 1945-й рік, він був покликаний на захист Берліну разом з тисячами однолітків. Каже, що озброїли і відправили захищати квартали навколо Рейхстагу. 10 років по тому покинув Німеччину і перебрався до ПНГ. Де ще з тих пір займається бізнесом. Зараз йому 82 роки.

З дідусем-німцем

Спорт папуаси люблять. У волейбол, регбі, баскетбол, футбол грають всі!

Грають хаотично, неорганізовано, але масово! Ми часто теж приєднувалися на радість всім навколо.

Особлива місцева кухня як така відсутня абсолютно. Зараз вони мають рис і додають в нього листочки з кущів, консерви, смажені банани, солодку картоплю - все це не надто апетитне за азійськими або європейськими мірками.

У обласному центрі часто є лише пара генделиків. Отруїтися доволі просто, перевірено на собі. До того ж, все доволі дорого. Це не Індонезія, де на 1 долар можна наїстися так, що важко піднятися.

Місцевий автостоп - постояти на дорозі наодинці не вийде, одразу збирається натовп спостерігачів

Після отруєння ми майже щодня готували самостійно або іноді пригощалися в гостях, де ночували.

В іншому лише суцільний позитив! Всі приймають у гості, багато хто говорить англійською, шикарний автостоп, красива природа, чисті ріки і, звичайно ж, освіжаючий контраст після "хайтекової" Азії. Приголомшливий досвід!

Папуаси прості та щирі, завжди допоможуть, супроводять і взагалі дуже ввічливі. Особливо – до іноземців.

З Папуа я повернувся до Індонезії. Скажу чесно, відчув… ну не те, щоб радість, але певне полегшення. Просто за півтора місяці скучив за благами цивілізації. Але про півтора місяці у ПНГ анітрохи не шкодую! Це, все ж, унікальний досвід, таких місць на планеті лишилося мало.

Додамо, що наразі Михайло перебуває в Індонезії, планує вирушити до Китаю або Тайваню. Але зізнається, що вже кортить додому, і планує повертатися навесні, а може й раніше.