Секс-бізнес сто років тому: Як у старому Олександрівську борделі працювали

Починаючи з середини ХІХ століття проституція у Російській імперії була легальною справою. Представниці найдавнішої професії працювали цілком офіційно, маючи відповідні документи та регулярно проходячи медогляд. У містах, як гриби після дощу, виникали будинки терпимості – так тоді називалися борделі. Про те, як вони функціонували в Олександрівську (майбутньому Запоріжжі), портал Depo.Запоріжжя поспілкувався з місцевим істориком Іллею Барковим, який вже багато років вивчає цю тему.

Дослідник історії проституції на півдні України Ілля Барков

На момент легалізації проституції у 1843 році Олександрівськ являв собою маленьке сонне містечко, в якому бракувало багатьох ознак цивілізації. Зокрема – повноцінного будинку розпусти. Тут працювали лише окремі повії-одиначки.

Старий Олександрівськ

Стрімкий розвиток міста почався у 1870-х роках, коли через нього пройшла гілка залізниці. Тоді й виник попит на інтим-послуги, достатній для створення окремого спеціалізованого закладу. Перший олександрівський будинок розпусти відкрив свої двері у 1874 році. Він розташувався в одноповерховій будівлі між Тюремною площею та річкою Мокра Московка. Дім, що належав місцевому мешканцю Петру Михайлову, нічим не відрізнявся від сусідніх житлових будинків з солом’яними дахами.

Десь тут понад 140 років тому запрацював перший олександрівський бордель

Типовий будинок терпимості в невеликому місті, як правило, розташовувався у одноповерховому домі. У залі клієнт міг обрати жінку за своїм смаком, після чого йшов із нею до окремої кімнати. Тут же повії і мешкали. В деяких закладах були окремі кімнати для застілля. Продавати алкоголь у борделях було заборонено, але це правило ніхто не виконував – вино та горілку пропонували з величезною "накруткою".

Офіційним власником першого борделю Олександрівська значився турецькопідданий єврейського походження на прізвище Левіт.

"Це, до речі, був нетиповий випадок – згідно чинного законодавства відкривати та утримувати будинки терпимості було дозволено лише жінкам у віці від 30 до 60 років (підлеглі називали їх "мадам")", – розповідає Ілля Барков.

Територія, де постав бордель, на той час була околицею Олександрівська, проте знаходилася неподалік від місця роботи та проживання основних клієнтів. Поруч розташувалися Тюремна площа з тюремним замком, Привозна площа з ринком (там, де й сьогодні працює Центральний ринок). На іншому березі Мокрої Московки, в передмісті, знаходилися колонія Шенвізе з промисловими підприємствами та робітничим селищем, а також залізнична станція з майстернями.

Заклад Левіта одразу ж здобув погану репутацію серед містян. Незважаючи на його легальний статус, мало хто хотів мати сусідство з борделем, який автоматично ставав місцем скупчення різних асоціальних елементів. Мешканці навколишніх будинків регулярно скаржилися до міської управи. Вночі їм заважав спати гамір, вдень напівроздягнені повії вибігали на вулицю, бешкетували, залицялися до перехожих на очах у дітей. П’яні відвідувачі залазили через паркан до сусідів, ламали дерева та інвентар. Гуляння клієнтів (серед яких були представники кримінального світу) іноді завершувалися стріляниною або різаниною.

Хто і як ставав повіями у ті часи? За статистикою по Російській імперії, переважна частина працівниць будинків розпусти (40-70%) – колишні жительниці сел. Після скасування кріпацтва сотні тисяч селян переїжджали до міст у пошуках кращої долі. Проституцією найчастіше починали займатися ті жінки, які втрачали роботу, але не бажали вертатися додому. У борделях вони отримували дах над головою, їжу та взагалі могли не турбуватися про побутові проблеми. За законом проституцією було дозволено займатися з 16 років (після 1901 року – з 21), але чверть представниць професії приходила до неї раніше. Середні вік повії становив 23-24 роки. Лише третина займалася цим більше, ніж 5 років.

Повії у царській Росії

Фахівці розділяють тогочасні будинки терпимості на 3 рівні залежно від вартості та якості послуг. Елітних, дорогих борделів в Олександрівську не було – тільки нижчого або середнього рівня. У дешевих закладах година відпочинку становила 30–50 копійок, у середніх – 1–3 рублів (ніч – 3–7 рублів). Працівниця борделю середнього рівня за добу обслуговувала 10–12 клієнтів, дешевого – 20 і більше. У середньому будинку терпимості жінки заробляли десь 25–40 рублів на місяць – вдвічі більше, ніж на ткацькій фабриці. Для розуміння: один тодішній рубль – це приблизно 600 нинішніх гривень.

За словами Іллі Баркова, точних даних про кількість робітниць олександрівських борделів немає, однак приблизно її можна оцінити в десяток людей.

Тривалий час скарги сусідів закладу Левіта не допомагали, влада "закривала очі" на проблему, і він продовжував працювати. Причина цього – банальна корупція: у всій країни власники секс-бізнесу не шкодували грошей на "подяку" поліції, лікарям (які "не помічали" наявність у робітниць закладів венеричних хвороб) та чиновникам.

Десять років потому за цією ж адресою працювали вже два будинки розпусти – в різних кімнатах одного будинку. Тепер власниками та керівниками були жінки – Муся-Мере Китайчикова та Косовська. 

Постійні звернення мешканців на небажаних сусідів врешті решт принесли результат: у 1884 році міська Дума дозволила роботу будинків терпимості лише в одному місці – на околиці селища Карантинка (в народі Калантирка, зараз Калантирівка). Поруч були лише кілька житлових будинків, скотобійня та цегляні заводи. Знайти належний дім для борделю мала спеціально створена для цього комісія. Згодом вона надала управі відповідь – належної вільної хати для розташування борделю в цьому районі немає. Тому виконання рішення було тимчасово відкладено, і деякий час у місті не існувало жодного легального будинку терпимості.

Наступного року вже згадана Китайчикова звернулася до міського справника з проханням про відкриття будинку розпусти в іншому місці – у 48 кварталі (сучасна вулиця Жуковського). Для цього вона планувала на кілька років орендувати будинок колишнього вчителя Андрія Василенка. Міська влада відмовила.

Проте пізніше з’ясувалося, що заборона не завадила Китайчиковій влаштувати підпільний бордель у будинку Василенка. Про це повідомили мешканці кварталу, яким набридло таке сусідство. "Останньою краплею" став випадок із п’яним урядником (поліцейським нижчого рангу), який вигнав на вулицю оголених повій та свою співмешканку. Заклад було закрито. Про цю історію в місті багато говорили та писали. Особливо дісталося орендодавцю Василенку, який "паплюжив честь вчителів".

Приблизно тут знаходився 48-й квартал з будинком вчителя Василенка

Тим не менше, того ж року бордель втому ж таки будинку Василенка було легалізовано. Цьому посприяла санітарна комісія, яка переконала очільників Олександрівська: законна робота будинку розпусти піде тільки на користь. Відновлений заклад мадам Китайчикової швидко став улюбленим місцем відпочинку багатьох містян. За кілька років замість Китайчикової керівницею борделю в будинку Василенка стала Софія Якубович. Скарги мешканців не припинялись, а лише посилились після того, як неподалік від закладу Якубович було збудовано школу. Тому у 1894 році влада знов вирішує перенести будинок терпимості подалі, до Карантинки, але не на її околицю, де не було потрібних будинків, а у центр.

Від основної частини міста бордель Софії Якубович тепер відокремлювала гілка залізниці. З п’яними клієнтами, які переходили рейки, іноді траплялися нещасні випадки.

У закладу Якубович з часом з’явився конкурент - будинок терпимості Хани Рутман (але проіснував він недовго – Софія Якубович викупила його, ставши міським монополістом у галузі секс-послуг).

Переїзд борделя аж ніяк не вирішив проблему невдоволення сусідів – тепер вже мешканці Карантинки атакували владу скаргами. У 1902 році на місце навіть виїхав міський голова Фелікс Мовчановський. За результатом перевірки він порадив сусідам огородити свої садиби високими парканами, а також подбав про збільшення кількості поліцейських патрулів у цьому районі.

Фелікс Мовчановський 

У 1906 році один із будинків втіхи Соф'ї Якубович припинив роботу як нерентабельний. Той, що лишився, наступного року було закрито владою з вимогою перенесення на нове місце. Причиною був висновок лікарсько-поліцейського комітету про вкрай антисанітарний стан подвір’я та будівлі борделю. Заклад переїхав у новобудову на площі Тараса Шевченка (сучасний парк Клімова). Скільки він пропрацював, невідомо  - контроль за проституцією в місті зійшов нанівець у 1914 році, після закриття лікарсько-поліцейського комітету та початку Першої світової війни.