Усмішки посеред звалища: як живе циганське ґетто Бухареста (ФОТОРЕПОРТАЖ)

"Найкраще - просто повністю утриматися від візиту в це місце. Для мандрівника там не знайдеться нічого цікавого, і у вас не має виникнути підстав, або відправлятися туди", - так сайт "вікітревел" описує бухарестський район під назвою Рахова. Серед місцевих ця сама Рахова (а також сусідній район - Ферентарі) також має сумнівну репутацію. "Пішов би я туди з камерою - в кращому випадку б лишився без техніки", - написав мій румунський приятель.

Справа в тому, що в декількох кварталах Рахови-Ферентарі у багатоповерхівках компактно мешкають цигани (вважається, що більш коректний етнонім - роми, але самі румуни частіше кажуть "țigani", і там нічого образливого в цьому слові немає). Це друга за кількістю група населення Бухаресту - згідно офіційних даних, їх тут майже 30 тисяч, але за деякими оцінками - в кілька разів більше.

У румунському суспільстві поширені приблизно ті ж самі стереотипи стосовно циган, що й серед українців. Наскільки вони відповідають дійсності - інша тема. Як би там не було, ми вирішили проігнорувати попередження від туристичних сайтів та відправилися з фотоапаратом, аби на власні очі побачити, що ж там такого небезпечного у "циганському ґетто".

Рахова - майже край міста, але від центру це не так далеко - 20 хвилин трамваєм на південь. Виходиш на зупинці - звичайний спальний район, нічого особливого. Переважно "висотки" - новенькі або непогано відремонтовані, але є і приватний сектор. Якщо не знати точних координат ромських анклавів, тут можна блукати годинами і нічого не знайти. "Та що ж таке, знову не те - чистота і Європа!" - зітхаємо щоразу більш роздратовано, пройшовши черговий квартал, хоча загалом Румунію зразком порядку та охайності на вулицях не назвеш.

Втім, за п'ять хвилин по тому стає зрозуміло, що мета близько: ми підходимо до п'яти-шести будинків, схожих на наші "хрущовки". В очі одразу кидаються орієнтири, про які розповідали місцеві - засмічене подвір'я та юрба людей на вулиці. Ніяких сумнівів не лишається: ми натрапили на циганський квартал.

Знайшовши нарешті те, що шукали, починаємо уважно все оглядати та фотографувати.

Панельні будинки доволі пошкрябані, стіни - з облупленою фарбою та написами типу "тут був Мірча".

Невід'ємний елемент практично кожної квартири, що одразу кидається в очі, - супутникові тарілки.

Сміття чимало - двори нагадують центральні площі українських міст після завершення масових гулянь.

Помітно, що деякі тутешні мешканці не "паряться" та надають перевагу способу позбавлення побутових відходів, знайомому нам з підручників історії Середніх віків, - через вікно.

При цьому, судячи зі світлин, які вдалося знайти згодом, це ще лайт-варіант. Іноді сміття утворює справжнісінькі без жодних перебільшень гори – без жодних перебільшень.

Якщо українські двори влітку "окуповують" лише діти та бабусі, то тут "тусуються" десятки людей різного віку.

Підлітки "ріжуться" у нарди, якийсь мужик смажить шашлик, літні жінки розсілися на стільцях та сходинках під під'їздом, спостерігаючи за навколишнім світом. 

"Якби в мене була квартира - я б теж цілими днями на вулиці зависав, повертаючись додому лише поспати", - влучно помітив наш київський друг, який відвідав Рахову раніше за мене. Його подорож випала на Великдень, і тоді з нагоди свята все "ґетто" (крім дітей) дико понапивалося.

Ми хоч і не дослухалися до порад путівників, але про всяк випадок до кінця не розслаблялися, тримаючи в голові різні варіанти контактів з місцевими.

Першими нас помітили діти. Реакція на явно чужих була десь такою ж, як в їхніх однолітків з історичної батьківщини - Індії. Усмішки, радісні розмахування руками, "хеллоу!" - хіба що сфотографуватися з ними не просили.

Згодом підключилася доросла частина раховської громади. Жінка років сорока у спорткостюмі підійшла до нас та з не дуже привітною інтонацією почала щось питати (швидше за все - румунською). Ми лише розводимо руками, мимохідь помічаючи, що в співрозмовниці бракує передніх зубів. Поруч оперативно з'явилася її молодша та більш "просунута" сусідка, яка переклала англійською доволі банальне запитання: хто ми такі та навіщо знімаємо. "О, туріст, ноу проблем!", - наша відповідь цілком задовольнила обох циганок, і ми продовжили прогулянку. Жінки, з якими ми щойно поговорили, пояснювали все іншим одноплемінникам, яких незнайомці з камерою також зацікавили.

Нашу увагу привернули двоє чоловіків на пустирі неподалік, які рубали сокирами "скелет" автівки. Металобрухт - одна з основних галузей прибутку румунських циган. Тисячі з них (зокрема мешканці Рахови) регулярно їздять до західноєвропейських країн, насамперед, Італії та Іспанії, працювати, заробляючи приблизно тим же самим.

Циганські багатоповерхівки мають шалену кількість самовільних добудов. Зрозуміло, що тут це ніхто ніяк не контролює.

На перших поверхах за допомогою бетону, фанери та металевих листів сконструйовані цілі додаткові кімнати (з окремим виходами на вулицю), які розрослися настільки, що відстань між двома будинками іноді становить лише один метр.

Звичайно, життя у такому районі легким не назвеш. З водопроводом та каналізацією тут постійні проблеми. В багатьох немає холодильників - замість них за вікно вивішують каністри з водою, взимку використовуючи лід.

А от телевізор з тарілкою є практично в кожного.

Взагалі склалося враження, що попри жахливі умови тутешні люди почувають себе цілком комфортно.

Циганська Рахова нагадує знамениті нетрі Дхараві в індійському Мумбаї - такі ж щасливі обличчя в поєднанні з бідністю та антисанітарією. До речі, гуляти до Дхараві туристам теж часто не радять - мовляв, обов'язково обкрадуть та закидають камінням. Але в обох випадках ми повернулися цілі та неушкоджені, не відчувши жодного прояву агресії, проте з повними торбами вражень.

Ще буквально 20 метрів - і навколо знову звичайна вулиця з велодоріжками та автоматичними безкоштовними громадськими туалетами. Наче й нема цього маленького паралельного Всесвіту всього у восьми трамвайних зупинках від центру європейської столиці...

Наступного дня нам вдалося побувати у селищі румунських циган-мільйонерів. Як живеться їм - читайте у наступному репортажі на Depo.Запоріжжя.